Седжвік заздалегідь вимкнув молодшому братові будильник, але це не допомогло. Прокинувшись серед ночі, він побачив, що Флетчер вже піднявся з ліжка і чекає, поблискуючи у темряві своїми блідо-зеленими модифікованими очима.
– Не думав, що ти справді збираєшся це зробити, – сказав Флетчер з нерішучою усмішкою.
– Звісно ж збираюся, – коротко буркнув Седжвік, намагаючись зберігати кам’яний вираз обличчя. – Одягайся, якщо йдеш.
Посмішка Флетчера змінилася на звичну похмуру гримасу. Брати мовчки натягли термокостюми, рукавички й гумові чоботи. Вони рухались по кімнаті, наче пластинки у грі в п’ятнашки – намагаючись не опинятися поруч у просторі одного квадратного метра. Якби був якийсь спосіб утримати Флетчера вдома крім того, щоб його придушити, Седжвік би цим способом скористався. Але хоча Флетчеру зараз було чотирнадцять, він був не набагато меншим за Седжвіка і мав жилаві модифіковані руки, міцні, як в екзоскелета. Тож погрози користі більше не приносили.
Вони пройшли повз кімнату батьків до вестибюля. Батьки закодували замок на відбиток Седжвікова великого пальця – через почуття провини перед ним за те, що його з корінням висмикнули з рідної планети. Привізши у цей ненависний заморожений світ, де він був єдиним немодифікованим шістнадцятирічним в радіусі приблизно так мільйон світлових років. Вони сказали, що він заслужив їхню довіру, але чим саме заслужив, не уточнили. Флетчеру, звичайно, не було потреби на щось заслуговувати – він сам міг подбати про себе.
Седжвік видалив дані з журналу виходів (швидше за звичкою), і вони вийшли з холодного вестибюля на ще холоднішу вулицю. Вигнута стеля над ними являла собою голограму нічного неба, синьо-чорного з неймовірно великим мультяшним Місяцем, рябуватим і яскраво-білим. Крім Седжвіка та його родини, ніхто на Новій Гренландії ніколи не бачив справжньої земної ночі.
Вони мовчки почвалали житловим кварталом, шаркаючи ногами і лишаючи доріжки на інеї. Робот-прибиральник, що посипав сіллю блискучу калюжу розлитої охолоджувальної рідини, підозріло зиркнув на них, коли вони проходили повз, і повернувся до своєї роботи. Флетчер шаснув за нього і вдав, наче стягує з себе штани. Седжвік міг би засміятися цьому жарту, але він вже навчився вдавати з себе чорну діру, що поглинала будь-які можливі ознаки дружелюбності.
– Не треба тут срати, – лише сказав він. – А то робот тебе відсканує.
– Та й пофіг, – своїм звичним жестом знизав плечима Флетчер, настільки зневажливо, що Седжвік повірив, що йому дійсно пофіг.
Комбайни для збору метана стояли вимкнені, отже робітники зараз швендяли по колонії, мотаючись туди й назад по дофамінових барах і дискотеках. Всі вони мали модифіковані гени, еластичну бліду шкіру, що вміла самостійно виробляти вітаміни, і глибокі чорні очі, звичні до темряви. Кілька з них, чимось упороті, сиділи навшпиньки біля клубу. Седжвік і Флетчер, проходячи повз, чули бурмотіння: «екстро, екстрос ден терре». Хтось крикнув услід привіт, але дуже запізніло.
– Треба бігти, – сказав Флетчер.
– Чому?
– Побігли підтюпцем, – Флетчер потер долоні. – Холодно.
– Ну то й біжи, – зневажливо відповів Седжвік.
– Як хочеш.
Вони продовжили плестися. Якщо не враховувати яскравих голограм над барами, вулиця в напрямку околиці виглядала як порожній довгий коридор з біобетону та композиту. В напрямку центру, щоправда, вона виглядала так само, тільки ще з технічними тунелями, що раз на кілька хвилин видихали хмарку пари.
Вони продовжили плестися. Якщо не враховувати яскравих голограм над барами, вулиця в напрямку околиці виглядала як порожній довгий коридор з біобетону та композиту. В напрямку центру, щоправда, вона виглядала так само, тільки ще з технічними тунелями, що раз на кілька хвилин видихали хмарку пари.
Седжвіку вистачило одного дня, аби обійти всю колонію і дійти висновку, що тут нема нічого вартого уваги, окрім хіба що футбольного поля. Та місцеві, яких він там зустрів, грали в різні ігри таким важким м’ячем і з такою скаженою модифікованою точністю, що Седжвік зрозумів – у подібній грі він довго не протримається. Вони на своїй ламаній базовій мові більш-менш погодилися з цією його думкою.
А от за межами колонії було дещо інакше. Саме тому Седжвік виповз із ліжка о 02:13, і саме тому вони з Флетчером зараз прямували до виходу через незапечатаний тунель, позначений кислотно-жовтою голограмою. Сьогодні ввечері морозні кити пробиватимуть кригу.
* * *
В кінці тунелю чекали більшість хлопців, з якими Седжвік познайомився під час тієї гри минулого тижня. Згорбившись під мерехтливим світлом флуорисцентних ламп, вони передавали з рук у руки вейп. Коли вони познайомилися, він записав їхні імена та обличчя до файлу і вивчив напам’ять. Седжвіку вже не вперше доводилося вливатися у нову компанію, і він знав, як розпізнавати, хто в ній на якій ролі.
Є «альфач», поведінка якого залежить від його настрою. Є його «права рука», зазвичай дуже ревнивий тип, і є «ліва рука» – тип зазвичай байдужий. Є «шістки», поведінка яких вертиться наче флюгер відповідно до дій цих трьох ватажків, від товариської, до ворожої й назад. І, нарешті, є «омега» – це або причепливий дурник, що сподівається подружитися з новачками, які ще не встигли зрозуміти, що він тут ніхто, або ж мовчить зі страху, що його виженуть з компанії.
Хоча спочатку трохи важче визначити, хто є хто, коли всі модифіковані, і ніхто не говорить добре на базовій.
Побачивши його, компанія відірвалася від стіни і почала з ним вітатися. Седжвік досі не навчився правильно виконувати ці хитромудрі рукостискання.
Ось Петро – високий та апатичний. Він привітався першим просто тому, що був найближче, а не тому, що йому було на Седжвіка не пофіг. Ось Оксо – вже коситься своїми чорними очима на ватажка, очікуючи на схвалення. Ось Брум – дебелий як цеглина, з сердитим сміхом. А це ще один Оксо, із імплантатом для відновлення щелепи, і чи то через це мовчазний, чи то через щось інше.
Останнім був Антон – очевидно, альфач у цій компанії. Він трохи довше за інших потиснув Седжвікову руку, усміхаючись своїми величезними білими зубами, що ніколи не мали потреби в ортохірургії.
– Хо, екстро, як ти цього ранку? – він глянув Седжвікові за плече і підняв брову. – Хто?
– Флетчер, – сказав Седжвік. – Братик. Планую згодувати його морозному киту.
– Твій брат?
Флетчер запхав свої довгі руки у кишені термокостюма й зустрівся поглядом з Антоном. Седжвік і його брат мали однаковий смаглявий пост-расовий колір шкіри і чорне волосся, але на цьому їхня схожість і закінчувалася. Седжвік був худорлявим і тонким, його груди важко було б назвати м’язистими, а рукам важко давався кожен новий грам у гравітаційному тренажерному залі. Очі його були трохи запалі, і він ненавидів свій горбатий ніс.
А Флетчер вже зараз мав широкі плечі і тонкі стегна, він був міцним як одна суцільна жила, а скоро стане ще й вищим з Седжвіка. Тепер, коли зник дитячий жирок, Флетчерове обличчя виглядало кутастим – гострі вилиці й підборіддя, гідне зірки мережі. Його очі поблискували у напівосвітленому тунелі, як у кота.
Седжвік відчув, як червоніють кінчики його вух, коли Антон переводив погляд з одного брата на іншого, наче без слів задаючи те питання, яке завжди задають. Чому ти «фристайл», якщо він модифікований.
– Так наскільки вони великі? – спитав Флетчер, коли на його обличчя повернувся звичний півусміх. – Ті морозні кити.
– Великі, – сказав Антон. – Ко ґрамме ко пуйо.
Він вказав пальцем на імплантат Оксо-з-щелепою і поклацав пальцями, вимагаючи підказати слово.
– Офігенно великі, – пробурмотів Оксо.
– Офігенно великі, – повторив Антон.
* * *
Щойно вони вийшли назовні, холод пронизав Седжвіка до кісток. Небо над головою виглядало порожнечею, такою чорною і безкрайньою, що жодна голограма не могла б цього передати. У всіх напрямках нескінченно простяглася крига, перериваючись лише слабкими вогниками метанозбиральних комбайнів, що повзали у темряві.
Брум простягнув Антонові ліхтар – такий, якими користуються робітники, і Антон прикріпив ліхтаря до капюшона своєї куртки. Кволе зелене світло мерехтіло і коливалося над його головою. Седжвік відчув погляд Флетчера. Погляд був ніби неспокійним, бо вони ніколи не були за межами колонії вночі, і в той же час якимось зухвалим, наче його власник планував знову зробити Седжвіку якусь капость.
– Добре, – сказав Антон, з задоволенням видихаючи довгий клубок пари. В розрідженому повітрі його голос звучав глухо. – Бенґа, бенґа, добре. Ходімо.
– Так, – сказав Седжвік, намагаючись якомога привабливіше посміхнутися. – Бенґа.
Брум розсміявся своїм сердитим гавкучим сміхом, ляснув його по плечу, і вони рушили льодом. Пупирчасті геконові підошви гумових чобіт Седжвіка не давали йому втратити рівновагу, а в одязі вже жевріли нагрівальні спіралі, але щоразу, коли він вдихав, повітря обпікало йому горло. Флетчер відставав від них на півкроку. Седжвік стримав бажання озирнутися, знаючи, що знову побачить той байдужий півусміх типу «чого зиркаєш?».
Треба було поцупити в батьків снодійного й накидати Флетчерові в склянку молока. Навіть модифікований метаболізм не зміг би вчасно позбутися аж трьох таблеток, і Флетчер би не впав йому на хвіст. Та й базікати з Антоном і Петром про морозних китів там, де Флетчер міг їх почути, теж тоді було не варто.
Замість гладенького чорного льоду під його ногами все частіше зустрічалися рубці та зморшки – кригу тут було розбито, після чого вона змерзлася наново. Він ледь не запнувся черевиком за якийсь безформний шматок льоду.
– Добре, стій, – оголосив Антон, піднявши обидві руки.
Приблизно в метрі попереду Седжвік побачив занурений у лід присадкуватий залізний пілон, на вершині якого світився кислотно-жовтий ліхтар. Петро затягувався вейпом, інші чекали на свою чергу. Антон обхопив однією рукою Седжвіка, а іншою – Флетчера.
–Бенґа, акі ден ґласо екстробенґан мінке – проговорив він.
Цей набір звуків нічого не сказав Седжвіку, незважаючи на всі уроки.
Антон кинув погляд на Оксо-з-щелепою, але той згорбився над вейпом, і губи його були фіолетовими.
– Тут, – повторив Антон, показуючи рукою за пілон. – Тут спливають морозні кити.
Він дивно посміхнувся, і Седжвік нарешті зрозумів, що в Антоні зараз повно амфетаміну. До того він думав, що вони курять щось типу травички для вечірок, але тепер почувався ідіотом. Це ж Нова, трясця її матері, Ґренландія, і ці хлопці вже обдовбані ущент.
Є тільки один спосіб дізнатися. Седжвік жестом попросив вейп:
– Дай-но й мені.
Петро повільно поплескав йому – чи то насміхаючись, чи то поздоровляючи – поки він намагався утримати їдкий туман у легенях. Це вдавалося – можливо тому, що Флетчер спостерігав. Седжвіка лише трохи запаморочило, але цього було достатньо, щоб пропустити половину того, що йому говорив Оксо-з-щелепою.
– …у цьому місці. – Оксо вирвав вейп із його млявих рук і передав комусь іншому. – Дивись. Глянь туди, туди і туди.
Він показав пальцем, і Седжвік нарешті помітив, що вдалині замерехтіли інші пілони.
– Офігенно небезпечно, зрозумів? Всередині цього місця морозні кити пробивають лід, щоб дихати. Щоб розбити, б’ють сім разів. Den minuso сім.
– Щонайменше сім, – підказав інший Оксо.
Антон почав рахувати вголос, показуючи число на пальцях у рукавичках.
– Зрозумів, – пробурчав Флетчер.
– Отже, отже, – продовжував Оксо-з-щелепою. – Коли морозні кити вдарять раз, ми біжимо.
– Думав, ти тут до кінця стирчатимеш? – спитав Седжвік Флетчера, лише наполовину слухаючи. Холод наче відгризав йому пальці на ногах один за одним.
Антон дорахував до двадцяти, потім збився і знову повернувся до розмови.
– Ми біжимо, екстрос, – сказав він, сяючи посмішкою. – Ти біжиш. І ти біжиш. І я біжу. І він біжить. І він біжить. І він біжить. І він біжить. Всі біжуть сюди, – він глухо стукнув по пілону. – Звідти.
Седжвік подивився, куди вказував Антон, і ледь розрізнив жовте світло пілона на протилежному боці кола з порубцьованого льоду. В животі у нього похололо. Він перевів погляд на брата. На якусь наносекунду Флетчер знову став схожим на маленьку дитину, але потім знову скривив губи в своїй фірмовій посмішці і палахнув модифікованими очима.
– Гаразд, – сказав Флетчер. – Я з вами.
Седжвік вже набрав повітря, аби сказати «а от чорта тобі лисого», або що зараз вони повертаються додому, або щоб взагалі сказати хоч щось. Та все це застрягло в нього в горлі. Замість цього він повернувся до Антона та знизав плечима.
– Бенґа, – сказав він. – Ходімо.
Знову почалися рукостискання, усі кричали й раділи «новобранцям». Коли вейп зробив останнє коло, Седжвік міцно стиснув його, витріщився на чорну кригу попереду та спробував змусити себе не тремтіти.
* * *
Седжвік знав, що Флетчер швидший за нього. Це було як кістка в горлі з того часу, коли йому було дванадцять, його братові – десять, і вони бігли тим блідо-сірим пляжем ще на Землі. В тумані, без свідків. Флетчер на останній третині обігнав його, промчавши повз із високим і дзвінким недовірливим сміхом, і Седжвік перейшов на повільніший біг, щоб дозволити йому перемогти. Бо це було приємно – іноді дозволяти перемагати молодшому братові.
Зайнятий спогадами, Седжвік не відразу помітив, що ліхтар Антона більше не відбивається на моторошно-зеленуватій кризі. Зараз щось підсвічувало її знизу. Він подивився на лід між своїми черевиками, і кишки його ніби наповнилися рідким гелієм. Глибоко внизу він розрізнив тьмяні рухомі фігури, викривлені кригою. Він пригадав, що морозні кити орієнтуються за допомогою біолюмінесценції. І що це метанове море глибше за будь-який земний океан.
Усі підтягнули ремінці своїх термокостюмів, заправили рукавички й вишикувались у нерівну колону, у кінці якої опинився Седжвік, а Флетчер – перед ним.
Антон пройшов уздовж колони і влаштував показову перевірку чобіт.
– Тримайся, – скомандував він, показуючи пальцем кіготь.
Седжвік учепився рукою за плече Брума, щоб не втратити рівновагу, показуючи то одну, то іншу підошву. Потім інстинктивно нахилився, щоб допомогти Флетчеру, але брат проігнорував його і легко підняв одну ногу, а потім іншу, ідеально балансуючи. Седжвік, ненавидячи його як ніколи, вирячився на пілон удалині та уявив, що це док на якомусь сірому пляжі під дощем.
Примарне зелене світло під їхніми ногами відступило, знову зануривши їх у темряву. Седжвік запитувально поглянув на Оксо-з-щелепою.
– Спочатку вони знаходять лід, – пробурмотів Оксо, потираючи руки. – Знаходять, де тонко. Потім пливуть униз. Щоб розігнатися. А потім, по одному…
– Спливають – здогадався Седжвік.
Після цього слова, наче за сигналом, світло з’явилося знову і почало неймовірно швидко посилюватися. Седжвік перевів подих і згрупувався, щоб бігти. Уява намалювала йому морозного кита, що стрімко пливе угору. Наче машина з крові та кісток із шаленим хвостом-двигуном – мчить крізь холодну воду в коконі з газових бульбашок.
А потім від удару крига здригнулася так, що у Седжвіка клацнули зуби, і ні про що окрім бігу він думати вже не міг.
За мить Седжвік уже мчав попереду всіх, несучись по льоду зі швидкістю пущеного з пращі камені. Але другий удар ледь не збив його з ніг, він хитнувся, послизнувся, відновив рівновагу, але за цю долю секунди повз нього пробіг Петро, потім Антон, Оксо, ще один Оксо, Брум, і останнім – Флетчер.
Седжвік витискав із себе всі сили, намагагаючись бігти якомога швидше. Крига була зовсім не гладенькою – вся у тріщинах, хребтах та замерзлих брижах метану, але інші ковзали по ній, наче ртуть, знаходячи ідеальне місце для кожного кроку. Модифіковані, модифіковані, модифіковані… Це слово водило хороводи у Седжвіка в голові.
Знову спалахнуло зелене світло, і він згрупувався перед ударом третього морозного кита. Поштовх підкинув Седжвіка, але він утримався на ногах і, можливо, навіть на півкроку наздогнав Оксо. Попереду було видно інших утікачів: ось видніються широкі плечі Брума, ось біжить, закинувши голову назад, Антон, а ось Флетчер обганяє незграбного Петра і тепер біжить попереду всіх. Седжвік відчув, як гарячий розпач підбирається під горло.
Він поглянув на пілон і зрозумів, що вони вже пробігли більше половини шляху. Флетчер мчав чимдуж, вже не сміючись, але таким різким стрімким кроком, наче міг так бігти вічно. Раптом він озирнувся через плече, – Седжвік так не зрозумів, навіщо, – і тієї ж миті перечепився через тріщину й гепнувся на лід.
Седжвік бачив, як інші пронеслися повз Флетчера. Лише Антон зупинився на мить, спробувавши підняти його назад у вертикальне положення.
– Бенґа, бенґа, екстро!
Після удару четвертого морозного кита залунав оглушний стогнучий тріск. Всі інші вже були далеко попереду. Флетчер підвівся, і Седжвік зрозумів, що брат підвернув щиколотку. Модифіковані очі Флетчера були широко розширені.
– Седж!
Усе те, чого Седжвік так люто бажав уночі – наприклад, щоби Флетчерова капсула зламалася під час перельоту до Нової Ґренландії – усе це одразу полинуло в небуття. Він закинув Флетчера на спину, як у дитинстві, і потупав далі, не в змозі вдихнути.
П'ятий удар. Зуби Седжвіка ляснули, по кризі побігли тріщини. Він затримався лише на мить, щоб утримати рівновагу, а потім знову пошкандибав уперед. Флетчер несамовито вчепився йому в спину. Біля дальнього пілона інші вже добігали до фінішу, волаючи і завиваючи.
Вони всі разом обернулися, коли шостий удар розколов світ на шматки, а морозний кит вирвався назовні. Седжвіка жбурнуло в повітря завірюхою розбитої криги. Він відчував у грудях, що кричить, але сам цього не чув серед гурту і скреготу. Мимо пролетів Флетчер, зачепивши його чи то рукою, чи то ногою.
Приземлення вибило із Седжвіка усе повітря. Його погляд метався то до бездонного чорне неба, то до вируючого розколотого льоду. А потім – надто великий, щоб бути справжнім – з холодного метанового моря в гейзері з інею та пари здійнявся морозний кит. Його кістлява металево-сіра голова була розміром з автобус – навіть ні, ще більша. Її вкривали блідо-зелені пустули, що світилися, наче радіація.
Кригу розривало тріщинами. Седжвік відчув, що його нахиляє, і він кудись сповзає. Відірвавши погляд від колосальної туші морозного кита, він побачив неподалік Флетчера, що лежав, розкинувши руки й ноги, ніби чорна тінь на палаючому вапні. Його губи ворушилися, але Седжвік не міг зрозуміти, що він каже. А потім їх обох схопили чиїсь руки в рукавичках і потягли по кризі.
Оксо та ще один Оксо переконалися, що усі знаходяться за пілоном, перш ніж хтось почав вставати на ноги. Седжвік встати навіть не намагався, чекаючи, коли його серце знову почне битися.
– Іноді з шостого, – збентежено сказав Антон, присівши біля нього.
– Йди до біса, – прохрипів десь поруч Флетчер, і Седжвік захлинувся від тремтливого сміху.
* * *
Додому вони припливли на хвилі адреналіну під невпинне базікання новоґренландців, які наче все намагалися усвідомити, наскільки близькі були Седжвік і Флетчер до того, щоб пропасти. Прощаючись у житловому кварталі, кожен вважав за обов’язок потиснути їм обом руки. Нарешті всі розійшлися.
Седжвік уже й не намагався прогнати усмішку з обличчя. Прокрадаючись через вестибюль, а потім як ті привиди прослизаючи до своєї кімнати, вони з Флетчером пошепки обговорювали, який великий був той морозний кит, і як ті, що спливли пізніше, всмоктували холодне повітря у свої масивні міхури з перетинками вен.
Седжвік не хотів припиняти цю розмову, але навіть коли вони замовкли і забралися у свої ліжка, тиша навколо була іншою. Наче якоюсь м'якішою.
І от тоді, роздивляючись біобетонну стелю, Седжвік раптом дещо зрозумів. На зворотному шляху Флетчер перестав кульгати. Не вірячи собі, Седжвік сів у ліжку.
– Ти ж прикидався.
– Що? – Флетчер повернувся до стіни, провівши по ній своїми довгими пальцями.
– Ти прикидався, – повторив Седжвік. – Щиколотка.
Флетчер відірвав руку від стіни. Настала довга тиша, і вона стала достатнім підтвердженням Седжвікової здогадки.
Щоки Седжвіка горіли. Він-то думав, що нарешті зробив щось досить велике, достатньо велике, щоб опинитися на більшій стороні того клятого рівняння, на якому вони з братом балансували. А виявилося, що Флетчерові просто стало його шкода. Навіть гірше. Флетчер перехопив ініціативу. Флетчер ним маніпулював як частиною плану, що виник у його модифікованій голові.
– Ми обоє могли загинути, – сказав Седжвік.
Не повертаючись до нього, Флетчер знизав плечима, і Седжвік відчув, як наново розгорається уся його притихла ненависть.
– По-твоєму це щось на зразок голографічної гри?! – загарчав він. – Це була реальність. Ти міг убити нас обох. Ти вирішив, що ти можеш робити що завгодно, так? Ти думаєш, що все можеш, і що все в тебе вийде до біса ідеально, бо ти модифікований?
Плечі Флетчера напружилися.
– Молодець, – ледь чутно прошепотів він.
– Що? – не зрозумів Седжвік. – Хто й чому молодець?
– Молодець, що ти це сказав, – відповів Флетчер стіні. – Тобі соромно мати модифікованого брата. Ти хотів би такого, як ти сам.
Седжвік затнувся, потім засміявся.
– Так… можливо, так, – горло боліло страшенно. – Знаєш, як воно – бачити тебе? Бачити, що ти у всьому кращий за мене?
– Це не моя вина.
– Мені було шість років, коли мені сказали, що ти будеш кращим, – сказав Седжвік. Він зайшов вже надто далеко, щоб зупинитися зараз, кажучи те, що він колись казав лише темряві наодинці з собою. – Вони не так сказали, але мали на увазі саме це. Мама не могла народити ще одного фрістайла, а щоб полетіти за межі планети, ти все одно мав би бути модифікованим. Тож вони виростили тебе у колбі. Наче гамбургер. Ти навіть не справжній
Його подих став уривчастим.
– Чому мене їм було мало, га? Чому, трясця, їм мене не вистачало?
– Та пішов ти на хуй – сказав Флетчер.
Його голос скрипів, наче гравій. Седжвік досі ніколи не чув, щоб брат казав такі слова чи навіть мав їх на увазі.
Він плюхнувся назад на ліжко, хапаючись за свій гнів, але той вислизав і розчинявся у темряві. Натомість прийшов сором та наче цемент заповнив його і застиг. Кілька хвилин минуло в тиші. Седжвік подумав, що Флетчер, мабуть, уже заснув і не париться через це все.
Але тут він почув уривчастий схлип – один звук, придушений рукою чи подушкою. Такого Седжвік не чув від свого брата вже багато років. Цей звук вдарив його наче ножем у груди. Він намагався вдати, наче нічого не чув. Намагався знайти для себе виправдання. Може, Флетчер просто зняв термокостюм і знайшов обмороження. Може, знову заманює його у пастку і вже нагострив язика для відповіді.
Мабуть, Седжвіку потрібно було просто встати, підійти до брата, торкнутися його, і все знову було б гаразд. Мабуть. Серце калатало в горлі. Седжвік уткнувся обличчям у холодну тканину подушки й вирішив дочекатися другого схлипу, але його не було. Тиша перетворилася на тверду чорну кригу.
Седжвік замружив очі – їх дуже, дуже щипало.
Коментарі (2)
Дякую за переклад. Як завжди на висоті.
1. В оригіналі, як бачите, саме Седжвік подружився з місцевою тусовкою і привів до неї Флетчера. У фільмі все навпаки.
2. Модифіковані у фільмі якісь надто вже мутанти, що можуть бігати в майках на скаженому морозі. В оригіналі у термокостюмах були всі.
3. На Антона модифікація подіяла так, що у нього виросли груди першого розміру і змінилося ім'я.
Щодо перекладу, то дякую за комплімент, хоча цього разу я не впевнений, що в мене правильно все переклалося (я не просто так даю посилання на оригінал – раптом хтось помилку знайде). Можливо, варто було якось адаптувати іспанський суржик модифікованих, але я не придумав, як – все ж, англійська й іспанська мови дуже різні, наші суржики не згодяться.