Аластер Рейнольдс. «Зима-Блу»

Знову картопляний ексклюзив, цього перекладу поки що ніхто не бачив. Оповідання трохи довше через філософствування про пам'ять. В іншому екранізація більш-менш точна. Хіба що тому винахідникові змінили стать, але подібне спостерігається не тільки в цій серії (стать другорядним персонажам міняли у Suits, Ice та Pop-Squad, наприклад). І фінал трохи відрізняється.

Минув тиждень, і люди почали від'їжджати з острова. Глядацькі трибуни навколо басейну з кожним днем ставали все порожнішими. Великі туристичні кораблі поверталися до міжзоряного простору. По всій Венеції шанувальники мистецтва, коментатори та критики пакували валізи, і їхнє розчарування клубочилося над лагуною, неначе якісь міазми.

Я була у числі тих небагатьох, хто залишився на Мурджеку, щодня повертаючись на трибуни. Годинами я, мружачись, дивилася униз, на тремтливе синє світло, що відбивалося від поверхні води. Там плавала обличчям униз бліда фігура Зими, так мляво рухаючись від одного краю басейну до іншого, що можна було подумати, ніби це плаває труп. Поки він плавав, я розмірковувала, як краще розповісти його історію і кому її продати. Я спробувала пригадати назву першої газети, у якій працювала ще на Марсі. Вони не змогли б заплатити стільки, скільки можуть великі видання, але в глибині душі мені подобалася ідея повернутися на те старе місце. Стільки часу вже минуло… Цих газет у мене було вже… мабуть, сотні. Я звернулася до Штучної Пам’яті, щоб вона пригадала для мене назву тієї газети, але відповіді не отримала. Ще одну нудну мить потому я згадала, що напередодні позбавилася ШП.

– Тепер ти сама по собі, Керрі, – промовила я. – Починай вже до цього звикати.

 

Фігура у басейні досягла краю і попливла назад у мій бік.

 

* * *

Два тижні тому я сиділа опівдні на площі Святого Марка, спостерігаючи, як по білому мармуру годинникової вежі ковзають такі ж білі фігурки. Небо над Венецією було забите кораблями, припаркованими бік до боку. Черевні поверхні кораблів були обшиті величезними світловими панелями, налаштованими на колір справжнього неба. Їхній вигляд нагадав мені роботу одного художника ще з часів до Експансії, який спеціалізувався на карколомних трюках з перспективою та композицією – нескінченні водоспади, переплетені ящірки… Я сформувала уявний образ і спитала його ім’я у ШП, яка пурхала поруч, але вона теж не змогла згадати.

 

Я допила каву і морально приготувалася побачити рахунок.

До цієї білої мармурової копії Венеції я прилетіла, аби на власні очі побачити презентацію останнього витвору мистецтва Зими. Багато років я цікавилася цим митцем і сподівалася, що зможу домовитися про інтерв’ю з ним. На жаль, до такої ж думки прийшли і ще кілька тисяч членів цього натовпу. Хоча не сказати, щоб ця конкуренція мала якесь значення: Зима не став розмовляти взагалі не з ким.

Офіціант поклав на мій столик складену картку.

Нам тоді сказали лише, що треба прилетіти сюди, на Мурджек – залиту водою планету, про яку більшість із нас ніколи раніше й не чула. Єдине, завдяки чому Мурджек міг сподіватися стати хоч трохи відомим, полягало в тім, що тут знаходився сто сімдесят перший відомий дублікат Венеції, і до того ж це була одна з трьох Венецій, повністю виготовлених з білого мармуру. Але Зима чомусь обрав саме Мурджек, щоб презентувати свій останній твір і припинити публічну кар’єру.

З важким серцем я підняла картку, щоб дізнатися, який удар отримає мій бюджет, але замість очікуваного рахунку там була маленька синя листівка з текстом, надрукованим тонким золотим курсивом. Це був саме той відтінок синього – тонкий, ніжний, аквамариновий, – який розробив особисто Зима. Листівка була адресована Керрі Клей, тобто мені. В ній говорилося, що Зима хоче поговорити зі мною про свою презентацію, і якщо мене це зацікавить, то я маю прибути на міст Ріальто рівно за дві години.

 

Записка попереджала, що не можна приносити з собою ніяке обладнання для запису, навіть ручку та папір. А ще у ній було зазначено, що про мій рахунок вже подбали. Я хотіла набратися нахабності й замовити ще одну каву, щоб записати її на той же рахунок, але все ж не набралася.

Коли я примчалася на міст, там на мене вже чекав робот – слуга Зими. Під гнучким склом його тіла-манекена пульсували складні неонові механізми. Робот вклонився мені в пояс і дуже м’яким голосом сказав:

 

– Міс Клей? Оскільки ви вже тут, ми можемо вирушати.

Робот провів мене до сходів, що спускалися до води. Моя ШП слідувала за нами, пурхаючи біля мого плеча. Транспортник вичікував, погойдуючись на висоті приблизно з метр над водою. Коли робот допоміг мені сісти в пасажирське відділення, ШП хотіла влетіти за мною всередину, але він попереджувальним жестом підняв руку.

– Шкода, але вам доведеться залишити це тут: ніякого обладнання для запису, пам’ятаєте?

Я поглянула на свою металево-зелену колібрі, намагаючись згадати, коли востаннє лишалася без її постійної дбайливої присутності.

– Залишити її тут?

– Тут вона буде в цілковитій безпеці. Ви зможете забрати її знову, коли повернетеся після настання ночі.

– А якщо я відмовлюся?

– Шкода, але в такому разі не буде і зустрічі із Зимою.

 

Зрозуміло було, що робот не чекатиме на мою відповідь весь день. Від думки про те, що доведеться залишитися без ШП, аж холонула кров, але я так сильно прагнула цього інтерв’ю, що була згодна на що завгодно. Я наказала ШП чекати тут, доки я не повернуся. Слухняна машинка спалахом зеленого металу пурхнула геть від мене. Здавалося, наче віддаляється якась частина мене самої.

Скляний корпус огорнув мене, і транспортник рушив, трохи втиснувши мене в крісло непригашеною силою прискорення. Венеція промайнула під нами й стрімко втекла за горизонт.

 

Я подала тестовий запит, попросивши ШП назвати планету, на якій я святкувала своє сімсотріччя. Відповіді не надійшло: тепер я знаходилася поза діапазоном запитів і могла покладатися лише на власну перенасичену з віком пам’ять.

Я нахилилася до робота:

 

– Ви уповноважені розповісти мені, про що саме йдеться?

– Шкода, але він мені не сказав, – відповів робот, зобразивши обличчя у себе на потилиці. – Та якщо ви будете почуватись некомфортно, ми в будь-який момент можемо повернутися до Венеції.

– Поки що зі мною все гаразд. Хто ще отримав таку блакитну картку з запрошенням?

 

– За моїми даними, лише ви.

 

– А якби я відмовилася? В такому випадку ви мали б запросити когось іншого?

 

– Ні, – сказав робот. – Але погодьтеся, міс Клей, ви навряд чи б йому відмовили.

 

Ми летіли далі, і ударна хвиля транспортника креслила позаду нас пінистий канал у морі. Це нагадувало те, як ведуть пензлем по вологій фарбі на мармурі, оголюючи білу поверхню під нею. Я витягла запрошення Зими й підняла на фоні горизонту перед нами, намагаючись зрозуміти, до якого кольору ближче його синій відтінок – неба чи моря. На тлі цих двох варіантів картка ніби невизначено мерехтіла.

Цей колір звася «Зима-Блу». Він мав чітку формулу, визначену науково в термінах ангстремів та інтенсивності. Якби ви були художником, ви могли б за цією формулою самі зробити таку фарбу. Але ніхто ніколи не використовував «Зима-Блу», хіба що виконуючи замовлення самого Зими.

Зима був унікумом вже у той момент, коли він вперше з’явився перед очі громадськості. Він зробив собі радикальні операції, щоб мати змогу переносити екстремальні умови, не обтяжуючи себе використанням будь-якого захисного костюма. Зима виглядав як чоловік міцної статури в тісному трико, але зблизька ставало зрозуміло, що насправді це його шкіра. Цей синтетичний матеріал покривав собою все його тіло і міг набувати різних кольорів і текстур залежно від настрою і оточення Зими. Якщо того вимагали соціальні обставини, ця шкіра виглядала схоже на одяг. Вона могла стримувати тиск, коли Зима хотів побувати у вакуумі, і ставати надміцною, щоб захистити його від тяжіння газового гіганта. В той же час ця шкіра вміла передавати до його розуму повний спектр чуттєвих вражень. Йому не було потреби дихати, оскільки вся його серцево-судинна система була замінена механізмами життєзабезпечення замкнутого циклу. Йому не було потреби ні їсти, ні пити, як не було й необхідності утилізувати відходи організму. В його тілі роїлися мікроскопічні ремонтні машинки, дозволяючи йому витримувати дози радіації, які вбили б звичайну людину за лічені хвилини.

Маючи таке тіло, захищене від будь-яких умов навколишнього середовища, Зима міг мандрувати у пошуках натхнення де б тільки не захотів. Він міг вільно дрейфувати в космосі, дивлячись зірці просто в обличчя, або блукати розпеченими каньйонами планети, на якій метали текли, наче лава. Його очі були замінені камерами, що сприймали величезну частину електромагнітного спектру і підключалися до його мозку через складні модулі обробки. Синестетичний міст дозволяв йому відчувати візуальні дані як різновид музики, а звуки сприймати як симфонію невимовних кольорів. Його шкіра функціонувала як своєрідна антена, даючи йому чутливість до змін електричного поля. Якщо й цього було недостатньо, він міг підключатися до каналів даних якої завгодно кількості допоміжних пристроїв.

Зважаючи на все це, творчість Зими була просто приречена стати оригінальною та привернути увагу. Його зображення пейзажів та зоряного небу мали підвищену, екстатичну якість, сповнену яскравими, різкими кольорами та приголомшливими прийомами з перспективою. Намальовані цілком традиційними матеріалами, але у величезних масштабах, вони швидко зацікавили серйозних покупців. Деякі потрапили до приватних колекцій, але також мурали Зими почали з’являтися і в громадських місцях по всій Галактиці. Ці мурали мали розміри у десятки метрів і були деталізовані до найдрібніших деталей, які тільки здатен розрізнити зір людини. Більшість було намальовано за один сеанс – Зима не мав потреби спати, тож працював безперервно, доки твір не був готовий.

Мурали, безсумнівно, вражали. З точки зору композиції та техніки вони були безперечно шедевральними. Але було в них також і щось похмуре та жахливе. На всіх цих пейзажах не було ніяких ознак людини, за винятком хіба що точки зору самого незримо присутнього художника. Скажу так: дивитися на них було приємно, але вдома я б таке тримати не стала. Очевидно, так вирішили не всі, інакше б у Зими не купили б стільки його робіт, скільки він продав. Але дивувало те, скільки людей купує картини просто через ті речі, які знають про самого художника, а не через якісь властивості самих робіт. Так було, коли я вперше звернула увагу на Зиму. Мені він здався цікавим, але якимось кітчевим: можна буде колись написати про нього, вирішила я, якщо з ним чи його твором щось трапиться щось виняткове. І це «щось» сталося, але знадобився час, щоб хтось, включаючи мене, це помітив.

Одного разу – пропрацювавши над твором значно довше, ніж зазвичай – Зима представив мурал, на якому було дещо нетипове. Картина являла собою зображення закрученої туманності з зірками з точки зору якоїсь скелі у вакуумі. А на краю кратера посередні, закриваючи собою частину туманності, знаходився крихітний синій квадратик. На перший погляд здавалося, що синім було саме полотно, і Зима просто чомусь не зафарбував його невеличку ділянку. Цей квадратик наче не відігравав ніякої ролі у картині, в ньому не було деталей чи пропозицій, якось пов’язаних із ландшафтом чи фоном. Він не відкидав тіні і не мав тонального впливу на навколишні кольори. Але цей квадрат опинився там не випадково: при уважному огляді було видно, що насправді він був умисно намальований поверх того скелястого краю кратера. Щось це означало…

Але той квадрат був лише початком. Відтоді кожен мурал, який Зима презентував світові, містив подібну деталь – квадрат, трикутник, прямокутник або ще якусь геометричну фігуру, вбудовану кудись у композицію. Минуло багато часу, перш ніж хтось помітив, що той відтінок синього був однаковим на кожній з цих картин.

Це й був «Зима-Блу», той же відтінок синього, що й на цій листівці з золотими літерами.

Протягом наступного десятиріччя ці абстрактні форми ставали все більше домінуючими, витісняючи інші елементи його композицій. Космічні краєвиди перетворилися на вузькі рамки навколо порожніх кіл, трикутників, прямокутників. Якщо попередні його твори характеризувалися пишним малюнком і товстими шарами фарби, то ці блакитні фігури мали дзеркальну гладкість.

Налякані вторгненням цих абстрактних синіх фігур, випадкові покупці відверталися від Зими. А він незабаром представив перший зі своїх повністю блакитних муралів – такий великий, що зайняв собою стіну тисячоповерхового будинку. Багато хто вважав, що після такого Зима вже себе не перевершить.

Вони навіть не уявляли, наскільки помилялися.

 

* * *

Я відчула, як транспортник уповільнюється – ми наближалися до маленького острова, єдиного клаптика суходолу посеред океану.

– Ви перша, хто це бачить, – повідомив робот. – Над островом розташований маскувальний екран, який блокує вид на нього з космосу.

Острів мав близько кілометра в поперечнику, він був присадкуватий, як черепаха, і оточений вузьким коміром зі світлого піску.

Ближче до середини на ньому підіймалося невисоке плато, яке мало очищену від рослинності ділянку приблизно прямокутної форми. Я розгледіла невелику світловідбиваючу синю панель, розташовану на рівні землі та оточену чимось схожим на ряди багаторівневих глядацьких трибун.

Транспортник, скидаючи швидкість, знижувався, поки не наблизився до зони, оточеної трибунами. Він зупинився біля невисокого шале з білої гальки, якого я в процесі спуску і не помітила.

Робот вийшов із транспортника й допоміг вийти мені.

– Зима буде тут за мить, – сказав він і знову сів до транспортника, який стрімко піднявся у небо та зник.

Раптом у мене виникло сильне відчуття самотності й незахищеності. Бриз, що повіяв з моря, жбурнув мені в очі піском. Сонце сповзало до обрію і поступово ставало все холодніше. Та коли в мені вже почала легенько шкребтись паніка, з шале вийшов чоловік, жваво потираючи руки. Він попрямував до мене стежкою, вимощеною бруківкою.

 

– Радий, що ви сюди дісталися, Керрі.

Це був, звісно ж, Зима, і я відчула себе дурепою за свої сумніви, що він з’явиться.

– Вітаю, – ніяково вимовила я.

Зима простяг руку. Я потисла її, відчувши трохи пластикову структуру його штучної шкіри. Сьогодні вона була матового олов’яно-сірого кольору.

 

– Пропоную піти на балкон і посидіти там. Споглядати захід сонця це гарно, чи не так?

 

– Гарно, – згодилася я.

Він повернувся до мене спиною і рушив у напрямку шале. Коли він йшов, його м’язи вигиналися й випирали під олов’яною плоттю. Шкіра на його спині нагадувала лусочки, наче була вкрита мозаїкою зі світловідбиваючих частинок. Він був красивий, як статуя, і мускулястий, як пантера. Навіть після всіх своїх трансформацій він був красивим чоловіком; втім я ніколи не чула, щоб він заводив коханку або взагалі мав якесь особисте життя. Мистецтво було для нього всім.

 

Я попрямувала за ним, почуваючись незграбною та кривомовою. Зима провів мене через старовинну кухню та не менш старовинну вітальню, повні тисячолітніх меблів та прикрас.

 

– Як пройшов політ?

 

– Добре.

 

Він раптово зупинився і обернувся до мене:

 

– Забув спитати… робот сказав вам, що ви маєте залишити свою aide-mémoire?

 

– Так.

 

– Добре. Я хотів би все розповісти саме вам, Керрі, а не якомусь сурогатному записувальному пристрою.

 

– Мені?

 

Олов’яна маска його обличчя зобразила єхидну гримасу.

 

– А ви вмієте складати речення більше ніж з одного слова, чи ще тільки опановуєте це мистецтво?

 

– Еммм…

 

– Розслабтеся, – сказав він. – Я не збираюся вас ні перевіряти, ні принижувати, нічого такого. Це не якась пастка, і вам ніщо не загрожує. Опівночі ви вже повернетесь до Венеції.

 

– Я в порядку, – вимовила я. – Просто трохи приголомшена зустріччю з вами.

 

– Чого б це. Я навряд чи перша знаменитість, яку ви зустріли, чи не так?

 

– Ну, ні, але…

 

– Люди мене часто лякаються, – сказав він, – але потім це проходить, і вони не можуть зрозуміти, що саме в мені їх налякало.

 

– Чому саме я?

 

– Тому що ви продовжували ввічливо наполягати, – відповів Зима.

 

– А серйозно?

 

– Гаразд. Не тільки через це, хоча ви дійсно були ввічливою і наполегливою. Мені сподобалося те, що ви робите протягом багатьох років. Люди часто довіряли вам написати про них правильні речі, особливо наприкінці їхнього життя.

– Ви ж казали, що збираєтеся відійти від справ, а не померти.

– У будь-якому випадку, це все одно буде кінцем життя – публічного. Ваші статті завжди здавалися мені правдивими, Керрі. Мені невідомі випадки, коли б люди казали, що ви переінакшуєте їхні слова у своїх публікаціях.

 

– Насправді таке трапляється час від часу, – зізналася я. – Тому я завжди і тримаю свою Штучну Пам’ять напоготові, щоб ніхто не міг заперечити того, що мені казав.

 

– Для моєї історії це не знадобиться, – запевнив Зима.

 

– Є ще щось, чи не так? – проникливо подивилася я на нього. – Ще якась причина, з якої ви обрали саме мене.

 

– Я хочу допомогти вам, – сказав він.

* * *

Зазвичай, коли говорять про «Блакитний період» у творчості Зими, мають на увазі епоху воістину колосальних картин. Під колосальними я маю на увазі колосальні. З часом його картини стали вищими за будь-які будівлі, настільки великими, що їх було видно з орбіти. По всій Галактиці двадцятикілометрові блакитні полотна височіли над приватними островами або підіймалися з розбурханого штормом моря. Кошти проблемою ніколи не були – у Зими вистачало спонсорів, які конкурували між собою за те, хто розмістить його найновіше та найбільше творіння. Картини ставали все більшими, в хід пішли складні технології, щоб вони трималися вертикально, протидіючи впливу гравітації та погодних умов. Згодом вони вийшли за межі планетарних атмосфер, виступаючи у космос. Ці картини випромінювали власне м’яке світло, вигиналися арками та віялами, заповнюючи все поле зору глядача своїм синім кольором.

Тоді Зима став надзвичайно відомим навіть серед тих, хто мистецтвом мало цікавився. Він був дивакуватою знаменитістю – кіборгом, який створював величезні сині споруди. А ще він ніколи не давав інтерв'ю і навіть не натякав, який же сенс має його мистецтво.

Але то було ще сто років тому. А Зима навіть не збирався закінчувати.

Згодом його конструкції стали настільки громіздкими, що вже цілі планети були для них затісними. Але Зима безтурботно перебрався у космос і став там будувати грандіозні блакитні полотна довжиною в десятки тисяч кілометрів, що вільно плавали у міжпланетному просторі. Він працював вже не з пензлями та фарбами, а з бригадами шахтарських роботів, які розбирали астероїди, видобуваючи сировину для його творінь. І тепер за розміщення творів Зими змагалися вже цілі зіркові економіки.

Приблизно тоді й відновився мій інтерес до Зими. Я була присутня на одному з його сеансів «пакування місяців», коли ціле небесне тіло помістили у блакитний контейнер із кришкою, наче капелюх у коробку. А два місяці потому він пофарбував у блакитний колір увесь екваторіальний пояс газового гіганта, і моє місце знову було в перших рядах. Ще через півроку він змінив хімічний склад поверхні навколосонячної комети таким чином, що вона покрила всю Сонячну систему своїм хвостом кольору «Зима-Блу». Але для того, щоб написати історію, мені було замало. Я постійно просила про це інтерв’ю та постійно отримувала відмови. Все, що мені було зрозуміло, – це те, що ця одержимість Зими блакитним кольором не могла бути просто мистецькою примхою. Без розуміння цієї одержимості справжньої історії не вийшло б, лише курйозна оповідка.

 

А курйозні оповідки – то не мій профіль.

 

Тож я чекала і чекала. І ось – як і мільйони інших – я почула про фінальний твір Зими і вирушила до цієї фальшивої Венеції на Мурджеку. Я не сподівалася на інтерв’ю або на якісь нові знахідки. Але я за всяку ціну мала бути тут присутня.

* * *

Через розсувні скляні двері ми вийшли на балкон. Обабіч білого столу знаходилися два прості білі стільці, а на столі стояли напої та ваза з фруктами. Балкон був неогородженим, висушена земля під ним круто спускалася вниз, а попереду відкривався нічим не загороджений вид на море. Вода виглядала спокійною та привабливою, і сонце, спускаючись донизу, відбивалося у ній, наче срібна монета.

Зима вказав мені на одне з місць. Його рука в очікуванні коливалася над двома пляшками вина.

– Червоне чи біле, Керрі?

Я відкрила рота, щоб йому відповісти, але нічого не вийшло. Зазвичай у таку мить між запитанням і відповіддю мій вибір мовчки скеровувала до одного з двох варіантів ШП. Але тепер, за її відсутності, здавалося, наче мої думки заклякли.

– Мені здається, що червоне, – запропонував Зима. – Якщо у вас немає серйозних заперечень.

 

– Це не тому, що я сама не можу вирішити, – завірила я.

 

Зима налив мені келих червоного вина і подивився крізь нього на небо, перевіряючи прозорість.

 

– Звичайно ні, – сказав він.

– Просто це трохи дивно, як на мене.

– Нічого дивного, – сказав він. – Ви сотні років саме так і жили.

– Ви маєте на увазі, жила природньо?

Зима налив келих червоного і собі, але пити не став і лише вдихнув аромат.

 

– Саме так.

– Але ж у тому, щоб жити аж тисячу років, нічого природного немає, – сказала я. – Моя органічна пам’ять досягла точки насичення ще близько семисот років тому, і тепер моя голова схожа на будинок, у якому забагато меблів. Щоб додати туди ще щось, доведеться щось викинути.

– Повернімося на хвилинку до вина, – сказав Зима. – У звичайному випадку ви покладалися б на поради ШП, чи не так?

 

– Так, – я знизала плечима.

– І ШП завжди пропонувала б одну з двох можливостей? Завжди червоне вино чи завжди біле вино, наприклад?

– Це не так просто, – пояснила я. – Якби я віддавала перевагу одному над іншим, тоді так, ШП завжди рекомендувала б якесь одне вино. Але я так не роблю. Іноді мені подобається червоне вино, іноді біле, а іноді я не хочу взагалі ніякого вина.

 

Я сподівалася, що моє розчарування не дуже помітне. Але після всієї цієї інтриги із синьою листівкою, роботом і транспортником останньою темою, яку мені б хотілося обговорювати з Зимою, була моя недосконала пам’ять.

– Значить, рішення приймається випадковим чином? – спитав він. – ШП могла з однаковою імовірністю назвати або червоне, або біле?

– Ні, це також не так. ШП стежить за мною протягом сотень років і кілька сотень тисяч разів бачила, як я п’ю вино за кількох сотень тисяч різних обставин. Вона з високим ступенем надійності може сказати, яке вино мені би сподобалася при будь-якій комбінації умов.

– І ви б без сумнівів діяли згідно з її порадою?

 

Я сьорбнула трошки вина.

 

– Звісно ж. Чи не було б якось по-дитячому робити навпаки лише заради того, щоб продемонструвати свою свободі волі? Зрештою, я, швидше за все, буду задоволена вибором, який вона запропонує.

 

– Але якщо ви не будете хоч іноді ігнорувати цю пропозицію, чи не стане все ваше життя набором передбачуваних відповідей?

 

– Може й так, – сказала я. – Але що в цьому поганого? Якщо я щаслива, то що мені до цього?

 

– Я вас не критикую, – сказав Зима, усміхнувся і відкинувся на спинку сидіння, трохи розрядивши напругу, спричинену його розпитуванням. – В наші дні небагато людей користуються ШП, чи не так?

 

– Я не знаю, – зізналася я.

– Менш ніж один відсоток від усього населення Галактики, – Зима знову понюхав вино і поглянув крізь келих на небо. – Майже всі інші змирилися з неминучим.

– Щоб керувати тисячорічною пам’яттю, все одно потрібні машини. І що?

– Але то машини іншого роду, – пояснив Зима. – Нейронні імпланти, повністю інтегровані в самовідчуття користувача. Їх не відрізнити від біологічної пам’яті. Вам не знадобилося б запитувати ШП, яке вино обрати, не потрібно було б очікувати, поки вона шепне підказку на вухо. Ви б просто самі знали б відповідь.

 

– А яка різниця? Я дозволяю конспектувати мій життєвий досвід машині, яка всюди мене супроводжує. Ця машина підмічає усі деталі, і вона настільки добре передбачає мої запити, що мені часто і запитувати не доводиться.

 

– Машина є вразливою.

 

– Вона регулярно робить резервні копії спогадів. І вразлива вона не більше за кластер імплантів у моїй голові. Вибачте, але ваш аргумент непереконливий.

 

– Ваша правда, звісно. Але є й вагоміший аргумент проти ШП. Вона надто досконала. Вона не знає, як це – перекручувати факти або щось забувати.

 

– Так хіба ж це не перевага?

– Не зовсім. Коли ви щось згадуєте – як, можливо, згадаєте цю розмову років так через сто – буде щось, що ви запам’ятаєте неправильно. Проте ці деталі, які ви неправильно запам’ятали, самі стануть частиною вашої пам’яті й набуватимуть міцності та текстури з кожним випадком пригадування. Через тисячу років ваші спогади про цю розмову можуть взагалі розійтися з реальністю, але ви будете щиро переконані, що вони є точними.

 

– А от якби зі мною була моя ШП, я мала б бездоганний запис того, як усе було насправді

 

– Мали б. Але це були б не живі спогади. Це ніби фотографія, механічно записаний процес. Він заморожує уяву, не залишаючи місця для вибіркового неправильного запам’ятовування подробиць, – Зима зробив паузу, щоб наповнити мій келих, і продовжив. – Уявіть собі, що майже кожного разу, коли у вас була причина посидіти в ось такий день надворі, ви обирали червоне вино, а не біле, і взагалі не мали причин шкодувати про цей вибір. Але одного разу з тієї чи іншої причини вас переконали обрати біле, всупереч судженню ШП, і це виявилося чудово. Усе поєдналося чарівним чином: компанія, розмова, атмосфера передвечірньої пори, чудовий краєвид, ейфорія від легкого сп’яніння. Ідеальний день, що переходить в ідеальний вечір.

 

– Можливо, це не було б ніяк пов’язано з тим, яке вино я обрала, – зазначила я.

– Можливо, – погодився Зима. – А от ШП, безумовно, не надасть жодного значення цьому єдиному щасливому збігу обставин, і одне-єдине відхилення не вплине суттєво на її прогностичну модель. І наступного разу, коли ви попросите її про пораду, вона все одно скаже «червоне вино».

В мене виникло трохи ніякове відчуття розуміння:

 

– А людська пам’ять працює не так.

 

– Не так. Людська пам’ять ухопилася б за цей єдиний виняток і надала йому надмірного значення. Посилила би привабливі частини спогаду про той день і придушила менш приємні – наприклад, муху, яка дзижчала у вас над вухом, ваше занепокоєння з приводу того, що треба встигнути на човен додому і купити завтра вранці подарунок на чийсь день народження. Ви запам’ятали б лише це золоте сяйво благополуччя. І цілком імовірно, що наступного разу ви обрали б біле вино, а потім знову. Цей єдиний випадок відхилення від звички міг би змінити цілу модель вашої поведінки. ШП такого б ніколи не допустила. Вам довелося б багато-багато разів чинити наперекір її порадам, перш ніж вона неохоче оновила б свої алгоритми і почала пропонувати біле вино замість червоного.

– Гаразд, – погодилася я, все ще сподіваючись, що колись ми почнемо вже нарешті говорити про Зиму, а не про мене саму. – Але яка практична різниця, де знаходиться штучна пам’ять – у мене в голові або ж назовні?

– Величезна – запевнив Зима. – Спогади, які зберігаються у ШП, зафіксовані навічно. Ви можете згадувати їх скільки завгодно разів, але вони ніколи не прикрасять і не пропустять жодної подробиці. А імпланти працюють в інший спосіб. Вони розроблені таким чином, щоб бездоганно інтегруватися з біологічною пам’яттю, настільки, що й сам користувач не помітить різниці. Тому такі спогади обов’язково будуть пластичними, податливими, схильними до помилок і перекручень.

 

– Тобто, до викривлень, – сказала я.

– Але ж без таких викривлень не буде мистецтва. А без мистецтва не буде й істини.

 

– Отже, істина народжується в її ж викривленнях? Овва!

– Я маю на увазі істину у вищому, метафоричному значенні. Той золотий полудень? Він і був істиною. Спогади про ту муху не додали б до неї ніякого додаткового сенсу. А то ще б і відволікли від нього.

 

– Та не було ніякого полудня, і мухи теж не було, – мій терпець нарешті увірвався. – Послухайте, я щиро вдячна, що ви запросили мене сюди. Але я гадала, що отримаю трохи більше, ніж лекцію про те, як я повинна давати раду власним спогадам.

 

– Насправді дещо важливе я вам вже розповів, і не тільки про вас, але й про самого себе, – сказав Зима і поставив свою склянку на стіл. – Як щодо невеликої прогулянки? Я хотів би показати вам свій басейн.

 

– Ми ще не дивилися на захід сонця, – нагадала я.

 

Зима посміхнувся.

 

– Він не останній.

Зима провів мене іншим шляхом через будинок. Вийшовши через другі двері, ми піднялися звивистою стежкою між білими кам’яними стінами, залитими тепер золотом вечірнього сонця. Тепер ми опинилися на тому пласкому плато, яке я бачила з транспортника. Те, що згори здалося глядацькими трибунами, саме ними і виявилося: тераса лав зі сходами позаду, що вели на різні її поверхи. Зима повів мене в тінь під найближчою трибуною, звідти – через непомітні двері у відгороджену територію. Те, що здалося мені згори блакитною панеллю, виявилося непоказним прямокутним басейном. Води у басейні не було. Зима підвів мене до його краю.

– Ти диви, дійсно басейн, – сказала я, – ви не пожартували. А навіщо тут ці трибуни?

 

– Все станеться тут, – сказав Зима. – Презентація мого останнього твору та мій відхід від публічного життя.

Басейн був не зовсім закінчений. У його дальньому кутку маленький жовтий робот приклеював на потрібне місце керамічну плитку. Частина басейну біля нас була вже повністю обкладена плитками, але я не могла не помітити, що подекуди вони подряпані та потріскані. Знаходячись у густій тіні після яскравого сонця, важко було роздивитися плитки як слід, але їхній колір виглядав дуже близьким до «Зима-Блу».

– Якось не вражаюче ось це виглядає після того, як ви розмальовували цілі планети, – відзначила я.

– Кому як, – відповів Зима. – Для мене це місце, де буде дано відповідь, яку я так довго шукав. Саме до цього я йшов весь цей час.

 

– До старого обшарпаного басейну?

 

– Це не просто старий басейн, – сказав він.

* * *

Ми гуляли островом, аж поки сонце сховалося під море, а кольори стали попелястими.

 

– Ті старі мурали йшли з глибини душі, – сказав Зима. – Я малював їх у велетенському масштабі, оскільки мені здавалося, що їхня тема цього вимагає.

 

– То були гарні твори, – відповіла я.

 

– То була халтура. Здоровенна, криклива, трудомістка, популярна, але в кінцевому підсумку бездушна. Те, що вони йшли від серця, ще не робить їх гарними.

Я нічого не сказала. Насправді я саме це я завжди й відчувала до його творчості: що вона така ж неосяжна й нелюдська, як і те, що на неї надихає, і що будь-якої унікальності цьому мистецтву надають лише кібернетичні модифікації Зими. Це було як хвалити картину лише за те, що хтось її написав, тримаючи пензля зубами.

 

– Вся моя творчість не розповідає про космос нічого такого, чого космос не міг би сам про себе розповісти. Ще важливіше те, що вона зовсім нічого не розповідає про мене самого. Що з того, що я гуляв у вакуумі та плавав у морях рідкого азоту? Що з того, що я можу бачити ультрафіолетові фотони і відчувати смак електричних полів? Я модифікував своє тіло вражаючим та екстремальним чином, але ці зміни не дали мені нічого такого, чого не міг би отримати будь-який художник від хорошого дрона з ефектом присутності.

 

– Як на мене, ви надто суворі до себе, – сказала я.

 

– Зовсім ні. Зараз я можу це сказати, бо знаю, що врешті-решт я створив щось варте уваги. Але вперше це сталося абсолютно незаплановано.

 

– Ви маєте на увазі всю цю історію з синім кольором?

 

– Саме її, – кивнув він. – Вона почалася випадково: я просто помилився при нанесенні фарби на майже готове полотно. Вийшла бліда аквамариново-блакитна пляма на чорному. І ефект був такий, наче мене струмом вдарило. Це викликало якийсь інтенсивний первісний спогад з глибин моїх переживань, коли цей колір був для мене найважливішою річчю на світі.

 

– Що ж це був за спогад?

– Тоді я не знав. Мені було зрозуміло лише те, що цей щось колір мені сказав. Ніби я все життя чекав, щоб знайти його і звільнити, – він на мить задумався. – У блакитному кольорі завжди щось таке було. Тисячу років тому французький художник Ів Кляйн сказав, що це суть самого кольору: колір, який може замістити всі інші кольори. А один чоловік витратив усе своє життя на пошуки певного відтінку синього, який десь побачив у дитинстві. Він вже зневірився, що зможе знову знайти колись цей колір, та вирішив, що просто придумав його і в природі такого не існує. Але одного дня колір абсолютно випадково знайшовся. То був колір якогось жука в музеї природної історії. І той чоловік аж заплакав від радості.

 

– Так «Зима-Блу» – це колір жука? – спитала я.

 

– Ні, – сказав він, – то був не жук. Але я повинен був знайти відповідь, за будь-яку ціну знайти. Мені треба було знати, що цей колір значить для мене, і чому він поглинув моє мистецтво.

 

– Ви самі дозволили йому поглинути, – сказала я.

 

– У мене не було вибору. Чим більш інтенсивним, чим більш домінуючим ставав цей блакитний відтінок, тим ближчим до відповіді я почувався. Я відчував, що якби міг зануритися в цей колір, то дізнався б усе, що хотів знати. Зрозуміти себе як художника.

– І як? Вам це вдалося?

 

– Я зрозумів себе, – сказав Зима. – Хоча те, про що я дізнався, було для мене несподіванкою.

 

– Про що ж ви дізналися?

Зима довго мовчав, перш ніж почати свою розповідь. Ми повільно йшли далі, і я трохи відставала від його м’яких і широких кроків. Ставало прохолодніше, і я шкодувала, що не додумалася прихопити з собою плаща. Можна було спитати, чи не знайдеться плащ у Зими, але я боялася збити його думки з колії, куди б ця колія зараз не прямувала. Тримати язика за зубами завжди було найважчою частиною моєї роботи.

– Ми з вами розмовляли про ненадійність пам’яті, – нарешті промовив він.

 

– Так.

 

– От і мої власні спогади були неповними. Я пам’ятав усе з того часу, як вживив собі імпланти, але це були тільки останні триста років мого життя. Я знав, що набагато старший, але своє життя до імплантів пригадував лише уривками, скласти які в єдину картину не виходило.

Він зупинився й повернувся до мене. Його обличчя залило тьмяно-помаранчевим світлом горизонту.

 

– Я зрозумів, що мені доведеться старанно покопатися в тому минулому, якщо я хочу колись зрозуміти, що ж для мене значить насправді «Зима-Блу».

 

– І як глибоко ви докопалися?

 

– Це було як археологічні розкопки, – сказав він. – По ланцюжку своїх спогадів я відстежив найдавнішу достеменну подію, що сталася незабаром після встановлення імплантів. Це привело мене до Харкова-8, планети в Бухті Гарлен, приблизно за дев’ятнадцять тисяч світлових років звідси. Я пам’ятав лише ім’я якогось чоловіка, якого я там знав, – його звали Кобарго.

Ім’я «Кобарго» мені нічого не сказало, але про Бухту Гарлен я пам’ятала дещо навіть без Штучної Пам’яті. Це був регіон Галактики, що охоплював шістсот придатних для життя систем, затиснутих між трьома великими економічними центрами. Нормальні міжзоряні закону у Бухті Гарлен не діяли, це була територія злочинців та утікачів.

– Харків-8 спеціалізувався на певному виді діяльності, – розповідав Зима. – Вся планета була налаштована на надання медичних послуг, які мало де доступні. Незаконні кібернетичні модифікації та всяке таке.

– Так це там ви… – я залишила речення незакінченим.

– Так, це там я став тим, ким я тепер є, – договорив за мене Зима. – Звісно, після Харкова-8 я ще вносив до себе зміни – вдосконалював стійкість до екстремальних умов, сенсорні здібності, – але сама суть того, ким я став, була закладена в мене скальпелем у клініці Кобарго.

– Так до Харкова-8 ви були звичайною людиною? – спитала я.

– А ось тут все починає ускладнюватися, – сказав Зима, обережно пробираючись стежкою. – Повернувшись туди я, звісно ж, намагався знайти Кобарго. Я сподівався, що він допоможе мені зрозуміти фрагменти спогадів, які збереглися в моїй голові. Але Кобарго я не знайшов, він зник десь у Бухті. Клініка була на місці, але тепер нею керував його онук.

– Б'юсь об заклад, розмовляти з вами він не дуже хотів.

– Не дуже, тож довелося дещо змінити його думку. На щастя, я мав засоби. Трохи підкупив, трохи налякав, – він злегка посміхнувся. – Зрештою він погодився відкрити архіви клініки та пошукати записи про мої візити у журналі свого дідуся.

Ми повернули за ріг. Море й небо тепер було важко розрізнити – вони виглядали сірими, без жодного сліду синіх тонів.

– Так що ж ви з’ясували?

– Згідно з архівами, я ніколи не був людиною – сказав Зима і трохи помовчав, перш ніж продовжити, щоб не залишити жодних сумнівів щодо сказаного. – Ніякого Зими до моєї першої появи у тій клініці не існувало.

Зараз би я що завгодно віддала за хоч якийсь записуючий дрон або принаймні старі-добрі блокнот з ручкою. Я нахмурилася, ніби від цього моя пам’ять запрацювала би краще.

– Тоді ким же ви були?

 

– Машиною, – сказав він. – Складним роботом з автономним штучним інтелектом. Коли я вперше прибув на Харків-8, мені вже було сто років, і я мав повну юридичну незалежність.

 

– Не може такого бути, – захитала я головою. – Ви людина з деталями машини, але ж не машина!

– Архіви клініки казали недвозначно. Я прибув до них роботом. Людиноподібним роботом, звичайно, але все ж я безсумнівно був машиною. Мене розібрали і перенесли мої основні когнітивні функції в це вирощене у пробірці біологічне тіло-носій, – він постукав пальцем по своїй олов’янистій скроні. – У ньому багато органічного матеріалу, багато і кібернетичної техніки. Важко сказати, де починається одне і закінчується інше, а ще важче визначити, що з цього є головним.

Я дивилася на чоловіка, що стояв поруч зі мною, і намагалася зробити розумове зусилля, щоб розглядати його як машину (хоч і з м’якими клітинними компонентами), а не як людину. В мене поки що не виходило. Я застопорилася.

– У тій клініці могли вам збрехати.

– Навряд. Вони були б набагато щасливішими, якби я не знав.

– Гаразд, – сказала я. – Чисто теоретично…

– Це були факти, і їх було легко перевірити. Я дослідив архіви митниці Харкова-8 і виявив, що якийсь автономний робот дійсно прибув до космопорту планети за кілька місяців до тієї медичної процедури.

– Не обов’язково ж це були саме ви.

– Жоден інший робот не наближався до тієї планети протягом десятиліть. Це міг бути лише я. Більше того, з тих записів я також узнав, з якого порту прибув той робот.

– З якого?

– Це була за межами Бухти – Ліньтань-3 на Архіпелазі Муара.

– Не впевнена, що знаю, де це, – без ШП я почувалася так, наче в мене не вистачало зуба.

– Ви, мабуть, і не знаєте. Це планета не з тих, яку ви захотіли б відвідати за власним бажанням. Туди не прокладено рейси надсвітловиків. Я побував у цьому місці з єдиною метою…

– Так ви й там побували?

– Двічі. Вперше перед тією процедурою на Харкові-8, а вдруге – вже нещодавно, щоб дізнатися, звідки ж я тоді прибув на Ліньтань-3. Сліди були, м’яко кажучи, нечіткими… але я ставив правильні питання, копирсався у потрібних базах даних та нарешті з’ясував, звідки я взявся. Але і це ще не була остаточна відповідь. Сліди йшли через багато планет і з кожною ставали все слабшими. Та наполегливості в мене вистачало.

– І грошей.

– І грошей, – погодився Зима, ввічливо кивнувши на моє зауваження. – Вони допомагали неоціненно.

– Так що ж ви знайшли врешті-решт?

– Я пройшов по цьому сліду до самого початку. На Харків-8 я вже прибув кмітливою машиною з людським інтелектом. Але таким розумним, таким складним я був не завжди. Я вдосконалювався поетапно, коли дозволяли час і обставини.

– Самостійно?

– У кінцевому підсумку так. Коли я вже мав автономію, юридичну незалежність. Але для того, щоб отримати цю свободу, мені знадобилося досягти певного рівня інтелекту. До того я був просто машиною… як якась фамільна реліквія чи домашній улюбленець. Я переходив від одного власника до іншого, від покоління до покоління. І вони додавали до мене різні речі. Робили мене розумнішим.

– А чим ви були на самому початку?

– Проєктом, – сказав він.

Зима привів мене назад до басейну. Швидко настала екваторіальна ніч, і басейн тепер був залитий штучним світлом численних прожекторів, розташованих над глядацькими трибунами. З того часу, коли ми бачили басейн востаннє, той робот вже встиг приклеїти всі плитки на потрібні місця.

– Тепер готово, – сказала Зима. – Завтра він буде опломбований, а післязавтра його заповнять водою. Я фільтруватиму її, поки вона не досягне необхідної прозорості.

– А потім?

– Почну готуватися до перформансу.

Дорогою до басейну він розповів мені все, що дізнався про своє походження. Зима почав своє існування на Землі, і це було ще до мого народження. Він був зібраний одним любителем – талановитим молодим чоловіком, що цікавився практичною робототехнікою. Цей юнак, як багато груп та окремих осіб у ті дні, навпомацки намагався здійснити нелегкий винахід штучного інтелекту. Найбільш за все його цікавили три речі: сприйняття, навігація та автономне розв’язання проблем. Він створив багато роботів, збираючи їх докупи з наборів, зламаних іграшок та запасних частин. Їхні розуми – якщо вони можуть бути достойні такого терміну – були змайстровані з нутрощів викинутих комп’ютерів, на яких і нескладні програми працювали на межі можливостей оперативної пам’яті та швидкості процесора.

Юнак наповнив свій дім цими простими машинами, розробляючи кожну для виконання якогось конкретного завдання. Один робот виглядав як павук із липкими кінцівками і лазив по стінах будинку, витираючи пилюку з рамок картин. Другий лежав в очікуванні мух і тарганів, яких ловив і перетравлював, використовуючи потім енергію хімічного розпаду їхньої біомаси, щоб перебратися в інше місце будинку. Третій раз за разом перефарбовував стіни, щоб їх кольори відповідали порі року.

 

А ще один робот жив у басейні.

Він невтомно й нескінченно трудився, чистячи керамічні плитки басейну. Той юнак міг би просто замовити поштою дешевий пристрій для чищення басейну в якійсь компанії, але йому було цікавіше розробити робота з нуля, відповідно до власних ексцентричних поглядів на дизайн. Він зробив роботові систему повнокольорового бачення та мозок, достатньо великий для створення моделі навколишнього середовища з візуальних даних. Він дозволив роботу самостійно обирати найкращу стратегію з очищення басейну та самому вирішувати, коли працювати, а коли підійматися на поверхню, щоб зарядити батареї від розташованих на спині сонячних панелей. Він навіть вклав у робота примітивні уявлення про винагороду за працю.

А сам юнак научився від цього маленького чистильника басейну багато чому з основ розробки робототехніки. Цими уроками він скористався для створення інших домашніх роботів, доки одна з моделей – простий побутовий прибиральник – не стала настільки надійною і автономною, що юнак почав ними торгувати, висилаючи поштою набори деталей для збірки. Набори добре продавалися, і через рік молодий чоловік став пропонувати вже готових домашніх роботів. Вони теж мали шалений успіх, і незабаром фірма молодого чоловіка стала лідером на ринку такої техніки.

Вже через десять років весь світ кишів його кмітливими і працьовитими машинами. Але він ніколи не забував того маленького чистильника басейну. Знову і знову він використовував того робота як випробувальний стенд для нового обладнання і програмного забезпечення. З часом цей робот став найрозумнішим з усіх творінь цього винахідника – і єдиним, яке винахідник відмовлявся розбирати на запчастини для інших машин.

Після смерті винахідника чистильник басейну перейшов до його дочки. Вона продовжила сімейну традицію, теж додавши цій маленькій машинці кмітливості. Коли померла і вона, машина опинилася на Марсі в онука того винахідника.

– Це і є той басейн, – сказав Зима. – Якщо ви ще не здогадалися.

– Минуло ж так багато років, – здивувалася я.

 

– Так, він дуже старий, але кераміка тримається. Найважче було його взагалі знайти. Довелося прокопати два метри верхнього шару ґрунту. Це було в місці, яке раніше називали Кремнієвою долиною.

 

– Плитки пофарбовані в «Зима-Блу», – помітила я.

– «Зима-Блу» – це власний колір цих плиток, – терпляче пояснив він. – Чомусь той чоловік використав саме такі плитки для самого басейну.

 

– І якась ваша частина їх згадала.

– Звідси я починав. Примітивна маленька машинка, якій ледь вистачало розуму, аби впоратися з басейном. Але це був мій світ. Це було все, що я знав, і все, що мені потрібно було знати.

– І що буде тепер? – запитала я, уже заздалегідь боячись почути відповідь.

– Тепер я повернуся додому.

Я була присутня, коли він це зробив. Трибуни були заповнені людьми, які прибули подивитися на виставу, а небо над островом виглядала як мозаїка з кораблів, що висіли в ньому борт до борту. Маскувальний екран було вимкнено, і на оглядових платформах кораблів юрмилися сотні тисяч глядачів. Вони дивилися на басейн, на воду у ньому – рівну як дзеркало та прозору як сльоза. Вони бачили Зиму, що стояв на краю, і сонячні панелі, які блищали на його спині, наче зміїна луска. Ніхто з глядачів не здогадувався, що має статися, і яке значення це матиме. Всі очікували на щось неймовірне, на публічну презентацію твору, який, імовірно, перевершить усе створене Зимою до того, але зараз вони лише здивовано дивилися на басейн і дивувалися, чим він може взагалі зрівнятися з тими полотнами, що пронизували атмосферу, або з цілими планетами, оповитими блакитною пеленою.

Вони думали, що басейн потрібен для відволікання уваги, а справжній витвір мистецтва – останній твір, який сповіщатиме про відставку свого автора – знаходиться десь в іншому місці, ще невидимий, і чекає, коли буде розкритий у всій своїй неосяжності.

Так вони думали.

Але я знала правду. Я зрозуміла це, коли Зима підійшов до краю басейну й кинувся в його блакить. Він розповів мені, як саме це відбуватиметься – повільне, систематичне відключення вищих функцій розуму. Це незворотній процес, але навряд чи це матиме для нього значення – того, що залишиться, буде недостатньо, щоб шкодувати про втрачене.

Але дещо все ж залишиться – маленьке зерно буття, достатня кількість розуму, щоб усвідомлювати власне існування, оцінювати навколишнє середовище і отримувати трохи задоволення і втіхи від виконання своєї роботи – якою б безцільною вона не була. Йому ніколи не потрібно буде залишати цей басейн. Сонячні панелі забезпечать йому всю необхідну енергію. Він ніколи не постаріє і ніколи не захворіє.

Інші машини дбатимуть про його острів, захищаючи басейн і його тихого повільного плавця від руйнівної погоди та часу.

 

Минуть століття.

 

Тисячі років, а потім мільйони.

Що буде далі, можна лише здогадуватися. Але я знаю одне: Зима ніколи не втомиться від свого заняття.

В його розумі не залишилося ніякої здатності нудьгувати, він перетворився на чистий досвід. Якщо Зима і відчував якусь радість під час плавання в басейні, то це була майже безглузда ейфорія комахи, що запилює квіти. Цього йому було достатньо. Йому вистачало цього в басейні у Каліфорнії, йому вистачало цього і зараз, через тисячу років, у тому самому басейні, хоч і на іншій планеті коло іншого сонця, у далекій частині тієї ж Галактики.

А щодо мене…

Виявилося, що про нашу зустріч на острові я запам'ятала більше, ніж мала б. Думайте що завгодно, але схоже, що така милиця, як Штучна Пам’ять, не так вже й потрібна моєму розуму, як я завжди вважала. Зима мав рацію: я дозволила своєму життю перетворитися на сценарій, відбуватися згідно з інструкцією, обирати завжди червоне вино із заходом сонця і ніколи біле.

 

У клініці на борту надсвітловика, яким я поверталася додому, я встановила набір розширень нейронної пам’яті, які служитимуть мені протягом наступних чотирьохсот чи п’ятисот років. Одного разу мені знадобиться інше рішення, але і цей мнемонічний місток я перетну, коли настане його час. Останнє, що я зробила, перш ніж відпустити ШП, – перенесла всі її спостереження у нові простори своєї розширеної пам’яті.

Ці події я поки ще не повною мірою сприймаю як те, що відбувалися саме зі мною, але з кожним пригадуванням вони стають дещо краще. Вони змінюються і пом'якшуються, а їхні ключові епізоди сяють трохи яскравіше. Гадаю, вони кожного разу стають дещо менш точними, але, як сказав мені Зима, можливо у цьому як раз і є суть.

Тепер я знаю, чому він заговорив саме зі мною. Не лише через те, як я вмію писати біографічні історії. Це було ще через його бажання допомогти комусь рухатися далі, перш ніж він сам зробив те саме.

Зрештою я знайшла спосіб написати його історію і продала її своїй старій газеті «Марсіанська хроніка». Приємно було знову відвідати цю планету – особливо тепер, коли її відтранспортували на теплішу орбіту.

Це було дуже давно. Але, як це не дивно, моя історія з Зимою досі не закінчилася.

Кожні пару десятиліть я сідаю на надсвітловик до Мурджека, спускаюся на вулиці цього блискучого білого втілення Венеції, їду транспортником на острів і приєднуюся до купки інших нечисленних глядачів, що терпляче спостерігають з трибун. Ті, хто приходить, як і я, мабуть, все ще відчувають, що цей художник ще має щось в запасі... якийсь останній сюрприз. Більшість людей вже читали мою статтю, тож знають, що означає ця повільно плаваюча фігура… але цілі натовпи тут не збираються. На трибунах завжди тихо, малолюдно та сумно, навіть у гарний день. Але абсолютно порожніми я їх ніколи не бачила, і в цьому є щось схоже на його заповіт. Деякі люди це розуміють. Більшість – не зрозуміють ніколи.

Але це і є мистецтво.

[THE END]
Оригінал англійською
Аудіокнига