Кен Лю. Вдалого полювання. Частина перша

Ніч. Півмісяць. Періодичні крики сови.

 

Купець поїхав з дому разом з дружиною і всіма слугами. У великому будинку тепер було моторошно тихо.

 

Ми з батьком ховалися на подвір’ї за каменем для споглядання. Крізь численні отвори у камені я бачив вікно спальні сина купця.

 

— О Цяо-цзюн, кохана моя Цяо-цзюн — жалісно застогнав юнак у гарячці.

 

Зараз він був напівбезумним, і для його ж добра його прив’язали до ліжка. Але вікно мій батько залишив відчиненим, щоб вітерець розносив ці жалісні крики далеко над рисовими полями.

 

— Гадаєш, вона дійсно прийде? — прошепотів я.

 

У той день мені виповнилося тринадцять, і це було моє перше полювання.

 

— Прийде, — відповів батько. — Жодна хулі-цзін не може протистояти поклику чоловіка, якого вона причарувала.

 

— Як у легенді про «Закоханих-метеликів», що не могли жити один без одного? — мені пригадалася та мандрівна трупа фольк-опери, що минулої осені давала вистави у нашому селі.

 

— Не зовсім, — відповів батько, але здавалося, що пояснити він не може. — Просто знай, що це різні речі.

 

Я кивнув, хоча не дуже зрозумів. Але я згадав, як той купець разом зі своєю дружиною тоді прийшли до батька просити про допомогу.

 

 

 

 

Хулі-цзін були демонами, що викрадали серця. Я здригнувся, хвилюючись, чи вистачить мені хоробрості зустрітися з однією з них.

 

Батько поклав свою теплу руку мені на плече, і стало якось спокійніше. У його руці був Ластівчин Хвіст — меч, який викував наш предок, полководець Лау Їп, тринадцять поколінь тому. Цей меч містив у собі сотні даоських благословень і напився крові незліченної кількості демонів.

 

Місяць на мить затулила хмара, сховавши усе навколо у темряву.

 

А коли Місяць знову виринув, я ледь не скрикнув.

 

Там, у дворі, стояла найкрасивіша леді з усіх, яких я колись бачив.

 

Вона була одягнена у простору шовкову сукню із хвилястими рукавами і широким сріблястим паском. Обличчя її було блідим, наче сніг, а волосся — чорним, як вугілля, і сягало талії. Мені вона нагадала портрети знаменитих красунь часів династії Тан, які та оперна трупа розвішала у себе на сцені.

 

Вона повільно розвернулася, уважно оглядаючи все, що було навколо. Її очі блищали у світлі Місяця, наче два сяючих озера.

 

Мене здивувало те, якою сумною вона виглядала. Чомусь мені стало її шкода і більше за все у світі захотілося, аби щось змусило її посміхнутися.

 

Батько легенько торкнувся моє шиї, і я виринув зі своїх гіпнотичних марень. Він попереджав, яку силу мають хулі-цзін. Обличчя у мене зараз палало, серце калатало наче молот. Я відвів очі від обличчя демониці і почав слідкувати за її рухами.

 

Слуги купця цього тижня щовечора патрулювали подвір’я з собаками, щоб не підпустити її до жертви. Але зараз на подвір’ї було пусто. Вона стояла нерухомо, вагаючись — підозрювала засідку.

 

— Цяо-цзюн! Ти прийшла до мене? — гарячковий голос купецевого сина зазвучав голосніше.

 

Леді розвернулася і пішла — ні, навіть попливла, настільки плавними були її рухи — до двері його спальні.

Батько вистрибнув з-за каменя і кинувся на неї з Ластівчиним Хвостом у руках.

 

Вона так спритно ухилилася, наче мала очі на потилиці. Батько не встиг зупинитися, і меч з глухим ударом встромився у товсті дерев’яні двері. Він спробував висмикнути меча, але швидко це зробити йому не вдалося.

 

Леді зиркнула на нього, розвернулася і попрямувала до воріт подвір’я.

 

— Що ж ти стоїш, Лян?! — закричав батько. — Вона втече!

 

Я побіг до неї з глиняним горщиком напоготові. Моїм завданням було облити її собачою сечею — це завадить їй перетворитися на лисицю і втекти.

 

Вона обернулася до мене й усміхнулася.

 

— Ти дуже хоробрий хлопчик.

 

Мене оточив аромат, схожий на запах жасмину, що розквітнув під весняним дощем. Її голос був схожий на солодку, прохолодну лотосову пасту, і мені хотілося слухати його вічно. Горщик колихався у мене в руці, я зовсім про нього забув.

 

— Давай! — гукнув батько, якому нарешті вдалося вивільнити меча.

 

Я розчаровано прикусив губу. Як же я стану мисливцем на демонів, коли мене так легко спокусити? Я відкрив горщик і виплеснув його вміст їй навздогін. Від божевільної думки, що не можна так бруднити її білосніжну сукню, мої руки затремтіли, і я не зміг як слід прицілитися. Лише невелика кількість собачої сечі влучила у неї.

 

Але цього було достатньо. Вона заволала, і від цього вию, схожого на собачий, але набагато більш дикого, в мене волосся стало дибки. Вона обернулася і загарчала, показавши два ряди гострих білих зубів. Я відступив назад.

 

Коли я облив її, вона вже починала перетворюватись. Тому зараз її обличчя являло собою щось середнє між жіночим і лисячим — з безволосою мордою і піднятими трикутними вухами, що сердито смикалися. Вона замахала на мене руками, які перетворилися на лапи з гострими пазурами.

 

Говорити вона вже не могла, але її люті думки можна було без проблем зрозуміти за поглядом.

 

Батько промчав повз мене, заносячи меча для смертельного удару. Хулі-цзін розвернулася, кинулася на ворота подвір’я, пробила їх і зникла у проламі.

 

Батько кинувся за нею, навіть не глянувши на мене. Я побіг за ним, відчуваючи пекучий сором.

* * *
 
 Хулі-цзін бігла стрімко, і здавалося, що її сріблястий хвіст залишає за собою мерехтливий слід у темному полі. Але форма її не повністю перетвореного тіла була більш людською, аніж лисячою, і це заважало їй бігти так швидко, як вона могла б це робити на чотирьох лапах.

 

Ми з батьком побачили, що вона прудко заскочила до покинутого храму, що знаходився на відстані приблизно в один лі [півкілометра — прим. перекладача] від села.

 

— Обійди храм, — сказав батько, намагаючись віддихатись. — Я зайду через головний вхід. Якщо вона спробує втекти через задні двері, то ти знаєш, що робити.

 

Задній двір храму заріс бур’янами, його стіна наполовину обвалилася. Діставшись його, я помітив білий силует, що майнув серед руїн.

 

Бажаючи спокутувати провину перед батьком, я здолав страх і без вагань побіг за цим силуетом. Пробігши кількох стрімких поворотів, я загнав істоту у куток в однієї з келій для ченців.

 

Я хотів вже облити її залишками собачої сечі, але зрозумів, що ця тварина набагато менша за ту хулі-цзін, яку ми переслідували. Це була маленька біла лисичка розміром з цуценя.

 

Я поставив горщик на землю і спробував її схопити.

 

Лисичка пручалася. Вона була напрочуд сильною для настільки малої тварини — мені ледь вдавалося її утримувати. Поки ми боролися, я відчув, що хутро між моїми пальцями стає гладеньким, наче шкіра, а тіло подовжується, розширюється і росте. Мені доводилося притискати її до землі всією вагою.

 

Раптом я зрозумів, що мої руки тримають оголене тіло юної дівчини приблизно мого віку. Я зойкнув і відстрибнув від неї. Дівчина піднялася, витягла з-за купи соломи шовковий халат, одяглася і гордовито витріщилася на мене.

 

Трохи віддалік, із центрального залу, долинуло гарчання, потім пролунав удар важким мечем по столу. Знову гарчання, потім прокльони голосом мого батька.

 
 Ми з дівчиною все дивилися одне на одного. Вона була навіть гарнішою за ту оперну співачку, яка не виходила мені з голови весь минулий рік.

 

— Навіщо ви нас переслідуєте? — спитала дівчина. 

 

— Твоя матір причарувала сина купця, — відповів я, — і ми маємо його врятувати.

 

— «Причарувала»? Та це він від неї ніяк не відчепиться.

 

— Ти про що? — здивувався я.

 

— Однієї ночі, близько місяця тому, цей купецький син натрапив на мою матір. Вона втрапила у пастку в курнику і була змушена перетворитися на людину, щоб вивільнитися. А він як побачив її, так і закохався. Вона любить свободу і не збиралася мати з ним ніяких справ. Але якщо чоловік закохається у хулі-цзін, вона його постійно чутиме, наскільки б далеко вони не були одне від одного. Своїм плачем і скигленням він її ледь не до божевілля доводить, тому вона змушена його відвідувати щовечора, аби він заспокоївся.

 

Від батька я чув зовсім інше.

 

— Вона зваблює невинних людей і забирає їхню життєву сутність, щоб живити нею свої злі чари! Поглянь, як син купця страждає!

 

— Він страждає, бо той дурний лікар дає йому отруту, яка має змусити його забути мою маму. А це як раз моя мама підтримує у ньому життя своїми нічними візитами. І годі вже казати, ніби вона когось «зваблює». Чоловік може закохатися у хулі-цзін так же як і в будь-яку людську жінку.

 

Я не знав, що відповісти, тому сказав перше, що спало на думку:

 

— Я просто знаю, що це різні речі.

 

— Різні речі, кажеш? — посміхнулася вона. — Бачила я, як ти на мене дивився, поки я халат не надягла.

 

— Ах ти нахабна демониця!

Я почервонів і схопив горщик. Вона не зрушила з місця, глузливо посміхаючись. Я поставив горщик назад.

 

Звуки двобою в центральному залі ставали все гучнішими, і раптом пролунав сильний удар, потім переможний вигук батька і довгий, пронизливий жіночий крик.

 

Усмішка зникла з обличчя дівчини, а сердитий вигляд повільно змінювався на шокований. Її очі потьмяніли і виглядали мертвими.

 

Батько знову щось пробурчав. Крик раптово обірвався.

 

— Лян! Лян! Все скінчено. Ти де?

 

По обличчю дівчини котилися сльози.

 

— Треба обшукати храм, — продовжував голос батька. — Тут можуть бути її цуценята. Їх ми теж повинні повбивати.

 

Дівчина напружилася.

 

— Лян, знайшов щось? — наближався голос.

 

— Ні, — сказав я, не відводячи від неї очей. — Тут нікого немає.

 

Вона розвернулася і мовчки вибігла з келії. Через мить я побачив, як маленьке біле лисеня перестрибнуло через зруйновану задню стіну і зникло у темряві.

 

* * *

 

Настав Цінмін, свято поминання померлих. Ми з батьком прийшли прибрати в мами на могилі та принесли їй їжу і напої, щоби втішити її душу в потойбічному світі.

 

— Я хочу побути тут ще трошки, — сказав я.

 

Батько кивнув і пішов додому. Я пошепки вибачився перед мамою, забрав курку, яку ми принесли для неї, і пройшов три лі на інший бік пагорба, до покинутого храму.

 

Янь стояла на колінах у головній залі біля місця, де п’ять років тому мій батько вбив її матір. Волосся дівчини тепер було зібране у пучок — вона пройшла Цзі Лі, церемонію заколювання волосся, яка значила, що вона стала дорослою. Ми зустрічалися кожен Цінмін, кожне Свято Двох Дев'яток, кожен Фестиваль Голодних Духів і кожен Новий рік — тобто, на ті свята, коли заведено зібратися родиною.

 

— Ось що я тобі приніс, — сказав я, віддаючи їй парену курку.

 

— Дякую.

 
 Вона обережно відірвала ніжку і делікатно почала її гризти. Як пояснювала мені Янь, хулі-цізн полюбляли жити поблизу людських поселень, бо їм подобалося мати людські риси в своєму житті — такі як розмови, красивий одяг, поезія та історії, а іноді навіть кохання гідної, доброї людини. Але хулі-цзін лишалися мисливицями і найбільш вільно почувалися у лисячій формі. Після того, що сталося з її матір’ю, Янь трималася подалі від курників, але сумувала за смаком курятини.

 

— Як полюється? — спитав я.

 

— Не так добре, як хотілося б, — відповіла вона. — Кілька сторічних саламандр та шестипалих кроликів. Не вистачає, щоб нормально наїстися, — вона відкусила ще шматочок курки, прожувала і проковтнула. — Крім того, у мене проблеми з перетворенням.

 

— Важко лишатися в людській подобі?

 

— Ні.

 

Вона поклала решту курки на землю і прошепотіла молитву до матері.

 

— Я маю на увазі, — продовжила вона, — що мені все важче повертатися до мого справжнього вигляду, щоб полювати. В деякі ночі взагалі зовсім не вдається цього зробити. А в тебе як з полюванням?

 

— Та теж не дуже. Змій-духів або розлючених привидів зараз не так багато, як кілька років тому. Мало навіть примар самогубців, що не завершили земні справи. І жодного пристойного стрибучого мерця ми вже кілька місяців не бачили. Батько стурбований тим, що ми не можемо заробляти гроші.

 

А ще нам вже багато років не доводилося мати справу з хулі-цзін. Можливо, Янь попередила їх усіх, і вони кудись сховалися. Чесно кажучи, від цього мені було легше — не подобалася мені перспектива пояснювати батькові, що він у чомусь помилявся. Він і без того став дратівливим, бо його бентежило, що він втрачає повагу селян — тепер, коли його знання та уміння здаються їм не дуже й потрібними.

 

— Ти не замислювався, що і стрибучих мерців ви теж неправильно розумієте? — спитала вона. — Як мене і мою маму.

 

Мабуть, в мене так змінився вираз обличчя, що вона засміялася.

 

— Та я жартую.

Дивними були наші відносини з Янь. Вона була мені не те щоб другом. Скоріше кимось, хто не міг не викликати симпатії хоча б через те, що нас об’єднувало знання про те, що насправді світ влаштований не так, як про це розповідали.

 

Вона подивилася на шматочки курки, що залишила для матері.

 

— Мені здається, що магія уходить з цієї землі.

 

Відчуття, ніби щось не так, виникало і в мене, але я побоювався висловлювати свої підозри вголос, щоб не зробити їх реальністю.

 

— Як гадаєш, чому?

 

Замість відповіді Янь нашорошила вуха і уважно прислухалася. Потім встала, схопила мене за руку і потягла за собою. Ми сховалися за статуєю Будди у центральному залі.

 

— Що…

 

Вона поклала палець мені на губи. Знаходячись так близько від неї, я нарешті відчув її запах. Він був схожий на запах її матері — солодкий, квітковий, а ще яскравий, наче ковдра, що сушиться на сонці. Я відчув, що моє обличчя червоніє.

 

Наступної миті я почув, що до храму входить кілька чоловіків. Я обережно визирнув з-за Будди, щоб на них подивитися.

 

День був спекотний, і ці люди хотіли сховатися від полуденного сонця. Двоє чоловіків поставили на землю бамбуковий паланкін, і з нього зійшов іноземець з кучерявим золотим волоссям та блідою шкірою. Інші чоловіки несли штативи, ватерпаси, бронзові трубки та відкриті скрині, повні дивних інструментів.

 

До іноземця підійшов чоловік, одягнений як мандарин. Він все кланявся, усміхався і мотав головою вгору-вниз, наче собака, що випрошує подачку.

 

— Вельмишановний містере Томпсон! Прошу Вас відпочити і випити холодного чаю. Цим людям важко працювати в цей день, коли вони мають відвідувати могили своїх рідних, тому вони хочуть трохи часу на молитву, щоб не розгнівати богів і духів. Але я запевняю Вас, що після цього ми старанно працюватимемо і вчасно завершимо вимірювання.

 

— Біда з вами, китайцями, і вашими нескінченними забобонами, — сказав іноземець. У нього був дивний акцент, але я добре розумів, що він каже. — Не забувайте: залізниця Гонконг-Тяньцзінь є вкрай важливою для Великої Британії. І якщо до заходу сонця я не буду у селі Ботоу, зарплатні ви не отримаєте.

 

До мене доходили чутки, що маньчжурський імператор програв війну і був змушений до різноманітних поступок, серед яких була і допомога іноземцям в будівництві якоїсь дороги з заліза. Але подібне виглядало настільки фантастичним, що я звернув на ці чутки мало уваги.

 

Мандарин з ентузіазмом закивав.

 

— Вельмишановний містер Томпсон повністю має рацію. Але чи не можу я потурбувати Ваше милосердне вухо однією пропозицією?

 

Втомлений англієць нетерпляче махнув рукою.

 

— Деякі з місцевих селян стурбовані через запропонований маршрут залізниці. Розумієте, вони думають, що колії, які вже прокладені, перетискають вени Землі, по яким тече енергія ці. Це погано впливає на фен-шуй.

 

— Що ти таке верзеш?

 

— Це схоже на те, як людина дихає, — сказав мандарин і зробив кілька вдихів і видихів, щоб англієць точно зрозумів. — У Землі вздовж річок, пагорбів, стародавніх доріг, є канали, що несуть енергію ці. Вона підтримує добробут у селах, живить рідких тварин, місцевих духів, домашніх богів. Чи не могли б Ви трошечки змінити напрямок колій, аби він відповідав порадам майстрів фен-шуй?

 

Томпсон закотив очі під лоба.

 

— Це найбільше сміховиння, яке я колись чув. Ви хочете, щоб я змінив найефективніший маршрут нашої залізниці, бо ви вирішили, ніби ті ваші ідоли розсердяться?

 

Мандарин зі стражданням у голосі продовжив пояснювати.

 

— Ну, у тих місцях, де колії вже прокладено, відбувається багато поганого. Люди біднішають, тварини гинуть, домашні боги не відповідають на молитви. Будистські і даоські монахи одностайно переконані, що це все через залізницю.

 

Томпсон підійшов до Будди і почав його розглядати. Я швидко сховався за статую і стиснув долоню Янь. Ми затамували подих, сподіваючись, що нас не помітять.

 

— А ось у цього ще лишилися якісь сили? — поцікавився Томпсон.

 

— У цьому храмі вже багато років немає ченців, — розповів мандарин. — Але цього Будду все ще пошановують. Селяни кажуть, що він часто виконує те, про що йому моляться.

 

Після цього я почув гучний удар, і чоловіки у залі хором приголомшено скрикнули.

 

— Отже, я щойно своєю тростиною відбив цьому вашому богу обидві долоні, — пролунав голос Томпсона. — І, як бачите, ніяка блискавка в мене не вдарила, і жодне інше нещастя мене не спіткало. Тож, як ми тепер бачимо, це лише ідол, зліплений з глини, набитий соломою і пофарбований дешевою фарбою. Саме через це ви й програли війну Британії. Бо ви молитеся глиняним статуям, а мали б думати про будівництво доріг з заліза і зброї зі сталі.

 

До розмов про зміну маршруту залізниці ніхто більше не повертався.

 

Коли чоловіки пішли, ми з Янь вилізли зі схованки. Якийсь час ми дивилися на понівечені руки Будди.

 

— Світ змінюється, — сказала Янь. — Гонконг, іноземці, дороги з заліза, дроти, по яким йдуть слова, та машини, що видихають дим. У чайних все частіше розповідають про ці дива. Гадаю, саме тому стара магія і йде від нас. Бо прийшла нова і більш могутня магія.

 

Вона промовила це беземоційним голосом, холодним, як спокій осіннього озера, але її слова були щирими. Я згадав, як мій батько намагався зберігати веселий вигляд у той час, коли до нас зверталися все рідше й рідше. Схоже, що коли я вивчав мантри і робив управи з мечем, це було даремним марнуванням часу.

 

— Що ти робитимеш? — запитав я, уявивши її, самотню серед цих пагорбів і нездатну здобути їжу, яка б підтримувала її магію.

 

— Мені лишається тільки одне.

 

Її голос на секунду обірвався, неслухняно застрибавши, як камінчик, кинутий до калюжі.

 

Але вона знову подивилася на мене і продовжила знову спокійним голосом.

 

— Нам лишається тільки одне. Навчитися виживати.

 

* * *

 

Залізниця скоро стала звичною частиною пейзажу. Чорний паротяг з пихканням їде проміж зелених рисових полів, пускає пару і тягне за собою довгий потяг, нагадуючи дракона, що повзе з далеких гір, туманних і блакитних. Якийсь час це видовище здавалосяя дивовижним, і заворожені ним діти бігали вздовж колії, намагаючись не відставати від потягів.

 

Але кіптява з димових труб паротягів почала вбивати рис на найближчих до колій полях. А одного дня загинули двоє дітей, що гралися на колії і так злякалися, що не змогли зрушити з місця. Після цього потяги перестали здаватися чимось захопливим.

 

Люди більше не зверталися до нас із батьком, аби попросити про наші послуги. Тепер вони йшли або до християнських місіонерів, або до нового вчителя, який, з його слів, навчався у Сан-Франциско. Молоді чоловіки з села їхали до Гонконгу чи Кантону, зацікавлені плітками про яскраві вогні та прибуткову роботу. Все більше полів стояли незасіяні. Люди, що лишилися у селі були або надто старі, або надто малі, і до змін вони ставилися покірно. Почали приїздити чоловіки з далеких провінцій, розпитуючи, де тут можна дешево придбати землю.

 

Батько день за днем сидів у вітальні, тримаючи Ластівчин Хвіст на колінах і дивлячись на двері від світанку до сутінків, наче перетворився на статую. Щодня, повертаючись додому з поля, я бачив вогник надії в його очах.

 

— А чи не питав хтось щодо нашої допомоги? — цікавився він.

 

— Ні, — відповідав я якомога бадьорішим голосом. — Але, гадаю, днями заявиться стрибучий мрець. А то давно їх не було.

 

Я казав це, не дивлячись на нього, бо не хотів бачити, як надія поступово зникає з його очей.

 

В один день я знайшов його повішеним на балці у спальні. Коли я з повним горя серцем виймав його труп з зашморгу, мені подумалося, що він не надто й відрізнявся від тих, на кого все життя полював. І їх, і його підтримувала стара магія, яка пішла геть і більше не повернеться. І ні вони, ні він не знали, як без неї виживати.

 

Ластівчин Хвіст у моїй руці здавався тьмяним і важким. Я завжди вважав, що стану мисливцем на демонів, — але тепер більше не лишилося ні демонів, ні привидів. І всі ті даоські благословення у цьому мечі не змогли врятувати мого батька, коли він занепав духом. Якби я й далі залишався тут, то і мій дух, мабуть, теж зрештою занепав би.

 

Янь я востаннє бачив шість років тому, у той день, коли ми ховалися у храмі від тих будівельників залізниці. Але зараз я пригадав слова, які вона тоді сказала.

 

«Навчитися виживати».

 

Я зібрав торбу і купив квиток на потяг до Гонконга.