Майкл Свонвік. Пульс машини. Частина перша

Продовжуємо переклади літературних джерел серіалу про любов, смерть і роботів. Цього разу переклад буде ексклюзивом для Картоплі – у вигляді аудіокниги він не публікувався, тож його майже ніхто і не бачив.
Як на мене, оповідання дуже гарне (ну а то, автор за нього в 1999 році премію Г'юго отримав). Екранізація теж красива, але таке враження, що вона для тих, хто читав оповідання і знає, що взагалі відбувається.
Оповідання я розділю на дві частини, посилання на оригінал англійською дам у кінці. Отже, пристебніть паски безпеки, і поїхали мандрувати дивними пейзажами супутника Юпітера. 

Майкл Свонвік. Пульс машини
 
Клац! – увімкнулося радіо.

 

–  Чорт.

 

Марта продовжувала дивитися перед собою, зосередившись на ходьбі. З одного боку – Юпітер, з іншого – вихлоп вулкану Дедал. Нічого складного. Ступнула, потягла, ступнула, потягла. Діло нехитре.

 

–   Ох.

 

Вона вимкнула радіо.

 

Клац!

 

«Чорт. Ох. Кі... вель... сен»

 

–  Замовкни, замовкни, замовкни! – Марта з серцем смикнула мотузку, і санчата з тілом Бертон рвонулися та підстрибнули на сірчаному виступі. – Ти ж мертва, Бертон. Я перевіряла, у тебе в забралі така дірка, що кулак пролізе. І божеволіти я не збираюся, бо я зараз у такому становищі, що не можу собі цього дозволити, розумієш? Тому зроби таку ласку – стули пельку, трясця твоїй матері.

 

«Не... Бер... тон»

 

–  Все одно стули.

 

Вона знову вимкнула радіо.

 

Над західним горизонтом нависав Юпітер – величезний, яскравий, прекрасний, але після двох тижнів на Іо вже звичний. Ліворуч від неї Дедал випльовував фонтан із сірки та її діоксиду на висоту кілометрів так двісті. Цей шлейф уловлював холодне світло невидимого Сонця, а її візор надавав йому гарненького блідо-синього відтінку. Найдивовижніше видовище у Всесвіті, але милуватися ним настрою не було ніякого.

 

Клац!

 

Перш ніж той голос знову заговорив до неї, Марта сказала:

 

–  Я не божеволію, ти просто голос з моєї підсвідомості, у мене немає часу на те, щоб здогадуватися, які саме психологічні проблеми його спричинили, і слухати тебе я теж не збираюся, що б ти не намагалася мені сказати.

 

Відповіддю їй була тиша.

* * *

 

Їхній місячний всюдихід перевернувся разів зі п’ять, перш ніж врізатися боком у скелю розміром з будівлю Сіднейського оперного театру. Обережна Марта Ківельсен не любила зайвого ризику і настільки надійно пристебнулася до крісла, що їй довелося довго виплутуватися з ременів. Але Джульєт Бертон, висока й атлетична, надто сподівалася на свої везіння і спритність, тому взагалі не пристебнулася – і її жбурнуло прямісінько на якусь стійку.

 

Назовні нічого не було видно через заметіль із замерзлого діоксиду сірки. Лише коли Марта нарешті виповзла з білосніжного вихору, вона змогла роздивитися тіло у скафандрі, яке витягла з уламків.

 

І відразу відвернулася.

 

Невідомо, об яку рукоятку або вентиль вдарилася Бертон, але її голова постраждала не менше, ніж шолом на ній.

 

Там, де частина хуртовини (або бічного шлейфу, як це називали планетарні геологи) наштовхувалася на брилу, утворився замет снігу з діоксиду сірки. Автоматично, не роздумуючи, Марта зачерпнула його обома долоням і засипала у шолом Бертон. Насправді, особливого сенсу в цьому не було – у вакуумі тіло не розкладатиметься. З іншого боку, тепер хоча б не було видно цього обличчя.

 

Зробивши це, Марта серйозно замислилася.

 

Хуртовина вирувала, але турбулентності не було, оскільки не було атмосфери, яка б її утворювала. Діоксид сірки виривався з тріщини, що несподівано відкрилася у скелястій породі, і осідав на поверхні в радіусі кількох миль, суворо дотримуючись законів балістики. Більшість снігу, що вдарявся у скелю, об яку вони розбилися, просто прилипала до неї, а решта – скупчувалася внизу у її підніжжя. Отже, думала Марта, можна знову у той же спосіб, в який їй вдалося звідти вибратися, проповзти під майже горизонтальним потоком і повернутися до всюдиходу. Якщо повзти повільно, то ліхтарика на шоломі і власних тактильних відчуттів вистачить, аби завбачливо набрати деяких припасів.

 

Марта опустилася навколішки, і тут сніговій раптом припинився настільки ж несподівано, наскільки й розпочався.

 

Трохи почуваючись дурепою, вона підвелася.

 

Втім, не можна було покладатися на те, що заметіль ущухне повністю. Краще поквапитися, бо це може бути лише коротка перерва.

 

Поспішно і майже панічно переривши купу уламків, Марта виявила, що основний резервуар, з якого вони наповнювали свої повітряні ранці, пробитий. Жахіття. Отже, лишився її власний на дві третини повний ранець, два повних запасних, а також ранець Бертон, теж повний на дві третини. Огидно було знімати з Бертон ранець, але це треба було зробити. Вибачай, Джулі. Тепер кисню вистачить приблизно на сорок годин.

 

Потім вона взяла вигнутий шматок корпусу того, що раніше було місячним всюдиходом, та моток нейлонової мотузки і, використовуючи ще два шматки брухту як імпровізовані молоток та кернер, змайструвала санчата для тіла Бертон.

 

Щоб я сама здохла, якщо кину її тут.

 

* * *

 

Клац.

 

«Це... краще»

 

–  Як скажеш.

 

Перед нею розкинулася сувора і крижана сірчана пустеля. Гладенька, як скельце. Ламка, як заморожена іриска. І до чортиків холодна. Марта вивела на візор відображення мапи і перевірила, яку частину шляху вже подолала. Ще пройти якихось сімдесят із гаком кілометрів по горбистій місцевості, і вона дійде до посадкового модуля. І справу зроблено. Не так і складно, подумалося їй. Іо — синхронний супутник, тому Батько Планет завжди ніби приклеєний до фіксованої точки на її небі, як зручний навігаційний маяк. Треба йти так, щоб Юпітер лишався праворуч, а Дедал — ліворуч, і дійдеш куди треба.

 

«Сірка має... трибоелектричні... властивості»

 

–  Годі говорити натяками. Що ти насправді намагаєшся сказати?

 

«„І я дивлюсь спокійними очима. Як б’ється дивовижний пульс машини”». Пауза. «Вордсворт».

 

Марта навіть на секунду трохи розгубилася: якщо не зважати на постійні паузи, це дуже нагадувало Бертон з її класичною освітою і любов’ю до поетів на кшталт Спенсера, Ґінзберґа або Плат. Бертон була тією ще занудою в плані поезії, але її ентузіазм був щирим, і тепер Марта шкодувала про те, як щоразу зустрічала подібні цитати закоченими очима чи єхидними зауваженнями. Але час посумувати буде пізніше, а просто зараз треба зосередитися на своїй задачі.

 

Долина виглядала тьмяною і бурою. Кількома швидкими дотиками підборіддям Марта налаштувала інтенсивність кольорів, і пейзаж перед її очима сповнився жовтого, помаранчевого, червоного кольорів, наче його розмалювали цілим набором олівців. Так набагато краще, вирішила вона.

 

Незважаючи на всю свою яскраву палітру, цей пейзаж все одно лишався найбезлюднішим у всесвіті. Вона була тут одна-однісінька, маленька і слабка посеред суворого і невблаганного світу. Бертон мертва. На всій Іо більше ані душі. Нема на кого покладатися, окрім самої себе. Нема кого звинуватити, якщо вона облажається. Звідкись раптом виникло почуття піднесення, холодне і похмуре, наче ті далекі гори. Від того, якою щасливою вона почувалася, було аж якось соромно.

 

–  А якихось пісень ти часом не знаєш? — спитала вона через хвилину.
 
 * * *

 

🎼 Ведмідь заліз на гору. Ведмідь заліз на гору. ♫

🎶 Ведмідь заліз на гору. Поглянути, що за нею. ♬

 

«Прокинь... ся. Прокинь... ся»

 

🎶 Поглянути, що за нею, поглянути, що за нею... 🎶

 

«Прокинь... ся. Прокинь... ся... Прокинь...»

 

–  Га? Що?

 

«Кристал сірки має орторомбічну форму»

 

Вона стояла у полі сірчаних квітів. Вони були всюди, куди лишень сягало око – кристалічні утворення завбільшки з долоню. Наче маки з полів Фландрії або з Країни Оз. Позаду неї тягнувся слід з поламаних квітів – одні вона розчавила ногами або санчатами, а інші просто вибухнули через надлишкове тепло від її скафандра. Цей слід важко було б назвати прямою стежкою – Марта йшла «на автопілоті», спотикалася, оберталася і блукала, наштовхуючись на кристали.

 

Марта пригадала, які схвильовані вони з Бертон були, коли вперше побачили таке кристалічне поле. Вони вистрибнули зі всюдиходу, сміючись і підстрибуючи, потім Бертон схопила її за талію і вони закружляли у радісному вальсі. Їм здавалося, що це був величезний шанс увійти в історію. Навіть коли Голс терпляче пояснив їм з орбіти по рації, що це ніяка не нова життєформа, а лише сульфідні формації, про які можна прочитати у будь-якому підручнику з мінералогії, це не зіпсувало їхньої радості. Це все одно лишалося їхнім першим великим відкриттям, і вони з нетерпінням чекали на багато нових.

 

Хоча зараз єдиною думкою, яку в неї викликали ці поля кристалів, було те, що вони виникають у районах, пов’язаних з сірчаними гейзерами, бічними шлейфами і вулканічними гарячими точками.

 

Втім, на далекому кінці поля Марта помітила дещо цікаве. Налаштувавши шолом на максимальне збільшення, вона спостерігала, як протоптана нею стежка помалу сама собою заростає. На місці зруйнованих нею квітів виникали нові – менші, але цілі та досконалі, – і розросталися. Вона не знала, що й думати з приводу того, який саме процес робить це можливим. Електричне осадження? Витягування молекулярної сірки з ґрунту за допомогою якогось псевдо-капілярного ефекту? Можливо, ці квіти якимось чином накопичують іони сірки з майже не існуючої атмосфери Іо?

 

Ще вчора Марта була б у захваті від подібної загадки, але сьогодні вона майже втратила здатність дивуватися. До того ж, усі інструменти лишилися у всюдиході, і окрім обмеженого електроприладдя скафандра їй було нічим здійснювати вимірювання. У неї були лише вона сама, санчата, запасні балони… і труп.

 

«Гадство, гадство, гадство», – пробурмотіла вона. З одного боку, лишатися у цьому місці було небезпечно. З іншого – вона не спала вже майже двадцять годин і ледь не валилася з ніг. Виснажилася. Неймовірно втомилася.

 

«„О сон! Яка це ніжна річ. Весь світ закоханий у нього”. Колрідж»

 

Бог свідок, це було спокусливо. Але цифри на датчиках казали недвозначно: спати не можна. Зробивши кілька спритних рухів підборіддям, Марта вимкнула запобіжник скафандра і відкрила аптечку. За її командою катетер для препаратів і вітамінів подав до її організму метамфетамін.

 

В голові раптово прояснилося, а серце оскаженіло закалатало. Ось так. Спрацювало. Тепер вона була сповнена енергії. Глибокий вдих. Довгий крок. Уперед.

 

Не заслужила ще на відпочинок. Треба завершити справу. Квіткове поле швидко лишилося позаду. Бувай, країно Оз.

* * *

 

Свідомість пригасала і знову прояснювалася. Година минала за годиною. Марта йшла через затінений сад скульптур. Це було їхнє друге велике відкриття, точних аналогів цих утворень на Землі не було – вулканічні колони, розкидані по пірокластичній рівнині, наче численні поодинокі статуї Ліпшиця. Вони були округлі і нагромаджені, дуже нагадуючи раптово застиглу магму. Згадавши, що Бертон більше немає, Марта кілька хвилин тихо поплакала.

 

Схлипуючи, вона проходила повз ці моторошні кам’яні брили. Вона йшла швидко, і від цього їй здавалося, наче фігури ворушяться, рухаються. Ніби танцюють. Вони нагадували їй якихось жінок, трагічних персонажів п’єси «Вакханки», або ні, швидше «Троянки». Покинуті. Сповнені страждання. Одинокі, наче дружина біблійного Лота.

 

Земля була засипана легким шаром снігу з діоксиду сірки. Від дотику її чобіт він здіймався вгору і перетворювався на білий туман, який стрімко розчинявся. Поки вона завершувала крок, пара встигала зникнути – і знову здіймалася, щойно вона ставила ногу для наступного кроку. Від цього ставало ще більш моторошно.

 

Клац.

 

«Іо має металеве ядро, що складається переважно з заліза та сульфіду заліза і вкрите мантією з частково розплавлених порід і кори»

 

–  Ти ще тут?

 

«Намагаюся... спілкуватися»

 

–  Замовкни.

 

Вона вийшла на вершину хребта. Рівнина попереду виглядала гладенькою і хвилястою. Марта пригадала Місяць, а точніше проміжок між Морем Ясності і хребтом Кавказ, де вона проходила тренування з роботи на поверхні. Не вистачало лише метеоритних кратерів – на Іо їх взагалі не було. Найменш постраждале від метеоритів тверде небесне тіло Сонячної системи – усі ці вулкани навалювали тут нову поверхню зі швидкістю метр на тисячу років чи близько того. Цей клятий місяць безперервно самовідновлювався.

 

Думки метушилися в голові. Вона перевірила свої прилади і пробурчала собі під ніс: «Ну що ж, поїхали далі».

 

Ніхто не відповів.

 

Отже, до світанку лишилося... Порахуємо-но, скільки. На Іо «рік», тобто час на повний оберт навколо Юпітера, становить приблизно сорок дві години і п’ятнадцять хвилин. Вона йде протягом сімох годин. Іо за цей час перемістилася орбітою на шістдесят градусів. Отже, світанок вже скоро. Вдень вихлоп Дедала стане видно гірше, хоча це не проблема, оскільки графіку шолома можна налаштувати. Марта покрутила головою, перевіряючи, щоб Дедал і Юпітер знаходилися там, де вони мали бути, і вирушила далі.

 

* * *

 

Бреди, клигай, чвалай. Намагайся не виводити мапу на візор шолома кожні п’ять хвилин. Тримайся скільки можеш: ще годинка – теж добре, бо це ще дві милі. Не так вже й кепсько.

 

Сонце вже високо. Ще півтори години, і настане полудень. Це значить... ну, насправді це мало що значить.

 

Попереду скеля, ймовірно силікатна. Поодинока, шість метрів заввишки. Хтозна, якими силами цей камінь сюди занесло, і хтозна скільки тисяч років він чекав, поки прийде Марта і захоче тут перепочити. Вона знайшла рівне місце, де можна було спертися і, важко дихаючи, всілася відпочивати, а також розмірковувати і перевіряти балон з повітрям. Ще чотири години, і балон доведеться міняти. Лишається два балони. Зараз у неї трохи менше доби часу. Попереду – ще тридцять п’ять миль. Менше двох миль на годину. Простісінько. Хоча під кінець їй може бути замало кисню. Треба стежити за собою, аби не заснути.

 

Ох, як же в неї боліло все тіло.

 

Майже як на Олімпіаді 48-го року, коли вона виграла бронзу в жіночому марафоні. Або як на тих міжнародних змаганнях у Кенії, де їй не вистачило секунди, щоб посісти друге місце. І все життя так – вічне третє місце, вічна боротьба за секунди. Завжди вона у льотній команді, іноді у десантній, але ніколи не в ролі командира. Вона ніколи не була ані президентом класу, ані царем гори. Їй хотілося хоч раз, всього лише раз, побути Нілом Армстронгом.

 

Клац.

 

«„Мармуровий індекс розуму назавжди. В дивнім морі думки я пливу на самоті”. Вордсворт»

 

–  Що-що?

 

«Магнітосфера Юпітера — найбільший об’єкт у Сонячній системі. Якби людське око могло побачити її, вона була б у небі у два з половиною рази більшою за Сонце»

 –  Та знаю я це, – відповіла Марта, відчуваючи якесь ірраціональне роздратування.

 

«Цитувати... легко... Розмовляти... ні»

 

–  Ну так і не розмовляй.

 

«Намагаюся... спілкуватися»

 

–  Ну тоді давай, – знизала плечима Марта. – Спілкуйся.

 

Пауза. Потім: «Що... це... нагадує?»

 

–  Яке «це» і що воно кому має нагадувати?

 

«Іо — багатий на сірку місяць із залізним ядром, який обертається навколо Юпітера по круговій орбіті. Що... це... нагадує?

Тор. Трубка потоку. Магнітосфера. Вулкани. Іони сірки. Розплавлений океан. Припливний нагрів. Колова орбіта. Що це нагадує?»

 

Марта спочатку мимоволі виявила, що слухає це все, потім відчула себе заінтригованою і, нарешті, зацікавилася. Це було схоже на загадку чи шараду. На запитання існувала якась правильна відповідь. Бертон або Голс знайшли б її негайно. Марті ж довелося як слід подумати.

 

По радіо слабко дзижчала несуча частота. Терплячий шум очікування.

 

Нарешті вона обережно сказала:

 

–  Це нагадує... машину.

 

«Так. Так. Так. Машина. Так. Я машина. Я машина. Я машина. Так. Так. Машина. Так»

 

–  Чекай. Ти хочеш сказати, що Іо – це машина? Що ти – машина? Що ти – Іо?

 

«Сірка має трибоелектричні властивості. Санчата створюють заряд. Мозок Бертон не пошкоджений. Мова – це дані. Радіо – це посередник. Я – машина»

 

–  ... Я тобі не вірю.

 

* * *

 

Ступнула, потягла, ступнула, потягла. Дива дивами, але навколишній світ нікуди не подівся. Може, вона остаточно здуріла і марить, ніби Іо – це жива машина, яка з нею розмовляє, але це не привід зупинятися. Марта обіцяла собі триматися, і їй треба пройти ще багато миль, перш ніж можна буде поспати. До речі, щодо сну – вже час знову трошки освіжитися, щоби йти швидше.

 

Огого. А тепер вперед!

 

Продовжуючи шлях, вона підтримувала діалог зі своєю галюцинацією, маренням або чим ще воно там було. А то без неї було якось нудно.

 

Нудно і трохи страшно.

 

Тож вона спитала:

 –  Якщо ти машина, то яке у тебе призначення? Навіщо тебе зробили?

 

«Щоб знати тебе. Щоб любити тебе. І щоб служити тобі»

 

Марта аж закліпала очима. Потім згадала довгі спогади Бертон про її католицьке дитинство і засміялася – це була трохи переінакшена цитата зі старого Балтиморського Катехізису, а саме відповідь на перше питання, «Навіщо Бог створив людину?»

 

–  Якщо я далі тебе слухатиму, захворію на манію величі.

 

«Ти... творець... машини»

 

–   Не я.

 

Якийсь час вона йшла, нічого не кажучи, поки від тиші знову стало моторошно.

 

–  І коли ж я, по-твоєму, тебе створила?

 

«„Так багато мільйонів років минуло... перш ніж була створена людина”. Лорд Альфред Тенісон»

 

–  Тоді це була не я. Мені лише двадцять сім років. Ти точно мене з кимось плутаєш.

 

«То була... рухома... розумна... органічна... жива істота. Ти є... рухома... розумна... органічна... жива істота»

 

Вдалині щось зарухалося. Марта здивовано підвела очі. Конячка. Блідий кінь, білий як привид, безшумно біг галопом по рівнині, майоріючи гривою і хвостом.

 

Марта міцно заплющила очі і замотиляла головою. Коли вона знову розплющила очі, коня вже не було. Галюцинація. Як той голос Бертон-Іо. Вона подумала, чи не вжити ще одну порцію метамфетаміну, але вирішила, що зараз варто утримуватися від цього, поки можна.

 

Сумно було це все. Вона стільки думала про Бертон, що ці спогади розрослися до розмірів Іо.

 

Фрейд, мабуть, розповів би щось цікаве з цього приводу. Сказав би, що вона звеличила свою подружку до богоподібного статусу, аби виправдати для себе той факт, що ніколи не змогла б стати кращою за неї. Сказав би, що Марта не може прийняти того, що якась звичайна людина може бути кращою, ніж є вона сама.

 

Ступнула, потягла, ступнула, потягла.

 

Ну гаразд, що ж, у неї є якісь проблеми з власним «я». Вона якесь надто амбіційне та егоцентричне стерво. І що? Саме тому вона й забралася так далеко. Більш розважливе ставлення до життя залишило б її у нетрях великого Левіттауна задовольнятися кімнатою два з половиною на три метри, правом на користування ванною та роботою асистента стоматолога. Щовечора тиляпія з морською капустою, кролик у неділю. А хоча до біса це все: вона зараз жива, а Бертон – ні, отже за будь-якими раціональними стандартами переможцем визнали б саме Марту.

 

«Чи ти... слухаєш?»

 

–  Не зовсім... ні.

 

Вона піднялася на ще один схил і заціпеніла. Темний простір внизу був заповнений розтопленою сіркою. Озеро. Широке, чорне, воно розкинулося по помаранчевих смугастих рівнинах. Прилади на шоломі показували коливання температури від -145°C біля її ніг до +18 на краю лавового потоку. Гарненько і тепленько. Сама сірка, звісно ж, мала більшу температуру.

 

І ця сірка безкрайнім озером розлягалася на її шляху.