Оголошення на стіні розпливалося наче під плівкою рухомої води. Еккельс кліпнув, і вивіска загорілася новим світлом виринаючи з короткочасної темряви:

ТАЙМ-САФАРІ, ІНК.

САФАРІ В БУДЬ-ЯКОМУ ЧАСІ У МИНУЛОМУ. 

ВИ ОБИРАЄТЕ ЗДОБИЧ.

МИ ДОСТАВЛЯЄМО ВАС ТУДИ. 

ВИ ПОЛЮЄТЕ.

Тепла мокрота зібралася в горлі Еккельса і він проковтнув її. М'язи навколо його рота розтяглися в посмішці, коли він повільно простягнув руку та помахав чеком на десять тисяч доларів чоловікові за письмовим столом.

"Ви гарантуєте, що я повернуся живим?"

"Ми нічого не гарантуємо, - сказав працівник компанії, - окрім динозаврів". 

Працівник обернувся на іншого чоловіка. "Це містер Тревіс, ваш сафарі-гід у минуле. Він скаже вам, як і де стріляти. Якщо він скаже не стріляти - то не стріляти. Якщо ви не послухаєтесь інструкцій, на Вас чекає суворий штраф ще в десять тисяч доларів, плюс, можливі санкції від уряду, коли ви повернетесь".

Еккельс подивився через величезний офіс на химерну і заплутану, звивисту і гудячу сукупність дротів та сталевих коробок, від якого йшло світло, яке наче полярне сяйво мерехтіло то помаранчевим, то сріблястим, то синім кольором. Воно породжувало гул гігантського багаття, неначе щось спалювало увесь Час, усі роки, усі паперові календарі, годинники… їх усіх ніби скидали у цю величезну купу та підпалили.

Достатньо лише дотику руки - і цей вогонь миттєво почав би горіти навпаки. Еккельс добре пам'ятав формулювання в рекламі. З попелу та золи, з пилу і з вугілля, як золоті саламандри, вискочать старі роки та перейдуть у молоді роки;  повітря солодитеме троянди, біле волосся стане чорним, зморшки зникнуть; все повернеться до насінини, утече від смерті, кинеться назад, до своїх витоків, Сонце сходитеме на заході і заходитиме на сході, Місяць буде їсти себе навкпаки, все і вся розбите складеться в одне ціле, капелюхи перетворяться в кроликів, усе повернеться назад із смерті, до часу, що передує початку. Дотик руки може зробити це все, лише один  дотик руки.

"Неймовірно" -  Еккельс глибоко дихав, світло Машини падало на його худорляве обличчя. "Це справжня Машина часу!" -  він похитав головою.  "Хто б подумав: якби вибори президента вчора пройшли погано, я міг би зараз бути тут, щоб втекти від їх результатів. Слава Богу, що Кітнс переміг. Він буде чудовим президентом Сполучених Штатів".

"Так", - сказав працівник за столом, -  "Нам пощастило. Бо якби Дойчер пройшов, у нас була б найгірша диктатура у світі. Це ж треба, цей Дойчер, був проти всього доброго -  мілітарист, антихрист, антилюдина, антиінтелектуал! Знаєте, люди дзвонили нам та ніби жартуючи, хоча насправді доволі серйозно казали, що якщо Дойчер стане президентом, то вони хочуть утекти в 1492 рік. Звісно, це не наша справа - влаштовувати втечі, ми ж лише організовуємо сафарі. Але так чи інакше, Кітнс тепер президент. Все, про що Ви тепер маєте  турбуватися, це…

"про полювання на свого динозавра", - закінчив за нього Еккельс.

"Так, тиранозавр Рекс. Ящірка-хижак, найнеймовірніший монстр в історії. Підпишіть цей договір. Якщо з вами щось трапиться, ми не несемо за Вас відповідальності. Ці динозаври голодні."

Еккельс сердито почервонів. "Ви що намагається мене залякати?!"

"Чесно кажучи, так. Ми не хочемо, щоб туди йшов хтось, хто запанікує при першому ж пострілі. Минулого року було вбито аж шість лідерів сафарі і десяток мисливців. Ми тут, щоб дати вам найсильніші гострі відчуття, про які коли-небудь мріяв справжній мисливець. Ми перенесемо вас на шістдесят мільйонів років назад, щоб вполювати найбільшу дичину за увесь час. Ваш чек все ще тут. Якщо передумали розірвіть його." 

Містер Еккельс подивився на свій чек. Його пальці сіпнулися, але лишилися на місці.

"Ну що ж, тоді щасти вам", - сказав працівник за столом, -  "Містере Тревіс, він весь Ваш".

Вони мовчки рушили через кімнату, прихопивши з собою зброю, до Машини Часу, до сріблястого металу і ревучого світла.

Спочатку день, потім ніч, потім день, потім ніч, потім день, потім ніч, потім день-ніч-день. Тиждень, місяць, рік, десятиліття! 2055 РІК НАШОЇ ЕРИ. 2019 РІК НАШОЇ ЕРИ. 1999!

1957! Зникло! Машина ревла.

Вони одягли кисневі шоломи та протестували переговорні пристрої.

Еккельс погойдувався на м'якому сидінні, його обличчя було блідим, щелепа застигла. Він відчував тремтіння в руках, подивився вниз і побачив, що його руки міцно тримають нову гвинтівку. В машині було ще четверо чоловіків. Тревіс - керівник сафарі, його помічник Лесперанс і двоє інших мисливців, Біллінгс і Крамер. Вони сиділи, дивлячись один на одного, а навколо них згорали роки.

"Чи може ця зброя знешкодити динозавра?" - Еккельс відчув, як його рот промовляє.

"Якщо влучити влучно”, - сказав Тревіс по рації в шоломі, -  "Деякі динозаври мають два мозки, один в голові, інший далеко внизу хребта. Ми тримаємося від них подалі. Краще не випробовувати удачу. Якщо зможете, то перші два постріли робіть в очі, засліпіть їх, а тоді вже цільтеся у мозок". 

Машина завила. Час був плівкою, яку прокручували назад. Сонця тікали, а за ними - десять мільйонів місяців. 

"Подумати тільки", - сказав Еккельс, - "Кожен мисливець, який коли-небудь жив, позаздрив би нам сьогодні. У порівнянні з цим Африка здається всього лише штатом Іллінойсом".

Машина сповільнилася, її рев перейшов у шепіт і машина Часу зупинилася. Сонце зупинилося теж на небі. Туман, що огорнув Машину, розвіявся, і вони опинилися в давньому часі. Дуже давньому часі. Троє мисливців і двоє Сафарі-гідів з синіми металевими рушницями на колінах.

"Христос ще навіть не народився”, - сказав Тревіс, - “Мойсей не пішов у гори, щоб поговорити з Богом. Піраміди все ще в землі, чекають, щоб їх вирізали і поставили. Олександр, Цезар, Наполеон, Гітлер - жоден з них ще не існує. Пам'ятайте про це". 

Чоловіки кивнули. Вони сиділи в стародавньому світі. До них долітали далекі пташині крики, запах дьогтю і старого солоного моря, вологих трав і квітів кольору крові.

"Це, - зазначив пан Тревіс, - джунглі, які існували за шістдесят мільйонів дві тисячі п'ятдесят п'ять років до президента Кітнса".

Потім він вказав на металеву доріжку, що вела в зелені джунглі, над розпареним болотом, серед гігантських папоротей і пальм.

"А це, - сказав він, - шлях, прокладений Часовим Сафарі для вас, Він ширяє на висоті шести дюймів над землею. Не торкається жодної травинки, квітки чи дерева. Це антигравітаційний метал. Його призначення - не дати вам жодним чином доторкнутися до цього світу минулого. Залишайся на Шляху! Не сходіть з нього! Повторюю. Не сходіть з нього! Ні за яких обставин! Якщо зійдете, будете покарані. І не стріляйте в жодну тварину, якщо ми не згодні."

"Чому?" - запитав Еккельс.

"Ми не хочемо змінювати Майбутнє. Ми не належимо до цього Минулого. Уряд не хоче, щоб ми вешталися тут. Нам доводиться платити величезні хабарі, щоб зберегти нашу франшизу. Машина часу - вибагливий бізнес. Не знаючи цього, ми можемо вбити важливу тварину, маленьку пташку, таргана, навіть квітку, тим самим знищивши важливу ланку у зростаючому виді".

"Тобто? Поясніть", - сказав Еккельс.

"Гаразд, - продовжував Тревіс, - припустимо, ми випадково вб'ємо одну мишу. Це означає, що всі майбутні сім'ї цієї миші будуть знищені, так?

"Так".

"І всі сім'ї сімей, сімей і ще раз сімей лише цієї однієї миші! Одним ударом ноги ти знищуєш спочатку одну, потім десяток, потім тисячу, мільйон, мільярд можливих мишей!"

"І вони усі помруть", - сказав Еккельс. "І що з того?"

"І що з того?", -  Тревіс тихо пирхнув, - "А як щодо лисиць, яким потрібні ці миші, щоб вижити? Без десяти мишей лисиця помирає. Без десяти лисиць голодує лев. Без лева всілякі комахи, грифи, нескінченні мільярди форм життя будуть кинуті в хаос і їх теж буде знищено. Зрештою, все зводиться до того, що через п'ятдесят дев'ять мільйонів років печерна людина, одна з десятків на весь світ, піде полювати на кабана або шаблезубого тигра, щоб добути собі їжу. Але ти, друже, наступив на всіх тигрів у цьому регіоні. Наступивши на одну-єдину мишу. Тому печерна людина голодує. А печерна людина, зверни увагу, це не просто якийсь витратний матеріал, ні! Це ціла майбутня нація. З їх лона повинно було вийти десять синів. А потім - сто синів, і так далі до цивілізації. Знищивши цю людину, ви знищите расу, народ, цілу історію життя. Це можна порівняти з убивством кількох онуків Адама. Тупіт вашої ноги по одній миші може спричинити землетрус, наслідки якого можуть потрясти нашу землю і долі крізь час, до самих основ. Зі смертю цієї печерної людини, мільярд інших, ще не народжених, задихаються в утробі матері. Можливо, Рим ніколи не підніметься на своїх семи пагорбах. Можливо, Європа назавжди залишиться темним лісом, і лише Азія буде здоровою і квітучою. Наступиш на мишу - і зруйнуєш піраміди. Наступиш на мишу - і залишиш свій відбиток, як Великий Каньйон, у Вічності. Королева Єлизавета може ніколи не народитися, Вашингтон може не перетнути Делавер, Сполучених Штатів може взагалі ніколи не бути. Тож будьте обережні. Залишайтеся на Шляху. Ніколи не сходіть із нього!"

"Зрозуміло", - сказав Еккельс, - "Тоді нам не варто було б навіть торкатися трави?"

"Правильно. Знищення певних рослин може мати тут нескінченно малі наслідки. Але невелика помилка тут помножилася б на шістдесят мільйонів років, і все це було б непропорційно. Звичайно, наша теорія можливо помилкова. Можливо, ми не можемо змінити час. Або, можливо, він може бути змінений лише у дуже незначні способи. Здохла миша тут спричиняє дисбаланс комах там, диспропорцію населення пізніше, неврожай далі, депресію, масовий голод, і, нарешті, зміну соціального темпераменту в далеких країнах. Щось набагато тонше, на кшталт цього. Можливо, лише м'який подих, шепіт, волосинка, пилок у повітрі, така легка, незначна зміна, що, якщо не придивитися, то й не помітиш її. Хто знає? Хто дійсно може сказати, що він знає? Ми не знаємо. Але здогадуємось.

Але поки ми не знаємо напевно, чи можуть наші ігри з Часом спричинити великий гуркіт чи незначний шелест в історії, ми будемо обережними. Ця Машина, цей Шлях, ваш одяг і тіла були стерилізовані перед подорожжю. Ми носимо ці кисневі шоломи, щоб не занести наші бактерії в це древню атмосферу".

"Як Ви знаєте, яких тварин можна відстрілювати?"

"Вони позначені червоною фарбою”, - сказав Тревіс, - "Сьогодні, перед нашою подорожжю, ми відправили сюди Лесперанса разом з Машиною. Він прибув у цю епоху і стежив за певними тваринами". 

"Він вивчав їх?"

"Так, - сказав Лесперанс, - "Я стежу за ними протягом усього їхнього існування, відзначаючи, хто з них живе найдовше. Вони живуть мало. Скільки разів вони спаровуються? Не часто. Життя коротке, і коли я знаходжу того, хто помре, коли на нього впаде дерево, або того, хто тоне в смоляній ямі, я записую точну годину, хвилину і секунду. Потім я стріляю у нього фарбованою бомбою. Вона залишає червону пляму на його боці. Ми не можемо її пропустити. Потім я корелюю наше прибуття в минуле так, щоб ми зустрілися з монстром не більше ніж за дві хвилини до того, як він би все одно помер. Таким чином, ми вбиваємо лише тварин без майбутнього, які більше ніколи не спаровуватимуться. Бачиш, які ми обережні?"

"Але якщо Ви повернетеся сьогодні вранці в Часі, - з нетерпінням сказав Еккельс, - то напевно натрапите на нас, і на наше Сафарі! І як воно пройшло? Чи було воно успішним? Чи всі ми залишилися живі?"

Тревіс і Лесперанс перезирнулися.

"Це був би парадокс, - відповів той, - "Час не дозволяє, щоб хтось зустрівся з самим собою. Коли такі випадки загрожують, Час відступає вбік. Як літак, що потрапляє в повітряну яму. Ти відчув, як Машина стрибнула перед самою зупинкою? Це ми проходили повз себе на шляху назад у майбутнє. Ми нічого не бачили. Неможливо сказати, чи була ця експедиція успішною, чи впіймали ми нашого монстра, чи всі ми, а особливо Ви, містере Еккельс, залишилися живі."

Еккельс блідо посміхнувся.

"Припини", - різко сказав Тревіс, - "Всім встати!" 

Настав час покинути Машину.

Джунглі були високі, і джунглі були широкі, і джунглі були цілим світом на віки вічні. Звуки музики і звуки вітрил у які бє вітер, заповнили небо. Це були птеродактилі, що ширяли над ними, махаючи своїми сірими крилами - велетенські кажани з нічного кошмару.

Еккельс, балансуючи на вузькій стежці, жартома прицілився у них з гвинтівки. 

"Припини!" - сказав Тревіс, - “Навіть жартома не цілься, чорт забирай! А що як вистрілить…

Еккельс почервонів.  "А де наш тиранозавр?"

Лесперанс глянув на свій наручний годинник. "Попереду. Ми перетнемо його слід за шістдесят секунд. Шукайте червону фарбу! Не стріляйте, поки ми не скажемо. І лишайтеся на Стежці. Залишайтеся на Стежці!"

Вони рушили вперед, а ранковий вітер дув їм в обличчя.

"Дивно", - пробурмотів Еккельс, - "Попереду шістдесят мільйонів років. День виборів закінчився. Кітнс став президентом. Усі святкують. А ми ось тут, мільйонм років тому, і вони не існують. Те, про що ми турбувалися місяцями, цілим життям, ще навіть не народилося і не з'явилося на світ".

"Усім зняти зброю з запобіжників!" - наказав Тревіс, - "Еккельс, ти зробиш перший постріл. Другий зробить Біллінгс, а третій - Крамер ".

"Я полював на тигра, кабана, буйвола, слона, але зараз це все дурниці, - сказав Еккельс, - "я тремчу зі страху, як дитина".

"Стоп", - сказав Тревіс. Всі зупинилися.

Тревіс підняв руку. 

"Спереду", - прошепотів він, -  "У тумані. Ось він. Це і є його Королівська Величність."

Джунглі були широкі і сповнені щебетання, шурхоту, шелесту, бурмотіння і зітхань. Але раптом все це припинилося, ніби хтось зачинив двері.

Тиша.

І вдарив грім. З туману, за сто ярдів від нас, вийшов тиранозавр рекс. 

"Це він", - прошепотів Еккельс, - "Він!

"Шшш!"

Він ішов на великих, лискучих, пружних, м'яко ступаючих ногах.

Він здіймався на тридцять футів над половиною дерев. Великий Бог зла! Притиснув свої ніжні руки-кігті годинникаря біля своїх лискучих грудей рептилії. Кожна його нога була поршнем з білої кістки вагою тисячу фунтів, обплетена товстиими мотузками м'язів, обтягнутих блискучою кам'янистою шкірою, наче кольчуга грізного воїна. Кожне стегно було тонною м'яса, слонової кістки та сталевої сітки. А з величезної грудної клітки у верхній частини тулуба звисали вперед дві тендітні руки. Руки, які могли хапати і розглядати людей, як іграшки. Зміїна шия звивалася, а сама голова це була тонна суцільного каменю, що легко здіймалася до самого неба. Паща роззявлена, оголюючи частокіл зубів, схожих на кинджали. Очі закотилися, як страусині яйця, позбавлені будь-якого виразу, окрім голоду. Він закрив пащу в передсмертному оскалі. І побіг. Його тазові кістки трощили дерева і кущі, пазуристі лапи дряпали вологу землю, залишаючи відбитки глибиною в шість дюймів скрізь, де він ступав своєю вагою. Він біг ковзним балетним кроком. Він був занадто врівноважений і збалансований, як для своїх десяти тонн. Потім він обережно вийшов на освітлену сонцем ділянку, його красиві руки-рептилії обмацували повітря.

"Що, що це?", - смикав ротом Еккельс, -"Та він же ж може простягнути руку і схопити місяць." 

"Тсс!", - Тревіс сердито смикнувся, - "Він нас ще не побачив."

"Його не можна вбивати", - виголосив цей вердикт Еккельс спокійно, так, ніби не могло бути жодних заперечень. Він зважив усі докази, і це була його виважена думка. Гвинтівка в його руках здавалася капелюшним пістолетом проти цього звіра, -"Ми були дурнями, коли прийшли сюди. Це неможливо".

"Заткнися!" - прошипів Тревіс.

 "Це кошмар."

"Розвертайся", - скомандував Тревіс, - "Тихо йди до Машини. Ми перерахуємо тобі половину гонорару".

"Я не думав, що він буде такий великий, - сказав Еккельс, - "Я прорахувався, ось і все. І тепер я хочу забратися звідси." 

"Чорт. Він нас побачив!"

"У нього на грудях червона фарба!"

Ящірка-хижак піднялася. Його броньована плоть виблискувала, як тисяча зелених монет. Монети, вкриті скоринкою слизу, трохи парували. У слизу звивалися крихітні комахи, так наче все тіло смикалося і хвилеподібно звивалося, хоча саме чудовисько не рухалося. Воно видихнуло. Сморід сирої плоті рознісся по повітрі.

"Заберіть мене звідси", - скиглив Еккельс, - "Такого ще ніколи не було. Я завжди був впевнений, що вийду живим. У мене були хороші гіди, хороші сафарі і безпека. А цього разу я помилився. Я зустрівся з рівним собі і визнаю це. Це занадто для мене".

"Не біжи", - сказав Лесперанс, - "Повернись і сховайся в Машині."

"Так" , - Еккельс, здавалося, занімів. Він дивився на свої ноги, ніби намагаючись змусити їх рухатися. Він буркнув щось від безпорадності.

"Еккельс!"

Він зробив кілька кроків убік зі Стежки, недбало човгаючи ногами. 

"Не туди!"

Чудовисько з першим же рухом кинулося вперед з жахливим криком. Воно пройшло сотню метрів за шість секунд. Гвинтівки піднялися вгору і спалахнули вогнем. Буря з пащі звіра поглинула їх смородом слизу та застарілої крові. Монстр ревів, виблискуючи зубами на сонці.

Гвинтівки знову затріщали. Їхній звук загубився у вереску та ящірчиному гуркоті. Великий хвіст рептилії здійнявся вгору, б'ючи з боку в бік. Дерева вибухнули хмарами листя та гілок. Чудовисько смикнуло свої ювелірні руки донизу, щоб зловити людей, зігнути їх навпіл, розчавити, як ягоди, запхати в зуби і в свою кричущу горлянку. Його кам'яні очі зрівнялися з чоловіками. Чоловіки побачили себе наче у дзеркалі в його очах. Вони стріляли в металеві повіки та палаючу чорну райдужку.

Як кам'яний ідол, як гірська лавина, впав тиранозавр.

Гуркочучи, він ламав дерева та тягнув їх за собою вниз. Він скрутив та зламав металеву Стежку. Чоловіки кинулися назад і вбік. Десять тонн холодного м'яса, як скеля, впали на землю. 

Рушниці дали ще один залп. Монстр вдарив своїм броньованим хвостом, смикнув зміїними щелепами, і завмер. З його горла бив струмінь крові. Десь всередині монстра лопнуло щось з рідиною та огидні струмені крові облили мисливців. Вони стояли, червоні та блискучі.

Грім стих.

Джунглі мовчали. Після обвалу був  зелений спокій. Після кошмару - ранок. Біллінгс і Крамер заляпані кровю сиділи на стежці і блювали. Тревіс і Лесперанс стояли з димлячими гвинтівками, безперервно матюкаючись. У Машині Часу, з тремтячим обличчям, лежав Еккельс. Він знайшов дорогу назад до Стежки, і заліз у Машину.

Тревіс підійшов та глянув на Еккельса, потім взяв з металевого ящика ватяну марлю і повернувся до інших, які сиділи на Стежці.

"Обітріться."

Вони витерли кров зі своїх шоломів. І теж почали матюкатися. Монстр лежав, наче пагорб суцільної плоті. Зсередини монстра можна було почути зітхання і бурчання, це вмирали його останні клітини, його органи відмовили, рідина в останню мить перебігала з серця до селезінки, все вимикалося. Вимикалося назавжди. Це було схоже на те, як стояти біля розбитого локомотива або парового катка перед відходом, коли всі клапани відчинені або затиснуті наглухо. Тріщали кістки; тонни власної плоті, виведені з рівноваги, мертвим вантажем, ламали тендітні руки, що опинилися під ними. Тіло впало та не рухалось.

Ще один тріск. Над головою гігантська гілка дерева відірвалася від свого важкого кріплення і впала. Вона остаточно обрушилася на мертвого звіра.

"Ось так" Лесперанс перевірив годинник. "Якраз вчасно. Це гігантське дерево, яке повинно було впасти і вбити цю тварину з самого початку". Він подивився на двох мисливців. 

"Вам потрібна фотографія зі здобиччю?" 

"Що?"

"Ми не можемо забрати здобич у майбутнє. Тіло має залишитися тут, де воно мало б померти, щоб комахи, птахи та бактерії могли дістатися до нього, як і передбачалося.

Все повинно бути в рівновазі. Тіло залишається. Але ми можемо сфотографувати, як ви стоїте біля нього". 

Двоє чоловіків спробували обдумати це, але потім здалися та заперечно похитали головами.

Вони дозволили відвести себе по металевому Шляху до Машини. Вони втомлено опустилися на сидіння вже всередині. Потім озирнулися на переможеного Монстра. Він лежав як німий курган, а над його паруючою бронею вже вовтузилися дивні птахи-рептилії та золотисті комахи. Звук на підлозі Машини Часу змусив їх закам'яніти. Еккельс сидів та весь тремтів.

"Вибачте", - сказав він нарешті. 

"Вставай!" - крикнув Тревіс.

Еккельс підвівся.

"Виходь на Стежку сам", - сказав Тревіс. Він наставив гвинтівку на нього, -  "Ти не повернешся в Машині з нами. Ми залишаємо тебе тут!"

Лесперанс схопив Тревіса за руку, -  "Стій!"

"Відчепися від мене!", -  Тревіс струснув геть його руку, - "Цей дурень мало не вбив нас. Але справа не в цьому, ні. Це його черевики! Погляньте на них! Він зійшов зі Стежки. Це нас знищить! Ми програємо! Тисячі доларів страховки! Ми гарантуємо, що ніхто не зійде зі Шляху. А він зійшов. Дурень! Я повинен буду доповісти уряду. Вони можуть відкликати нашу ліцензію на подорожі. Хто знає, що він зробив з Часом, з Історією!"

"Заспокойся! Все, що він зробив, це забруднив лише свої підошви".

"Звідки нам знати?" - вигукнув Тревіс. "Ми ж не знаємо! Нічого не знаємо. Це таємниця! Забирайся звідси, Еккельс!"

Еккельс намацав щось у своїй сорочці, - "Я заплачу стільки, скільки завгодно. Сто тисяч доларів!"

Тревіс подивився на чекову книжку Еккельса і сплюнув, - "Йди туди. Монстр поруч зі Стежкою. Засунь руки по лікті йому в пащу. Тоді зможеш повернутися з нами назад".

"Але це дурість!"

"Монстр мертвий, ідіоте. Але кулі! Кулі не можна залишати. Вони не належать цьому минулому, вони можуть щось змінити. Ось мій ніж. Виколи їх!"

Джунглі знову ожили, сповнені колишніх тремтінь та пташиних криків. Еккельс повільно обернувся, щоб подивитися на первісну падаль, цей пагорб сповнений кошмарів і жахів. Через певний час він, наче сновида, пошкутильгав стежкою до мертвого монстра.

Через п'ять хвилин він, здригаючись, повернувся з мокрими і червоними по лікті руками. Він простягнув руки. У кожній з них було по кілька сталевих куль. Потім він впав. Він лежав там, де впав та не рухався.

"Ви не повинні були змушувати його робити це", - сказав Лесперанс.

"Невже? Ще рано про це говорити." , - Тревіс штовхнув нерухоме тіло, - "Він буде жити. Наступного разу він не піде на таке полювання. Добре…". Він втомлено махнув пальцем на Лесперанса, - "Вмикай. Поїхали додому."

1492. 1776. 1812

Вони вимили руки та обличчя. Вони змінили свої запітнілі сорочки та штани. Еккельс знову був на ногах, але не розмовляв. Тревіс дивився на нього цілих десять хвилин.

"Не дивіться на мене, - вигукнув Еккельс, - "Я нічого не зробив." 

"Хто зна…"

"Я просто зійшов зі Стежки, і все! Трохи бруду на взутті. Що ти від мене хочеш? Щоб я впав на коліна та благав?"

"Можливо... Але я попереджаю тебе, Еккельс, я можу тебе ще вбити. Я тримаю рушницю напоготові." 

"Я не винен. Я нічого не зробив!"

1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася. 

"Забирайся", - сказав Тревіс.

Кімната була такою, якою вони її залишили. Хочі ні, не такою. За тим самим столом сидів той самий чоловік. Хоча ні, не той самий чоловік і не зовсім за тим самим столом. Тревіс швидко озирнувся. 

"Тут все гаразд?" - запитав він.

"Звичайно. Ласкаво просимо додому!”

Тревіс не розслаблявся. Він намагався поглянути на вулиці крізь єдине високе вікно.

"Гаразд, Еккельс. Забирайся. І ніколи не повертайся!"

Але Еккельс не міг поворухнутися. 

"Ти чув мене", - сказав Тревіс, - "Чого витріщився?"

Еккельс стояв, принюхуючись до повітря, і в повітрі був якийсь хімічний присмак, такий тонкий, такий незначний, що лише слабкий крик його підсвідомості попередив його про його присутність. Кольори, білий, сірий, блакитний, помаранчевий, у стінах, у меблях, у небі за вікном, були. . . . були. . .

І він відчув це. Його охопили мурашки з голови до п'ят. Його руки трусилися. Він стояв, відчуваючи зміни через пори свого тіла. Десь, мабуть, звучав один з тих свистів, які може почути тільки собака. Його тіло кричало у відповідь тишею. За цією кімнатою, за цією стіною, за цим чоловіком, який був не зовсім тим чоловіком, що сидів за цим столом, який був не зовсім тим столом... лежав цілий світ вулиць і людей. Що це був за світ, він не знав. Він відчував, як вони рухаються там, за стінами, майже так само, як багато шахових фігур, розвіяних сухим вітром ....

Але одразу ж в очі кинулася вивіска на стіні офісу, та сама, яку він прочитав сьогодні, коли вперше зайшов сюди. Якимось чином вивіска змінилася:

Еккельс відчув, що падає на стілець. Він божевільно мацав густий слиз на своїх черевиках. Він підняв грудку бруду, тремтячи: "Ні, цього не може бути. Тільки не така дрібниця. Ні!"

У багнюці, виблискуючи зеленим, золотим і чорним, лежав метелик, дуже красивий і дуже мертвий.

"Нічого подібного! Тільки не метелик!" - вигукнув Еккельс.

Він впав на підлогу, вишукана та маленька річ, яка могла порушити рівновагу і збити лінію маленьких доміно, а потім великих доміно, а потім гігантських доміно, і все це через роки, через увесь Час. Розум Еккельса закрутився. Це ж не могло нічого змінити!

Вбивство одного метелика не могло бути настільки важливим! Чи могло?

Його обличчя було холодним. Його рот тремтів, запитуючи: 

"Хто вчора виграв президентські вибори?"

Працівник за столом засміявся. "Ви жартуєте? Ви ж добре знаєте. Дойчер, звісно! А хто ж іще? Не той дурень, слабак Кітнс. Тепер у нас є сильний лідер, твердий кулак!" працівник зупинився. "Щось сталося?"

Еккельс застогнав. Він впав на коліна. Тремтячими пальцями він дряпав золотого метелика на підошві. 

"Невже ми не можемо, - благав він чи то світ, чи себе, чи працівників, чи Машину, - не зможемо повернути його назад, не зможемо зробити його знову живим? Чи можемо ми почати все спочатку? Чи не можемо?"

Він не рухався. Заплющивши очі, він чекав, тремтячи. Він чув, як Тревіс голосно дихає в кімнаті. Він чув, як Тревіс переклав гвинтівку, клацнув запобіжником та підняв зброю.

І вдарив грім.