Фантастичні оповідання від Сівера: Поїзд до раю

На плакаті з зображенням Галактики великими літерами було написано «Наші діти підкорять Всесвіт!» 

Кожен день я дивлюся, на цей плакат на роботі, сидячи за столом з комп'ютером. Я — Рік Грін, і вже п'ять років працюю у відділі віртуальних ігор в міжнародному космопорті імені Ніла Армстронга. Скажу вам чесно, жодну дитину, яка полетіла далі Марса, я ще не бачив.  

Колись я теж марив про космічні подорожі в інші Галактики, про підкорення нових планет та інші пригоди. Але це було в дитинстві, потім я зацікавився комп'ютерними іграми і тому поступив до Огайського університету на факультет «Програмування». Однак програмування й ігри — трохи різні речі, тому я його не закінчив. Зараз я працюю у відділі віртуальних ігор і загалом роботою задоволений. Можна сказати, ті ж самі подорожі, але без ризику для здоров'я. 

Моїми клієнтами є зазвичай люди від двадцяти років. Хто ж іще літає на інші планети, як не дорослі? Але цього разу до мене підійшов хлопець, йому було десь близько десяти років. Він був нетиповим клієнтом, тому я вирішив ближче з ним познайомитися. І почав розмову перший:

—   Привіт. Що, хочеш пограти?

—   Так.

—   На скільки? 

—   На цілий день! — жваво відповів малий.

—   Ого, нічого собі! А де твої батьки?

—   Вони чекають в готелі на політ.

—   Ага. Приїхали завчасно. Напевно, дуже важливий рейс. А куди летите?

—   Не знаю. Мама і вітчим не люблять зі мною говорити, тому відправили мене сюди. Казали, що заберуть мене, коли треба буде відлітати.

—   Ясно. А гроші тобі дали?

—   Дали кредитку, — хлопчик простягнув стандарту кредитну карту.

—   Добре, давай сюди картку. Буде тобі цілий день. Ти знаєш, як тут грати?

—   Не дуже. Я тут вперше, але завжди хотів спробувати.

—   Добре, я тоді тобі все покажу. Ходімо. 

Я вийшов із-за столу і ми пішли у відділ з віртуальними машинами.

—   Як тебе звати? — кинув я, між іншим.

—   Джим, — відповів малий. А потім додав: Джим Моррісон, сер.

—   Не називай мене сер, мені всього двадцять шість. Називай мене Рік. Тобі скільки років? 

—   Десять.

—   Ага, то це ти вже в якому класі вчишся?

—   Я до школи не ходжу… — тихо відповів він. 

—   Не ходиш? Тобі ж десять! Як це сталось? 

—   Мама вважає, що школа робить людей тупими. Мій тато хотів, щоб я ходив до школи, але він помер, коли мені було шість. Мама після цього як з глузду з'їхала. А мій вітчим — ще той придурок. Взагалі не розумію, як мама могла ним замінити тата. Як виросту, піду від них геть. 

—   Ясно, ну батьків не вибирають. Можливо, мати хоче спробувати кращого життя на іншій планеті? Там, може, і в школу підеш, га? 

—   Сподіваюсь… — скривився він, але я зрозумів, що він покладає на це мало надії.

‘           Підійшовши до однієї з віртуальних машин, я сказав:

—   Ну що ж, Джиме, ось ця гра називається «Острів скарбів». Заходиш в цю кабіну, вдягаєш окуляри — і ти переносишся в час піратів. Спочатку граєш за юнгу, а згодом можеш стати навіть капітаном! Будеш мати свою ватагу піратів, свій корабель, а можливо, навіть кілька кораблів! Страшенно цікава гра. Швидко розгортаються події. Справжні морські баталії, гармати, парусники, величезні хвилі, шторм. Можеш шукати скарби, золото. Неймовірні пригоди. Загалом супер.

—   Круто! Справжні пірати. Буду грати в це!

—   Зачекай, давай хоча б ще щось покажу, а там вже вибереш.

—   Дякую! 

—   А ось ця гра називається «Планета Ікс». Заходиш в кабіну, вдягаєш окуляри — і ти вже космодесантник. Воюєш з інопланетянами. Космічні перельоти, лазери, бластери, натовпи хижих жуків-інопланетян, яких ти знищуєш тисячами. Величезний вибір зброї! Трохи жорстоко, але інопланетних жуків не шкода, геж?

—   Супер, завжди хотів спробувати себе у ролі космодесантника!

—   Та чекай, ще ось ця машина, має теж цікаву гру — називається «Швидкість світла». Заходиш у кімнату, сідаєш за кермо, одягаєш окуляри — і ти вже береш участь у космічних перегонах. Тут тобі і пояс астероїдів, і гравітаційні аномалії, і Чорні діри. Ще й вдосконалювати свій космічний корабель можеш. Гра класна, я тут не один день провів.

—   Супер, хочу літати на космічних кораблях!

—   Ну ось, маєш на вибір три гри, можеш вибирати. Якщо ці набриднуть, прийдеш до мене, і я ще якісь покажу. Мене знайдеш за рецепцією, де ти мене і зустрів, добре? 

—   Добре! Дякую, Рік! Іду вже грати!  

—   Ну давай. Я йду приймати інших клієнтів. 

—   Ще раз дякую! — сказав малий і пішов грати в «Швидкість світла».

 

Решта дня пройшло доволі типово для Міжнародного космодрому. Більшість клієнтів брали віртуальні ігри на кілька годин, очікуючи рейсу. Дуже рідко хтось грав цілий день. Зазвичай це були «віртуальні задроти», які жили неподалік або працювали у нас різноробами. Я й сам любив проводити час в іграх. В той день я і не помітив, коли Джим пішов. Решту дня він до мене і не звертався, мабуть, цікаво йому було. В кінці робочого дня я перевірив, чи вимкнуті усі машини і пішов додому. На наступний день я прийшов на роботу як зазвичай. Я здивувався, коли з самого ранку знову прийшов Джим.

—   О, привіт, Джиме. Знову ти, і що, на цілий день? 

—   Ага.

—   Невже батьки не дочекалися рейсу?

—   Ще ні. Батьки знову мене сюди відправили. Ось картка. У вас ще є якісь ігри?

—   Чи у нас є ігри? Та тобі цілого земного життя не вистачить, що пройти всі наші ігри до кінця. А в що ти вчора грав?

—   Я спочатку грав у «Швидкість світла». Це було супер! Але за кілька годин я зрозумів, що без модернізації космічного корабля виграти вже важкувато. Я трохи його модернізував, але все одно дуже важко. Тому потім пішов грати в «Планету Ікс».

—   Ну, і як тобі?

—   Та взагалі супер! А боси там були просто величезні! Я всіх там знищував. І на танку їздив. Так я там до кінця дня і грав. Ви вже зачинялися, тому я пішов до батьків.

—   Ясно. В «Острів скарбів», значить, ще не грав?

—   Ні, але хотілося б ще щось спробувати!

—   Ну звісно. Пішли покажу. Ось дивися, це гра «Магічний ніндзя». Є різні країни ніндзя, які між собою ворогують. Вони мають свої магічні заклинання, які використовують для бою. Ти починаєш спочатку ніндзя-новачком, помаленьку виконуєш різні місії, б’єшся з іншими ніндзями і вдосконалюєш свої бойові та магічні вміння. Дуже цікаво, якщо любиш бойові мистецтва. А он там…

—   Я сьогодні пограю в «Острів скарбів» і в «Магічний ніндзя». Якщо набридне, я до Вас прийду. 

Цей хлопець провів у нас ще один день. Я вже тоді розумів, що це не дуже добре. Все-таки дитина, не ходить до школи, хоч зараз не літні канікули, вже два дні пропадає у нас у клубі, і не абиде, а в міжнародному космопорті. Чому батьки ним не цікавляться? Хто його годує? Худий же, як хорт. У кінці робочого дня я його побачив, коли він повільно крокував до виходу з опущеною головою.

—   Йоу, Джим. Ну що? Як тобі ігри?

Я його відвернув від якоїсь думки, він подивився на мене, і його обличчя засяяло:

—   Супер. Я грав і в «Магічного ніндзю», і в «Острів скарбів». Ігри — це, звісно, круто, але от би в реальному житті якихось пригод, чогось нового…

—   А от скоро буде нове! Скоро побачиш Космос, полетиш на іншу планету. Є багато різних колоній зараз, не те що сто років тому. Слухай, а куди ви прямуєте з батьками, я їх за два дні так і не побачив? 

—   Не знаю. Батьки мені не казали. 

—   Слухай, якщо будеш завтра, спитай у батьків, куди ви їдете, хоча б приблизно, добре? 

—   Добре. Побачимось! — на прощання гукнув він і побіг у напрямку місцевого готелю.

 

Джим мені сподобався. Але я мав погане передчуття. Тому я твердо вирішив, що на наступний день з’ясую, в чому річ. На наступний день я чекав з нетерпінням зустрічі з Джимом. А ось і знову він. Ішов, як завжди, повільно, та дивився собі під ноги.

—   Привіт, Джиме, — почав розмову я

—   Привіт… — невпевнено промовив він. 

—   Знову на цілий день?

—   Так.

—   Слухай, Джиме, а ти питав батьків, куди ви прямуєте?

—   Я спитав, але вони не хотіли про це говорити, казали, на якийсь поїзд. А можна я сьогодні пограю в «Острів скарбів», бо мені дуже сподобалося!  

—   Поїзд? Гм-м.. Добре, біжи грати. Картки не потрібно, сьогодні за мій рахунок.

—   Дякую, Рік! — з радістю кинув Джим і побіг у зал віртуальних ігор.

 

Та ні, цього ж не може бути! Невже батьки Джима взяли білети на «Поїзд до раю»? «Поїзд до раю» або, як його називали неофіційно, «Поїзд смерті» — це програма, яку придумала влада для того, щоб дешево позбуватися від старих космічних кораблів і божевільних. Замість того, щоб перетоплювати космічний корабель, пасажири викупають білети в один бік в Чорну діру, де кажуть, що існує інший, кращий Всесвіт. Усіх пасажирів присипляють і вони мовчки зникають у Чорній дірі. Ніхто звідти не повертався. Зазвичай самогубці та божевільні викуповують квитки наперед, і чекають миті, коли будуть списувати корабель. У нас час таких, які бажають полетіти, є вдосталь, тому іноді ці психи чекають днями у нашому космопорті з надією на найближчий вільний корабель. Але я не міг повірити, що хтось бере з собою дитину! Невже дитину пустять на цей корабель? Потрібно розібратися, і якщо це так, то потрібно вчасно повідомити у поліцію.

Довго чекати не довелося, сьогодні нарешті прийшли батьки Джима. Це була та ще парочка. Жінка бліда і худа — майже як і Джим. А її чоловік нагадував якогось хіпі: дреди та порожній погляд в очах. Мабуть, він зловживав якимись наркотиками. Вони підійшли до мене і жінка заговорила:

—   У вас наш Джим. Такий малий, світловолосий. Покличте його, нам час відлітати. 

—   Хвилинку зачекайте. Треба трохи часу, перш ніж вимкнеться віртуальна гра. А куди ви летите, якщо не секрет?

—   Не ваша справа! Ідіть і приведіть дитину. У нас мало часу.

—   На жаль, мусите трохи зачекати. Процедура виходу з віртуальної гри потребує кілька хвилин. Зрозумійте, я і сам поспішаю. Я купив білет на «Поїзд до раю» і чув, що з'явився вільний корабель. Ви часом не чули щось про це? 

Жінка помітно пожвавішала. Так, ніби знайшла щось важливе для неї. Її чоловік, здається, навіть не розумів, чому вони тут стоять. 

—   Так. Ми теж туди поїдемо всією сім'єю. Ми поїдемо в інше нове життя, як і Ви. Ви ж знаєте, це життя таке сіре, нецікаве, повне злих людей. І ми з чоловіком вирішили його змінити. 

—   А як же Джим? 

—   Хто? А-а-а, Джим… Так він полетить з нами. Візьмемо його з собою.

—   Чекайте, а він знає, чим закінчиться подорож? 

—   Звісно, у мене було видіння! Мені явився Святий Вільгельм і сказав нам, що ми обрані для кращого життя, і нам треба купити квитки на «Поїзд до раю». І ми полетимо до раю.

—   Ви були в психіатра? У вас же проблеми. Звідти ж ніхто не повертався. Ви ще й хочете забрати з собою дитину? У нього ще все життя попереду!

Здається, вона зрозуміла, що я з цих, як я називаю — адекватних. Тому вона перестала літати в думках і раптово почала кричати:

—   Слухай, ти! Це взагалі не твоя справа! Клич дитину, поки мій чоловік тобі не врізав!

—   Мужик, ти що, хочеш по морді?! — наче прокинувся зі сну її чоловік.

—   Добре, добре. Уже он тисну на кнопку виклику. 

Насправді це була кнопка тривоги, яка викликала охорону. За кілька секунд до мене вже біг поліцай. 

—   Офіцер поліції, Кларк Форест. Що тут відбувається? — спитав поліцай. 

—   Ці двоє ненормальних хочуть взяти з собою десятилітнього хлопчика на «Поїзд до раю», — пояснив я йому.

—   Це наш хлопчик, ми його любимо і хочемо разом із ним відправився в кращий світ, — голос матері Джима зривався на виск. 

—   Покажіть свої документи та документи на хлопчика, — звернувся до них поліцай.

—   Це нечувано. Ось усі документи. Цей придурок відмовляється віддати нам нашу дитину. Ми вимагаємо негайного звільнення цього працівника та офіційного вибачення від керівництва космодрому, — сказала мати.

Поліцай перевірив документи і сказав мені:

—   Усі документи в порядку, викличте дитину до батьків. 

—   Але, офіцере, вони хочуть вбити дитину! — продовжував я.

—   Це їхня дитина, і вони за неї відповідають. Закон на їхньому боці. Викликайте негайно хлопчика і не змушуйте мене застосовувати проти Вас силу.

Я вимкнув машину з грою «Острів Скарбів». За хвилину прибіг Джим. Він побачив батьків і похнюпився. 

—   Джиме, швидше. Весь час тебе треба чекати. Ми запізнюємося на поїзд! — кричала на малого мамочка.

—   Джим, ти в курсі, що ти їдеш зі своїми батьками помирати? — кинув хлопчику я.

—   Помирати? — здивовано запитав малий.

—   Не смійте говорити з моїм сином. Офіцере, зробіть щось! — закричала мати до офіцера.

—   Законом не заборонено говорити з людиною, — скривившись, в’яло мовив поліцай.

—   Мамо, ми летимо помирати? — спитав Джим.

—   Не помирати, а в інший світ. Там буде краще. Не слухай цього дебіла. Повір нам. Ми твої тато та мама, —  запевняла мати хлопчика.

—   Який інший світ? Звідти ніхто не повертається! Його не існує! Ви усі помрете! — уже кричав я.

—   Звідти ніхто не повертається, бо там набагато краще життя, ніж тут. Пророк Вільгельм казав…

—   Офіцере, чуєте, це релігійні фанатики. Вони хочуть убити себе разом із дитиною! Зробіть щось! — продовжував я достукуватися до офіцера поліції. 

—   Хлопче, помовч! Це їхня дитина, і вони можуть робити з ним усе, що заманеться. Вони — батьки, і мають повне право на дитину. Виконуй свою роботу і не викликай нас через дурниці, — сказав мені поліцай. Йому ця ситуація явно не подобалася, і він хотів якомога швидше піти геть.

—   Мамо, я не хочу помирати, я хочу жити. Я хочу до школи. Я хочу пізнати світ, —  зі сльозами на очах благав Джим, хоч його вже взяла під руку мати та тягла до термінала Z.

—   Ми й будемо пізнавати світ. Ми летимо у новий, кращий світ! — продовжувала своє жінка.

—   Пішли, малий, і не впирайся, якщо не хочеш дістати, як завжди!! — гаркнув до малого чоловік.

Я був шокований, але не міг нічого вдіяти. Батьки взяли Джима під руки та швидко пішли до термінала Z. 

—   Шкода малого, але такий закон… — резюмував ситуацію поліцай та забрався геть.

Я стояв і був шокований ситуацією. Я мусив щось зробити. Я не міг допустити смерті Джима. Він мені сподобався і нагадував мене в дитинстві. У мене почав назрівати план. Я не знав чи вдасться він, чи ні, але я знав, що так просто не здамся.  

Я залишив табличку «Повернуся за п’ять хвилин» на рецепції і пішов вслід за батьками Джима. Я використав службові ходи, щоб обійти процес перевірки документів, заборонених речовин та інших заходів безпеки. Нарешті я дістався до термінала Z.

 У терміналі Z уже стояв великий вантажний корабель початку сотих. Видно було, що він уже пройшов багато космічних перельотів. Цей переліт стане для нього останнім.

Я став поодалік та слідкував за трапом, по якому весь час піднімалися пасажири. Батьків Джима я не помітив, мабуть, вони вже сіли в космічний корабель. Коли останній пасажир зайшов до корабля, я швидко підбіг до знайомого стюарда, який перевіряв квитки до «Поїзда смерті».

—   Привіт, Максе. Чуєш, сім'я з хлопчиком десь років десяти часом не сідала в цей корабель?

—   Здоров, Рік. Тут багато сімей сідало. Але з хлопчиком була лише одна. Вони були на початку реєстрації. Мда, шкода дитини, але що ми можемо зробити? Закон не забороняє переліт неповнолітніх з батьками, — скривився стюард.

—   Слухай, пусти мене на корабель та скажи, які їхні місця. Я заберу малого.

—   Ти жартуєш? Вони тобі не віддадуть хлопчика!

—   Не віддадуть. Але якщо будуть спати, то хто їх питатиме? — підморгнув я йому.

—   Тобто? Ти знаєш, що сонний газ у каюти подається за п’ятнадцять хвилин до відльоту. А за п’ять хвилин починають закриватися усі відсіки. Ти що, хочеш за десять хвилин викрасти дитину?

—   А чому б не спробувати?

—   А ти в курсі, що якщо ти не встигнеш, то ти полетиш із ними? Тут все на автоматиці, ніхто через тебе політ корабля не буде скасовувати.

—   В курсі, тому я поспішу.

—   Чи варто ризикувати своїм життям заради чужої дитини? Навіщо він тобі? І що ти з ним потім будеш робити? 

—   Буду його нормально виховувати. Він хлопець вже майже дорослий, я якось впораюсь. Знаєш, я колись був сиротою. Але мені здається, що краще бути сиротою, ніж жити з такими батьками, як у нього.

—   А що, як малий теж хоче померти?

—   Ні, я чув, що він не хоче летіти з ними!

—   Ну, так… Він і в мене просився, щоб його не пустили на борт. Але я йому пояснив, що, за законом, за нього відповідають батьки, бо він неповнолітній. Слухай, я тобі не можу цього дозволити офіційно. Але, я уже всіх посадив, корабель налаштований, а я зараз відлучуся в туалет. Протигаз можна взяти в аптечці швидкої допомоги, он там. Сонний газ до кают випустять через десять хвилин, рівно в 11.15. А в 11.25 буде розпочато процес герметизації і будуть закриватися усі шлюзи корабля. Так… А їхня каюта 134К. Удачі!

Він підморгнув мені. І пішов геть.

Я миттю кинувся до аптечки швидкої допомоги. Там був протигаз. Я схопив протигаз та побіг до корабля. Забігши в корабель, я почав шукати каюту 134К. На мене дивилися дехто із пасажирів. Мабуть, думали, що я забіг в останню хвилину. Я глянув на годинник: у мене лишалося чотири хвилини до того, коли пустять газ. 

Я побіг по коридору з літерами від А до К і рахував про себе до ста. Коли дорахував до ста, я одягнув протигаз на всяк випадок, бо якщо пустять газ швидше, то я труп. О, нарешті Коридор М. Ще трохи… Пробіг ще кілька десятків метрів — і ось вже коридор К. Тепер треба знайти каюту 134. Коли я пробігав попри каюту 120, пустили газ з характерним звуком «пш-ш-ш-ш-ш». Ех, треба було одягнути протигаз пізніше, бо я весь мокрий через нього. У мене лишилось тільки десять хвилин. 

О, ось і каюта 134. Я забіг туди. Усі вже спали — жінка з чоловіком праворуч кімнати, а хлопець ліворуч. У хлоп’яти були зв’язані руки і ноги якимось шнурком. Мабуть, намагався втекти… Я схопив хлопця та кинув його собі на плече. 

«Блін, важкий, десь кілограмів двадцять-тридцять». 

Я побіг назад з усієї сили, щоб встигнути, але це було дуже важко. За кілька десятків метрів я вже не міг бігти, а йшов швидким кроком весь захеканий і весь спітнілий. У протигазі було страшенно незручно, і ще й скло запотіло. Мені хотілося скинути протигаз, але я знав, що миттю ж засну, тому терпів і йшов, видивляючись у ту частинку скла, яка якимось дивом не запотіла. Я переклав хлопця на інше плече і лише думав, щоб вчасно покинути цей клятий корабель. 

Коли я пробігав коридор В, я почув якийсь шум попереду. 

«Блін, невже закрились уже двері…» — промайнуло в голові Ріка.

 З останніх сил я прискорився і побачив, що двері тільки почали зачинятися. Добре, що зачиняються повільно. Але все одно я знайшов останню краплю сил і побіг до дверей. Я дивився, як силует дверей космічного корабля, наче брама замку, повільно опускається униз. Я був уже біля дверей, вони закрилися наполовину. Я кинув хлопця на землю біля дверей та виліз сам. Потім нахилився, схопив його за ноги і потягнув щосили. Я встиг його витягнути. За кілька секунд космічні двері корабля остаточно закрилася. Я зняв довбаний протигаз та сів на підлогу на трап.

Трап помаленьку почав затягуватися до землі. Я знав, що залишатися біля корабля не можна. Скоро буде закриття термінала Z та відліт корабля. Але тепер я не поспішав — процес розігрівання та запуску двигунів займає близько десяти хвилин і то, тільки з моменту, як трап повністю сховається у землю. Тому я відпочивав аж до того часу, поки трап не сховався у землю. Потім встав на ноги, підняв хлопця і пішов до найближчого виходу. Я чув, як розігріваються магнітні двигуни корабля, але я продовжував іти. Тут іти дві-три хвилини, тому я точно встигну. Нарешті я покинув небезпечну зону. Десь там ще чувся шум двигунів корабля.

Я поклав хлопця на землю, а сам сів поряд, повністю знесилений. Боліли руки і ноги, я був мокрий, ніби вийшов із душу.

Малий почав прокидатися. Він розплющив очі й подивився на мене:

—   Ми вже в раю? — спитав спросоння хлопець.

—   Тепер так, — відповів йому я.

 

 ***

Дякую за прочитання. 

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора: