"Ми всі маємо відповідальність за те, щоб діти виростали в безпечному середовищі, де їхні права поважають і захищають"

Кофі Аннан

 

– Катерино, звідки взявся цей собака? – здивовано і з нотками переляку спитала мати.

– А що, нам не можна собаки? – перепитала дочка.

– Звичайно, що ні! В нас і так грошей мало, а цей такий здоровенний! Він їсть, певно, за десятьох. Як ти його сюди притягла?

– Ну, добре, не буде собаки.

– Як це «ну, добре»? Він сам не зникне! Чи зникне.., – мати дивилась у кут кімнати, ніби хотіла там щось побачити, а потім додала: – Хвилинку... Я ж тільки що бачила там в кутку великого чорного пса… Де він подівся?

– Мамо, немає ніякого пса! Тобі привиділося.

– Але я ж його бачила! Тільки що! Ти ж його теж бачила?

– Не знаю ні про якого пса.

– Чекай... Дійсно! Як ти могла притягнути такого здоровенного собаку непомітно? Мабуть, я таки перепрацювалася. Треба відпочити. Піду трохи полежу.

– Звичайно, мамо, відпочинь, – відповіла дочка.

 Хоч батьки й називали мене Катерина, мені більше подобалось зменшене ім'я Катя. Мені 9 років, і я вмію створювати сни в реальності.

Спочатку, коли я була маленька, мені часто снилися кошмари. Я їх боялася. Але моя мати сказала, що кошмари – це частинка нашої уяви. І вони належать мені. Тоді я почала вчитися контролювати кошмари. З часом я навчилася контролювати не тільки їх, а взагалі будь-які сни. Тепер уві сні я можу бути, бачити і робити все що завгодно. Через це мені дуже подобається спати.

 В реальному житті, на жаль, у мене все не так добре, як у снах. У мене немає друзів. Лише знайомі. Мої однокласники вважають мене дивачкою. Вони уникають спілкування зі мною, але я вже змирилася з цим. Зате у мене багато друзів у снах. Інколи я дрімаю на уроках, щоб отримати трохи радості у житті.

У своєму класі я, напевно, найбідніша зі всіх. Хоч мама й багато працює, а грошей якось не вистачає. Мій одяг доволі зношений, хоч я і стараюся його берегти та зашиваю усі дірочки, які ненароком протруться. Моє взуття також дуже зношене. Я ношу його зазвичай аж поки не почне тиснути у палець. Свою маму я дуже люблю. Вона для нас старається. Шкода, що вона весь час втомлена після роботи, і тому я постійно мушу гратися сама.

Мій тато – алкоголік. Так каже мама, і я з нею згодна. Останні кілька років він майже не буває вдома. А коли і приходить, то кричить на мене і на маму. Інколи навіть б'є нас, тому я не люблю, коли він приходить. Мені здається, раніше він був нормальним татом, тому я сподіваюся, що він колись попросить у нас пробачення за все те, що наробив. І, звичайно, перестане пити. Він вже багато разів обіцяв нам з мамою, що кине, але, на жаль, у нього не вдається. Інколи я чую, як мама плаче у своїй кімнаті. Мені її шкода. Я вірю, що колись тато зможе перестати пити алкоголь і ми будемо жити разом в радості й щасті.

Я бачила, як дівчата і хлопці грають в шашки, шахи, карти та інші ігри. Але для цих ігор потрібна ще хоча б одна людина. А зі мною ніхто не хоче гратися. Тому я весь час гралася сама, але тепер мені це набридло. Проте в мене є один друг. Його звати Сірко. Це мій песик, який вміє розмовляти та гратись у все що завгодно. Спочатку я гралася з ним лише у снах. Але потім змогла відтворювати його в реальності. Останнім часом ми з ним часто граємося.

 Сьогодні був перший день, коли я вирішила показати Сірка мамі. Але мама чомусь злякалася. Вона просто була ще не готова і не знає, що Сірко хороший. Він мені у всьому допомагає, і я його теж дуже люблю.

 Створювати Сірка в реальності важче, ніж у снах. Потрібно бути дуже сконцентрованим. Спочатку це втомлювало мене. Голова аж гуділа. Але що частіше та довше я відтворювала Сірка в реальності, то легше мені ставало з часом. Зараз я вже відчуваю, що Сірко – не найважче, що я можу створити. Але я ще не хочу створювати щось більше. Не знаю, як на це зреагують інші люди. Он мама як злякалася Сірка! А він же всього лише слухняно сидів. А якби він до неї заговорив, вона б узагалі могла померти від здивування. Спочатку треба привчити маму до Сірка. А потім придумаємо ще щось. До речі, показати Сірка мамі було доволі складно. Але я змогла. Наступного разу я попереджу маму або вдам, що привела його з вулиці. Може, це не буде настільки дивно і ми його залишимо. Тоді він зможе гратися і зі мною, і з мамою. Буде нам допомагати по господарству. Від цієї думки я аж засміялася, уявляючи, як Сірко прибирає у нас вдома. 

 Раптом я почула гримання у двері. О ні! Невже це знову тато прийшов додому п'яний? Він завжди, коли п'яний, то так грюкає у двері, ніби ми тут усі глухі! Коли ж не п'є, то дзвонить у дверний дзвінок.

Я встала з ліжка та швиденько зачинила двері до своєї кімнати. Потім підперла свої двері стільцем, щоб він точно сюди не заходив. Я не розумію, чому мама відкриває йому двері, коли він такий! 

Гуп, гуп, гуп! Знову та знову гуркіт лунав по всій квартирі. Але мати не відчиняє двері. Мабуть, дуже втомлена….

Геп, геп геп! Ці удари були дуже сильні, скоріше за все, у двері били ногою. Наші старенькі двері так довго не витримають. Якщо так буде продовжуватись, тато точно їх виб'є. Я вже навіть хотіла, щоб мати відкрила йому двері і цей гуркіт припинився. А ще краще, якщо тато просто піде геть! З кожним ударом я відчувала, як моє серце починає битися швидше і в мені зароджується страх, що станеться щось погане.

 Хрясь! Щось тріснуло. Хрясь! Знову тріск, але сильніший. Тато таки був дуже сильним чоловіком, і двері вже помаленьку здавалися під його натиском. І ось нарешті останнє «гуп», і двері зламалися. 

 – Ах ви ж курви обидві! – це було перше, що почулося від тата, коли двері вже остаточно вилетіли, а потім він додав: – Вже рідному батькові двері не відчиняєте! – його горлання розносилося по цілій квартирі.

На жаль, він вирішив зайти спочатку до мене. Мабуть, через те, що у мене світилося. Хоч двері до моєї кімнати і були зачинені, він почав грюкати тепер і у них. Я вже не могла витримати ці постійні гепання, тому пішла і відчинила йому двері. 

Він зайшов до мене у кімнату, і я зразу відчула цей гидкий запах алкоголю з сигаретами. Він знову п'яний. Сьогодні, мабуть, гірше, ніж завжди, бо в його очах читалася злість.

Бах! Я відчула удар долонею по моїй голові. Голова хоч і трохи боліла, але мене більше образило, що мене вдарив тато. І це така дяка за те, що я впустила його у свою кімнату? Мені захотілося плакати, і я відчула, як мої очі наповнилися слізьми.

– Ти чого мені двері не відчинила? – загарчав на мене тато.

– Я думала, мама відчинить, – сльози разом із голосом вирвалися з мене.

– А уроки вже зробила?

– Так, – вичавила із себе я. Я дивилася не на нього, а втупилась у підлогу. Сльози повільно крапали з моїх щік. Кап, кап. Я не хотіла дивитися на тата після того, як він мене вдарив.

– Не реви! Показуй щоденник, які в тебе оцінки. Будемо їх виправляти! – злорадно вимовив чоловік.

Коли він себе так поводив, я не вірила, що це мій справжній тато. Я думаю, у нього вселяється якийсь демон і робить все це замість нього. Справжній тато такого б не міг зробити.

Я знала, що якщо покажу щоденник, то він почне мене бити за кожну погану оцінку. Вчилась я так собі, тому мені б дісталося добряче.

– Я не хочу, – знайшла у собі сили мовити я.

Лясь! Знову ляпас по голові. Цього разу по щоці, і я відразу відчула, як її спочатку обпекло болем, а потім щока наповнилася теплом.

– Ти будеш робити те, що я скажу! Гімно мале! – в його голосі чулася ненависть. “Це таки точно не мій тато. Хіба справжній тато може бити власну доньку?” 

Я знову почала плакати. Сльози вже стікали по моїх щоках рікою. Я не хотіла, щоб він мене бив.

– Тату, ні! 

– Діставай щоденник я сказав! Не зли мене, мала курво! – з цими словами він почав раз за разом давати мені ляпаси по лиці. Було відчуття, ніби до обличчя прикладали вогонь. Я не витримала і закричала в розпачі:

– Ні! Не бий мене! Сірку, допоможи! – наостанок крикнула я .

Раптом з'явився Сірко та голосно гаркнув! Його голос був як грім у моїй невеличкій кімнаті. Тато, який замахнувся для ще одного удару, раптом зупинився і дивився в куток кімнати, де був Сірко. Я підняла голову і мимоволі глянула на тата. Я побачила страх у його очах. Це не дивно: я створила дуже великого Сірка. Він був величезний і з легкістю зміг би здолати тата. Я це знала. Сірко вискалив свої здоровенні зуби і грізно заричав.

– Це ще що таке? Звідки тут ця собацюра? – батько хоч і був злий, але страх його долав і він помаленьку задкував до дверей, не зводячи очей з пса. Я ще трохи плакала, але заспокоювалася. Я рада, що знайшла спосіб втихомирити тата. Моє лице далі пашіло від ляпасів, і я відчувала відгомін болю у своїй голові.

Батько вийшов за двері й голосно крикнув:

– Настю, ти що? Дозволила завести пса?! Без мого дозволу?!

Він говорив до мами, але йому ніхто не відповів. Я почула, як батько пішов в кімнату до мами.

– Ану вставай, хвойдо! Вічно нічого не робиш! Лише лежиш! – почулися крики батька.

– Відчепися! У мене дуже болить голова. Я не знаю, про що ти говориш! – почувся тихий голос мами у відповідь.

– Там у кімнаті здоровенний пес. Ще й гарчить на мене! Це ти його взяла? – продовжував кричати тато.

– У тебе вже біла гарячка. Ти що, здурів? Вибив двері, бив дочку! Сюди прийшов і кричиш! А в мене так болить голова. Я вже не витримую. Ми від тебе підемо! Чуєш? Я розлучаюся з тобою!

– Ах ти ж паскуда невдячна! Я тобі покажу, як зі мною розлучатися! – крикнув тато, і потім я почула удари та болісні скрикування мами. 

Я боялася за маму. Лице ще трохи боліло, але не так сильно. Крізь стіну я чула крики мами:

– Що ти робиш?! Мені боляче! Зупинись! Рятуйте! Я не можу дихати! Пусти! – почувся крик матері.

– Замовкни! Замовкни! Закрий свого поганого рота! За-мов-кни! – повторював зі злістю в голосі тато.

За кілька хвилин крики мами затихли. І настала гробова тиша. Я мала погане передчуття, тому зібрала залишки сміливості та встала зі свого ліжка. Я хотіла подивитися, що там з мамою. Мені було дуже страшно, але зі мною був Сірко. Я зробила Сірка ще більшим та відкрила двері своєї кімнати. У коридорі було порожньо та тихо. Я послала Сірка на кілька кроків попереду себе. Його великі лапи гучно стукали по підлозі, коли він ішов. Він був величезний, зростом вже приблизно як я. Таких великих псів, я думаю, не існує у цілому світі!

Я дійшла до кімнати батьків та заглянула туди. На ліжку лежала мама. Очі були відкриті, але пусті. Погляд був спрямований на мене. Поруч, втупившись у підлогу, сидів батько. У голові блиснула дуже жахлива думка, але я її відразу ж відкинула, бо це ж неможливо.

– Мамо, ти як? – вирвалося стиха у мене.

Але вона далі лежала непорушно та навіть не кліпала. Щось всередині в мені ожило і почало збільшуватися.. Я відчула, як калатає моє серце. Тато глянув винувато на мене, потім схопив мати за плечі і струснув, але її голова вільно гойдалася в боки. Тато знову повернув голову до мене, а потім побачив Сірка, що стояв біля мене. В його очах спалахнув страх, руки затрусилися, і він жалібно сказав:

– Я… я не хотів, чесно! Я просто хотів, щоб вона замовкла.

 Те, що почало рости у мені, нарешті вирвалося назовні. Злість та ненависть заполонили мене! Я відчула, як накочується цілий ураган емоцій, і зрозуміла, що мене вже ніщо не зупинить.

– Як ти міг? Мамо!!! – закричала я. В цей момент Сірко загарчав та кинувся на батька. Батько мимоволі підставив праву руку, і Сірко вхопив її своїми величезними зубами. Почувся хрускіт кісток та вереск батька.

– Забери його! Забери! – верещав він, намагаючись вирвати свою руку із могутньої пащі Сірка.

– Сірку, апорт! – наказала я.

І Сірко відпустив батька та підбіг до мене. Батько стогнав та дивився на свою закривавлену руку. Він з жахом глянув на мене та на Сірка, а потім звівся на ноги та вибіг попри мене з кімнати геть із квартири. Сірко стояв біля мене непорушно.

Я підійшла до мами. Вона була вся бліда. Такою я її ніколи не бачила. На шиї виднілися синці. 

“Спляча красуня,” – подумала я. І вона дійсно була для мене найкрасивішою жінкою у світі. Я доторкнулася до неї. Її шкіра була холодніша, ніж зазвичай. Я обняла її і заплакала.

– Не переживай, мамо, я все виправлю. У нас все буде добре, – говорила я крізь сльози, хоча знала, що це кінець.

Потім я повернула голову до Сірка і сказала:

– Ти знаєш, що робити!

Сірко поклонився та вибіг із кімнати.

– Мамо, все буде добре. Ось побачиш. Дивись, ти вже стала теплішою, тепер треба лише вдихнути повітря. Давай! І раз, і два!

Мати почала дихати. Її шкіра дійсно стала тепла.

–Катю, це ти? Що сталося? – спитала мати.

– Все добре, мамо. Ви з татом трохи посварилися, але він сказав, що тепер точно кине пити.

– Це чудово. Я так тебе люблю, доню! – обняла мене мама та поцілувала у щоку.

Ми лежали на підлозі та обнімалися. Я ще плакала, але тепер від щастя. Мама жива, і я знала, що вона тепер буде зі мною вічно. За кілька хвилин до нас зайшов тато. Але справжній тато, а не той чоловік у його шкірі. Він був красивий, причесаний, гарно одягнений, і від нього зовсім не пахло алкоголем чи сигаретами. Від нього пахло парфумами. Він був такий, якого я завжди хотіла бачити. Мама казала, що він був такий раніше, поки не почав пити. Тато посміхнувся і сказав:

– А чого ви тут лежите? Одягайтеся, сьогодні ми йдемо у зоопарк.

– Ура! В зоопарк! – закричала я і побігла до себе у кімнату вдягатися.

Тато підійшов до мами і сказав:

– Я тебе так люблю! Я більше ніколи не буду пити алкоголь. Наше життя тепер буде зовсім іншим.

Мати посміхнулася йому і сказала:

– Я знаю. У нас тепер все буде добре.

 

Професор разом із студентами зайшли до лікарняної палати. Професор підвів студентів до ліжка, де лежала дівчинка віком близько десяти років та промовив:

– Ось у цій палаті лежить важкий випадок. Це дівчинка Катя. Дівчинка впала в кому після того, як її батько задушив її маму. Дівчинку разом з мертвою матір'ю в обіймах знайшли сусіди кілька місяців тому. Від того часу вона так і не прийшла до тями. Глибока кома через стрес. Її батько пізніше здійснив самогубство. У нього була параноїдна шизофренія. Він весь час казав, що його переслідує великий чорний пес.

Один зі студентів подивився на обличчя дівчинки та сказав:

– Погляньте! Але вона посміхається!

– Так, у цієї пацієнтки дуже часто на обличчі усмішка. Ми вважаємо, що мозок посилає якісь імпульси до її обличчя. Цікавий рефлекс. Ну що ж, давайте перейдемо до іншої палати.

***

Дякую за прочитання.

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Гнатишин Тереза 

Контакти автора: