У лісі, далеко від річки, будувався ковчег. Завдання було складним, але серце Ноя було сповнене вірою та рішучістю, адже він споруджував корабель для спасіння усього живого. 

Ной працював не покладаючи рук. Він ретельно обробляв деревину, вимірював кожну дощечку, аж поки точність його виробів не була ідеальною. Ной докладав усю свою майстерність та старання, щоб зміцнити конструкцію корабля. Власноручно підганяв кожну деталь: двері, вікна, місця для усіх тварин, які мали увійти на ковчег.  Він використовував дерево гофер та покривав корабель смолою зсередини та ззовні у кілька шарів, як йому було велено. 

В один із днів, коли Ной та його родина продовжували працювати над кораблем, до них завітала гостя. Це була поважна гостя — сама праматір усіх людей — Єва. Її чоловік, праотець усіх людей — Адам, помер близько сотні років тому. 

Єва стояла віддалік та спостерігала за будівництвом. Хоча праматері Єві було більше тисячі років, вона зовсім не виглядала старенькою бабусею. Її шкіра виглядала молодо, постава правильна, та й загалом вона була доволі жвава та сповнена енергії. Ніхто не міг зрозуміти, у чому секрет Єви, і вона ні з ким про це не говорила. Після смерті Адама вона жила самітницею та дуже рідко навідувалася до когось із своєї великої родини. 

Побачивши Єву, Ной здогадався, що за справа привела її сюди. Єва помітила, що Ной дивиться на неї, та легким жестом своєї руки покликала його, як маленьку дитину. Ной неохоче відклав роботу та пішов назустріч Єві. 

— Вітаю тебе Ною, нащадку мого сина Сета в десятому поколінні, — лагідно почала розмову Єва, розглядаючи свого правнука, наче побачивши його вперше. 

— Вітаю і Вас, праматір Єво, —  шанобливо вклонився Ной та перейшов відразу до справи. —  Що привело Вас сьогодні до моїх скромних володінь?

     Єва вдала, що не почула останні слова. Вона перевела погляд з лиця Ноя на майже готовий ковчег, а потім промовила:

— Гарна робота, Ною. Ти на славу попрацював.

Ной оглянувся на свою роботу та сказав:

— Дякую, але робота ще не закінчена, ще трохи залишилось…

— Я прийшла сюди, бо знаю, що чекає на людство. Я знаю задум Бога, — погляд Єви знову повернувся на обличчя Ноя. 

    Ной очікував, що розмова буде саме про це, але вирішив уточнити: 

— І що ж він задумав?

— Він знищить нас усіх! Потопить, як кволих кошенят, чи не так? 

    Ной здивовано звів брови, а Єва продовжувала:

— Так… Я влучила в ціль. І прибуде вода, яка затопить високі гори, котрі є під усім небом. Не переймайся, Ною, я знала, що цей час колись настане. Після смерті мого чоловіка Адама я зрозуміла, що час спокути йде не на століття, а на роки. Чутки, що ти почав будувати великий корабель, дійшли і до мене. Тут для мене уже весь пазл і склався. 

     Єва говорила повільно, але дуже чітко. Ной хвилинку мовчав та не знав, що на це відповісти, однак зрештою вимовив:

— Праматір Єво, хоча мені важко Вас зрозуміти, але основний посил ваших слів я вловив. Ви часто використовуєте у своїй мові різні незрозумілі мені слова, такі як «пазл», «століття»... Але звідки Ви дізнались, що Бог знищить ціле людство? — Ноя переповнювало відчуття цікавості. Адже Бог не дозволив нікому розповідати про його план.

— Ною, ти зрозумієш це, почувши мою історію. Ходімо десь сядемо, наша розмова буде тривати довго. 

     — Не ображайтеся, але у мене багато роботи, Єво. Я можу працювати, лише коли Сонце над головою.

     — Я знаю, Ною. Але невже ти не приділиш своїй праматері Єві трохи часу? Хоча б наостанок? 

Ной оглянувся на ковчег, важко видихнув та сказав:

— Ну добре. Тут є недалечко чудова галявина, звідки відкривається прекрасний краєвид. Люблю час від часу помилуватися природою після важкого дня. Там сядемо і поговоримо.  Ходімо.

Ной показав рукою, куди йти, і вони рушили невеличкою стежкою між дерев. Єва продовжувала розмову:

     — Твоя вірність Богу заслуговує похвали, Ною. Можеш не боятися, що я розповім усім про план Бога. Мені і так ніхто не повірить. А навіть, якщо й повірять, що вони зроблять? 

Ной мовчав та продовжував іти, а Єва продовжувала:

   — Часу у мене вже майже немає. Люди зараз не такі, як колись. Вони не знають, наскільки Бог всемогутній, вважають, що він дуже добрий і не причинить їм зла. Але я знаю, що це не так. Бог вже неодноразово проводив масові чистки життя, якщо щось йшло не за його планом. І це повториться.

— Праматір Єво. Я вимушений з Вами не погодитись. Бог не жорстокий, а добрий! Люди самі винні в тому, що розгнівали Господа Бога нашого. Ви ж тільки погляньте! Вони одружуються з власними доньками та внучками! Беруть заміж своїх синів та внуків. А про злягання з дикими людьми у яких навіть мови немає, то я взагалі мовчу… Чи це праведне життя? Чи цього вчив нас Бог? А Ви цього теж хотіли для своїх нащадків? Ні! Ось чому Бог хоче стерти усіх цих невігласів із лиця землі. Бог дає ще один шанс людству! 

Вони нарешті вийшли з лісу на невеличку галявину. Перед ними відкрився прекрасний краєвид. Тут були зелені пагорби, вкриті травою, що лагідно гойдалася на легкому вітерці. Широкі поля, що виходили аж за межі горизонту, сповнені золотистим покривалом пшениці. Над землею височіло небо — безхмарне та блакитне. Яскраве сонце злегка погладжувало шкіру своїми ніжними промінчиками. Аромат свіжої трави і квітучих кущів наповнював повітря, створюючи атмосферу спокою та гармонії. Ной та Єва підійшли до дерев'яної лавки та сіли поряд.

     — Тут дійсно прекрасно, Ною. Стосовно людства ти правий. Але чи знаєш ти, що Бог планує зменшити тривалість життя для твоїх дітей та майбутніх нащадків?

— Знаю. І в цьому є розумна мета. В такий спосіб зменшиться кількість випадків злягання з дітьми та внуками. Це буде розумним кроком.

— І ти так просто дозволиш Богу зробити це? 

— Так! Більше того, я радий, що він це зробить. Після скорочення тривалості життя люди будуть більше цінувати те, що мають. Я просив Бога, щоб він зменшив життя і мені, але він відповів, що залишить мені довге життя, як винагороду, за те, що я йому вірний.  

     — Ти вважаєш, що скорочення тривалості життя зробить його більш цінним? Але Ною, це не так! Цінність життя не залежить від його тривалості. Чи знав ти, що своїм довгим життям ти завдячуєш мені та Адаму, а не Богу?  

— Ні, не знав.

     — Так, ще від самого початку створення людини Бог планував, щоб люди жили лише сотню років. Але я цього не хотіла. Я не хотіла бачити смерть своїх дітей так швидко. Тому ми з Адамом порушили волю Бога. Однак я не знала чим це все закінчиться… шляхи Господні несповідимі. Тепер я побачу смерть усіх своїх нащадків одночасно. Доля — це страшна річ…

     — Навіщо Ви з Адамом суперечили волі Бога? Можливо, саме через Вашу помилку люди тепер втратили зв'язок з Богом.  

— Можливо… так, люди вже не люблять Бога… Але, я думаю, скорочення тривалості життя цьому не допоможе, як замислив Бог. Основна причина втрати зв'язку між людьми та Богом є відсутність спілкування. Люди не знають Бога. Навіть ти, Ною, не знаєш справжнього Бога! Ти лише сліпо виконуєш його накази. 

— Так, Бог малослівний, він не любить розмовляти без причини.

     — Це все через його безсмертя. А ми смертні. Бог віддаляється від нас, як і ми від нього. Ти знаєш, чому Бог не скоротив нам  життя відразу? Бо був живий Адам! Бог дуже любив та поважав Адама, і Адам віддячував йому тим же. Адам — це його перший син… створений за його подобою. Бог чекав смерті Адама, щоб почати все з чистої сторінки.

— Ви теж перша жінка. Чому Бог не зачекав і Вашої смерті, Єво? 

— Бог не любив мене так, як Адама… Окрім того, я можу жити дуже довго. Я скуштувала більше, ніж Адам! А якщо точніше, то я була значно довше у забороненій скрині під назвою «Яблуко». 

— Тобто секрет Вашого довголіття криється в яблуці?

Єва посміхнулася та сказала: 

— Не зовсім. Для цього потрібно дізнатися більше. Ось ми і дійшли до основної теми нашої розмови, Ною... Моя розповідь — це і є причина, чому я сьогодні до тебе завітала. Це моє передсмертне прохання. Ти обіцяєш виконати його?

Ной поглянув на Єву. Вона була доволі серйозна.

— Праматір Єво, я Вас поважаю, як і всі. Але, якщо це прохання буде йти наперекір наказам Бога, то я його не виконаю.

Єва лише злегка посміхнулася.

— Ні, Ною. Моє прохання не піде наперекір наказам Бога. Я прошу тебе Ною, переповісти своїм нащадкам мою історію. Історію з Едему — про Бога, виникнення світу та людей. 

   — Цікаво… Ніхто, крім Вас з Адамом, не був на Едемі. Я чув від своїх предків, що на Едемі було добре та він знаходиться десь на небі.

   — Едем знаходиться не на небі, а в Космосі. Але я розумію, що ти цього не можеш збагнути, бо ти ніколи не бачив Космос.

— Космос? А чому саме зараз Ви надумали розповісти мені про Едем та Бога? 

— Це ж очевидно. Бо я потону... Із живих людей залишишся тільки ти і твоя родина. Раніше ми з Адамом боялися розповідати цю історію через страх перед можливим гнівом Божим. 

— А зараз?

— Зараз вже не страшно.

—  Ця історія погана?

— Ні! Просто ми з Адамом були налякані після того, як нас вигнали з Едему. Ми боялися, що може статися, щось ще гірше, якщо будемо багато говорити лишнього. Ми не хотіли, щоб нашим дітям Бог зробив боляче. Зараз я вважаю, ця історія безпечна та багато чого прояснює. 

— Що ж… Я вислухаю Вашу розповідь, однак не гарантую, що зможу переповісти своїм нащадкам слово в слово. У Вас дуже складна мова, та багатьох слів я не можу збагнути. 

— Я розумію. Моя мова занадто складна, адже я виростала на «Едемі». Я мала доступ до таких знань, які тобі навіть важко уявити. Поклянися Господом Богом, Ною! Поклянися, що передаватимеш цю інформацію своїм нащадкам, а вони — своїм! — Єва стала дуже серйозною. Ной зрозумів, що для Єви це надзвичайно важливо і вона знає, що Ной більше за своє життя любить тільки Бога. 

     — Якщо це не нашкодить Богові, то я клянуся, що розповідатиму цю історію своїм нащадкам.

     — Нехай буде так... Вибір і так у мене невеликий, — посміхнулася Єва — Що ж, історія буде довгою. Як я й казала, ти багато чого не зрозумієш, бо ці знання дуже випереджають час, але спробуй запам'ятати найголовніше, домовились?

— Домовились. Як називається Ваша історія?

— Назвімо її «Історія буття». Почнімо…

Існує, ще одна планета, Ною. Планета, де народився Бог і звідки він прийшов сюди. Та планета зовсім не така, як наша. Якщо вона до цих пір існує, то це планета тиші. 

Планета тиші не завжди такою була. Колись ця планета була живою. Але туди прийшли боги. Вони втекли зі свого мертвого у наш живий всесвіт. 

І хоч боги втекли від мертвого всесвіту, але необачно перенесли з собою частинку смерті. Вони цього не помічали та спокійно оселилися на цій живій планеті у нашому всесвіті. Ось тоді та частинка смерті і почала рости та набирати силу. Поступово під її впливом колись жива планета перетворився на планету тиші. 

У цьому неймовірно тихому світі час втратив своє значення для богів. Колись живі боги перетворилися у безжиттєві статуї. Вони вкрилися пилом протягом незчисленних років свого існування. Хоч боги і були безсмертні, але вони померли, навіть не усвідомлюючи цього.

Ці чужі боги були з тої ж раси, що і наш Бог. Вони були схожі на нас з тобою, Ною, але досягли цілковитого безсмертя. І саме це безсмертя вони перенесли із мертвого всесвіту у наш живий. Безсмертя — це і була та часточка смерті, яку вони не помітили. Вони вважали, що безсмертя — це їхнє надбання, їхній дар. Але насправді це був не дар, а прокляття. Через безсмертя боги втратили відчуття часу. Втратили жагу до життя і просто існували. Вони не могли насолоджуватися новим всесвітом, не прагнули до чогось величного. Їхнє життя було нецікаве та перетворилося в один нескінченний сон, з якого вони не хотіли прокидатися. Безвідповідальна легкість існування заполонила їхній розум. Безкінечна гедоністична криза без кінця і краю.

Але погубили вони не лише себе. Вони були егоїстичними та настільки любили своє безцільне існування, що знищили усе живе, яке було на колись живій планеті, що їх прихистила. Знищили заради того, щоб ніщо не заважало їм розчинитись у безтурботному вічному сні. Джерелом їхньої безсмертної енергії була зірка — така, як наше Сонце. Енергія променів зірки підтримувала їхнє безцільне існування протягом тисячоліть. 

І ось так цей колись живий світ перетворився на суцільне кладовище. Нічого живого, лише неорганіка та, якщо так можна сказати, «живі» боги, застиглі в тиші. Їхні величні супертехнології та досконалі творіння, що давали їм неймовірні можливості, тепер стояли покинутими та забутими.

Ця тиша тривала б до кінця згасання зірки, і так би і закінчилася ера наймогутнішої цивілізації у всесвіті, але в одній частині цього майже мертвого світу стався передсмертний подих життя. 

Жінка — наймолодша з богів. Вплив безцільного існування ще не встиг повністю затьмарити їй розум. Перед тим, як зануритися у марення вічного сну, вона вирішила спробувати щось, чого ніколи не мала. Малесенька краплинка життя намагалася втекти від цієї пустелі смерті. Материнський інстинкт тлів у її душі. Це і була та краплинка життя, що хотіла скористалася шансом, щоб вижити. Вижити у тілі новонародженої дитини. 

І в неї народився хлопчик. Краплинка життя перейшла в душу безневинного малюка. Але тепер не залишилось жаги до життя у жінки. Вплив безсмертя після народження дитини затьмарив її розум. Розум, отруєний безсмертям, не міг зрозуміти любов. Для неї усе розчиниться в безмежності часу та просторі космосу.

Так її душа залишалась беземоційною, серце — холодним, а розум — безвідповідальним перед маленьким плачучим, безпорадним немовлям. Жодного відчуття любові до своєї дитини. 

Останнє, чим нагородила мати свою новонароджену дитинку, був лише погляд. Потім її погляд переключився на зірку і вже ніколи не відривався від неї. Застигла на тисячоліття. Зірка була більш бажаною, адже вона давала їй вічне життя. А хлопчик? А хлопчик не давав їй нічого. 

Цей новонароджений хлопчик лежав на землі та був нікому не потрібний. Покинутий власною матір'ю — без любові, без співчуття, без жалю. Цим хлопчиком і був наш Бог. 

Наш Бог валявся на піску та плакав. Ніхто не вдостоїв його своєю увагою, не заспокоїв, не поклав його крихітне тільце у тепле ліжечко. Він лежав голий та самотній на землі перед своєю матір'ю, яка сліпо споглядала велич зірки та поглинала енергію зірки, щоб існувати. 

Якби не дар безсмертя, яке він успадкував від своєї матері, хлопчик би помер. Але він, на його превеликий жаль або на щастя, не міг померти. Жодні хвороби, голод, чи смерть не були владні над ним, доки промені зірки давали йому енергію та життя. І хлопчик виростав. 

Наш Бог виростав, покинутий усіма, у цьому мертвому світі безсмертя. Він ніколи не пізнає батьківське тепло та материнську любов. Саме відсутність любові не давала йому спокою, щоб він заснув вічним сном під зіркою, як його предки. Його душа була порожня, і жодне проміння зірки не могло її заповнити. 

Хлопчик зростав. Прагнув знайти сенс свого існування. Він навчився самостійно повзати, ходити та бігати. Глибоке відчуття самотності та відчуження зростало разом із ним. Прагнення знайти те, чого ніколи не мав, відчути те, що ніколи не відчував, не давало йому спокою. Його душа та серце жадало любові. Але її пошуки серед цього мертвого світу були марними. Величезна вага пустки давила на нього зсередини. Чи смерть не стала б порятунком для цієї дитини? Мабуть би стала, але такої привілеї він був позбавлений.

З кожним роком хлопчик ставав розумнішим. Пізніше він самостійно навчився читати, писати, та аналізувати здобуту інформацію з мертвої мови свого народу. Однак набуті знання не допомагали вилікувати його серце та душу. Він обнімав чужих богів, застиглих у вічному сні в надії, що вони віддячать йому тим же. Але ці обійми не давали йому бажане. 

Щоденні пошуки любові викликали у юнака почуття безсилля та відчаю. Він хотів померти, але не міг. Він ненавидів цей мертвий світ, ненавидів зірку, яка давала йому життя, ненавидів своїх напівмертвих родичів. Він хотів утекти звідси подалі, на край Всесвіту. Злість та ненависть посилювалася у його серці, але не могла наповнити його пусту душу любов’ю. Пошук любові у цьому безкрайньому океані безчуттєвості давав йому енергію, яку не могла дати жодна зірка.

Нарешті юнак став чоловіком. Тепер він керував стародавніми могутніми технологіями, якими колись володіли його предки. Він знав, що са́ме безсмертя призвело до загибелі його колись величної цивілізації. Усі знання Всесвіту були відкриті для нього, і він мав достатньо часу, щоб пізнати їх. Він пізнав усе, крім безкорисної любові. Тепер він знав, що са́ме йому не вистачало увесь цей час у цьому мертвому світі тиші. Те, що  вберегло його від безцільного споглядання зірки. Відсутність любові.

І дав він собі ім'я — Бгохд, що означало «любов». І вирішив він, що відродить те, що йому бракувало. Це стало його метою. Його власною зіркою.

Він полагодив білих літаючих роботичних помічників «Аньєлів». Керував ними, як колись його предки. І чим більше знань він здобував, тим сильніше він переконувався, що він народжений для того, щоб знайти та відродити любов. 

Після стількох років самовдосконалення його праця принесла плоди. Він навчився бездоганно користуватися найвизначнішою технологією своєї цивілізації. Стародавнім космічним кораблем під назвою «Едем». Цей корабель дозволяв ширяти по усьому Всесвіту з небаченою швидкістю та переходити і в інші паралельні всесвіти. Це був його основний інструмент. Це був ключ, що дозволить відчинити двері до любові. 

Ось так безпорадне, немічне, покинуте усіма немовля перетворилася на могутнього та всезнаючого Бога, якого ми знаємо. Він став наймогутнішою істотою у цілому Всесвіті. 

І покинув він свою планету, де виріс. Покинув місце, де любові не було. І блукав різними світами у пошуках любові, але не міг знайти її. Усюди він був могутнім чужинцем і відчував, що до нього ставляться зі страхом,  а не з любов’ю. 

Тому в кінцевому етапі він вирішив відродити любов самостійно. Десь далеко на краю всесвіту… Там, куди не могли дістатися інші форми життя. І попрямував він на край всесвіту, де молоді планети та зірки тільки починали формуватись. І шляхи його привели до нашого світу. 

Буття, 1ша глава, вірш 31 

Бог вирішив відтворити не просто любов, а безсмертну любов. Щоб вона не зникала, а жила, поки живе цивілізація. Він знав, що для цивілізації потрібний дім. Ідеальні умови та середовище для розмноження. Тому він вирішив створити планету, де б такі, схожі на нього, гарно вписалися в екосистему та не порушували її. Прототипом слугувала жива планета, яка колись прихистила його предків, а пізніше перетворилася на світ тиші. Усі дані, як виглядала жива планета у минулому, були у системі корабля «Едем».

Після дослідження багатьох зоряних систем Бог нарешті знайшов те, що шукав. Це була наша сонячна система. На початку вона складалася з дев’яти новоутворених планет та однієї молодої зірки — Сонця. Планети, залежно від віддаленості від Сонця, називалися: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Фаетон, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун. 

Ця сонячна система була доволі стабільною та молодою. Вона була віддаленою від космічних катаклізмів, таких як чорні діри, нестабільні зірки та інші. Після проведеного аналізу планет виявилось, що третя планета (Земля) завдяки вдалому розташуванню гравітаційних полів є найбільш захищеною від космічних впливів, таких як дрейфуючі астероїди та комети, а її близькість до зірки  забезпечувало ідеальні теплові умови для майбутнього життя. Хімічний склад п'ятої планети (Фаетон) показав високий вміст замерзлої води. Поєднання цих двох планет дозволить сформувати ідеальні умови для нового життя. 

Звісно, були незначні проблеми, які вимагали певних організаційних та технологічних етапів для кінцевого досягання цілі. Але ж Бог був всемогутній. Він міг ходити над водою та ширяти у повітрі. Тому він приступив до виконання свого плану — відтворення любові.

Першою проблемою була недостатня щільність атмосфери на нашій планеті Земля для зародження життя. Потужним ударом зі свого космічного корабля «Едему» Бог пробудив величезну кількість вулканів, що збільшило щільність нашої атмосфери. Тепер атмосфера Землі гарно розсіювала сонячне світло. Таким чином з'явився день та ніч. Це був етап перший.

Тепер завдяки атмосфері вода б не вивітрилася у простір космосу після перенесення водяних льодовиків з п'ятої планети Фаетона. Тому Бог приступив до перенесення води. Найпростішим методом досягнення цієї мети було знищення під певним кутом та в певний момент часу п'ятої планети Фаетона. Це б дозволило  більшості уламків планети Фаетон упасти на Землю та в такий спосіб перенести воду. 

Тому у  певний момент часу Бог зі свого корабля «Едема» знищив п'яту планету від Сонця. Деякі уламки п'ятої планети були притягнуті гравітацією Юпітера (шостої планети), та утворили біля нього такі супутники як Європа, Ганімеда і Каллісто. Інші були притягнуті гравітацією Марса, де уламки і залишились величезними замороженими кусками льодовиків. Але ці незначні уламки п’ятої планети були мізерними порівняно з тими шматками, які вдарилися у Землю. Величезні куски знищеної планети бомбардувати Землю. Удари були такими потужними, що утворився Місяць. З часом льодовики розтали та наповнили Землю водою. Після цього на Землі були вже і атмосфера, і вода. Це був етап другий. 

Коли усі умови для зародження життя вже були приготовані, Бог створив перші клітини життя та поселив їх у воді. У воді були менші перепади температур та тиску. Це дозволило життю адаптуватися до нових умов на планеті та вижити. Це був етап третій.

Бог не поспішав. Час для нього не мав значення. Він та його корабель живилися від енергії Сонця. Його клітини життя прижилися до нового середовища на Землі та з часом клітини заполонили всю планету. Пізніше, у складніших багатоклітинних організмів, Бог значно скоротив тривалість життя. Тепер життя було смертне та відчувало час. Життя відчувало день та ніч, місяць та рік. Зірки, планети та супутники набули сенсу для усього живого. Це був етап четвертий.

Коли життя стало смертним, його розвиток значно прискорився. Бог все частіше  вносив свої корективи. Він весь час експериментував, роблячи генетичні зміни у різних видів тварин, риб, птахів. Планетарні катаклізми дозволяли йому вписувати змінені види істот, зменшуючи в такий спосіб вплив конкуренції. Бог активно ліпив життя на Землі, неначе глиняний виріб — весь час змінюючи форму та розмір. Його кінцевою метою було відтворити таке ж життя, яке колись існувало на його тепер мертвій планеті тиші. І через мільярди років йому вдалося впровадити перших ссавців. Це мав бути домінуючий вид. Це був етап п'ятий.

Тепер Бог почав ліпити із ссавців щось схоже на себе. У нього це не завжди вдавалося, але він вносив постійно різні генетичні видозмінення. Через мільйони років  нарешті у нього уже були більш менш схожі на нього істоти. Але, хоч зовнішньо вони були дуже схожі  на нього, їхній розум був диким, як у тварин. Вони не мали розвиненої мови. Це були дикі люди.

Саме тоді Бог вирішив, що він вже досягнув того моменту, коли можна впустити в цю створену екосистему істоту, дуже схожу на себе істоту, яка також володітиме мовою, як і він. Ця істота мала б приживитися до нових умов середовища без проблем. І тоді Бог створив на своєму космічному кораблі  найбільш схожу до себе істоту — мого чоловіка Адама. Адам на мові Бога означало «перший». 

Бог полюбив Адама. Він його виховував, як власного сина. І Адам мав взаємні почуття. Бог нарешті почав відчувати те, що йому весь час так бракувало. Бог хотів, щоб це тривало вічність, однак він боявся зробити Адама безсмертним. Страх, що Адама може спіткати та ж доля, що його предків не дозвляв йому дати безсмертне життя своєму творінню. 

І Бог знайшов вихід. Для того, щоб любов до Бога була безсмертна, але не впадала у спокусу вічного сну, він вирішив створити смертне життя з можливістю самовідтворення, яке колись було присутнє в його цивілізації. Тому Бог вирішив створити мене - жінку. Я б допомогла  Адамові розповсюджувати любов до  Бога через своїх дітей. 

Тому він занурив Адама в наркотичний сон, та провів синтез нової людини. Так і з'явилася я — Єва, що на мові Бога означає «друга». 

І Адам полюбив мене. А я полюбила його. І разом ми любили Бога. І Бог любив нас. І жили ми щасливо на його космічному кораблі під назвою «Едем». 

Глава 4. Спокушування Єви, пробудження сумнівів.

Буття, 2га глава, вірші 16, 17

Адам навчав мене усього, що знав. У нас була розвинена мова, як у Бога. Іноді Бог навчав нас обох одночасно. Бог розповідав нам, що в майбутньому, я та Адам спустимося на планету Землю, яку він для нас створив і там ми будемо панувати над усіма живими істотами. 

Бог попереджав нас, що як тільки ми покинемо Едем, то наше життя буде коротке і ми помремо за сто років. Бог зробить так, щоб  я змогла народжувати життя від Адама. 

Але хоч ми й помремо, наша любов до Бога буде жити вічно. Вона буде проявлятися у наших дітях, внуках і в наступних поколіннях. Ми будемо любити та вчити своїх нащадків, так само, як він любить та вчить нас і наші діти будуть любити Бога. Такий був його задум.

Я та Адам вчилися і самостійно з спеціальних табличок на Едемі. Багато інформації з них ми з Адамом не могли зрозуміти. Там була інформація про різні винаходи, речі, яких я ніколи не бачила. Вони значно випереджали цей час, а часу на навчання у нас було мало. Тому коли нас вигнали на Землю, ми не могли створити більшість із того, що бачили та про що читали. Так Ною, хоч я зараз знаю значно більше за тебе, але вмію рівно те саме, що і ти. 

Так от, Бог дозволяв користуватися нам усіма технологіями, що були на Едемі. Ми мали повний дозвіл на будь-яку інформацію, усе було дозволено, крім користування спеціальним пристроєм у вигляді коробки. Ця коробка називалася мовою Бога «Яблуко». З часом саме ця технологія зацікавила мене найбільше. Заборонений плід солодкий, Ною. 

Одного разу, коли Бог не бачив мене, я розпитала одного з Аньєлів на імя Змій, для чого цей пристрій та як ним користуватися. Коробка “Яблуко” дозволяла збільшувати тривалість життя завдяки певним командам та маніпуляціям. Для його використання потрібно двоє людей. Одна людина лежить у коробці, а друга запускає процедуру продовження життя. 

Я вже знала, що Бог створив нас смертними і я розуміла, що коли прийде час народжувати дітей, то настане і час їх хоронити. Я не хотіла, щоб мої діти були смертні. Я не хотіла бачити їхню смерть. Тому я переконала Адама, щоб він збільшив нам тривалість життя, заради майбутнього наших дітей.

І хоч Адам любив Бога, але він любив мене більше! Думка про те, що наші спільні діти помруть, теж не давала йому спокою.

Тому пізніше, в один із днів, коли Бог був зайнятий своїми справами, ми вирішили продовжити нам обом життя до двох тисяч років. Я залізна в коробку “Яблуко”, а Адам продовжував мені життя. Я була першою, тому ми встигли завершити процедуру. Наступним був Адам. Але коли я продовжувала життя Адамові Бог нарешті побачив нас через свої камери. Бог бачив одночасно все на Едемі. Він перервав процедуру продовження життя для Адама та з'явився до нас. Він був дуже розгніваним: 

     — Навіщо ви це зробили? Подовження життя насправді не дар, а прокляття. Я ж вам казав, що безсмертя вбиває любов. Цей плід лише здається солодким, але чим довше ви його споживаєте, тим більша ймовірність, що ви втратите все людське, що у вас є! 

    — Чому ж ти не забрав від нас цей пристрій? Чому дав нам можливість ним скористатися? 

— Бо це було Вашою перевіркою… Я знав, що в той момент, як ви дізнаєтесь, що саме робить «Яблуко», то ви спробуєте скористатися ним. Спокуса та самостійність ходять поруч. Що ж, тепер я знаю, що ви готові до самостійного життя. На жаль, я думав, це буде набагато пізніше… 

Після цієї ситуації Бог видозмінив нас. Він зробив нам статеві органи. Я і Адам почали відрізнятися один від одного, хоч до того були майже однакові. Тепер ми стали повноцінними - чоловіком та жінкою. Статеві органи зробили нас різними. Було відчуття ніяковості, бо ж ми звикли бігати голі. Статеві органи — це наше нагадування, що ми не послухалися Бога, тому ми почали прикривати те, що нас різнило.

Через деякий час Бог висадив нас зі свого космічного корабля «Едему» на Землю. На Землі гарно. Нам тут відразу дуже сподобалось, хоч і довелося багато чого добиватися самим. Але ми були до цього готові. 

Пройшло багато років — у нас були діти, внуки, правнуки. Було багато горя і радості в житті. Але зараз я вже багатьох зі своєї великої родини навіть не пам'ятаю та навіть не знаю, як звати. Ти ж, Ною, запам'ятай хоча б свій родовід та моїх перших дітей: Каїна, Авеля та твого прямого предка Сета.

Бог не втручався у наші справи, а лише спостерігав. Бог дуже любив мого чоловіка Адама,  а Адам дуже любив мене. Зі смертю Адама, я зрозуміла, що Бог тепер виправить нашу помилку, що ми зробили на «Едемі». Бог тепер знищить усіх, хто має у своїй крові наші з Адамом гени подовженого життя. Цим потопом він також і знищить дикі племена у яких немає своєї мови, що утворилися шляхом еволюції. Тільки твоїм дітям збережуть життя, але тепер вони будуть жити максимум сотню років. Все ж вважай, що ти і твоя родина можуть радіти. Адже ви його обранці, Ною. Це кінець моєї історії.

З кілька хвилин Ной сидів та намагався усвідомити усе те, що йому сказала Єва. Нарешті Ной порушив мовчанку: 

    — Дякую, Єво. Історія була цікава та дуже пізнавальна. Я багато чого не знав... Не знав, звідки пішов Бог, та як Бог створив світ та людей. Я не зрозумів усіх деталей твоєї історії, але основну ідею вловив. Я спробую передати своїм нащадкам твою історію.

     — Ною, я це розповіла не просто заради казки. Ти повинен зрозуміти, що Бог на цьому потопі може не зупинитися. Наше існування для нього, як гра. Ми для нього — іграшки. 

— Як ти можеш так говорити? — не витримав Ной та піднявся з лавки.

— Заспокойся та сядь! — суворо мовила Єва, наче до малої дитини. —  Бог народжений без любові. І навіть наша теперішня любов до нього не зможе заповнити його ще від дитинства пусту душу. Він не такий, як ми! Зрозумій це! Те, що втрачене в минулому, не заповниш у майбутньому. Але ти, Ною, можеш зупинити його гру із людськими життями! Врятуй своїх нащадків!

— Як?

— Бог — господар свого слова. Ти, Ною, зараз його улюблена іграшка. Після потопу попроси у нього, щоб він більше не знищував усіх людей. Скажи, що ваша раса ще дуже молода та з часом ви станете розумніші. Хай дасть вам шанс пожити самостійно. Інакше, існує ризик, що  Бог у майбутньому знищить усіх людей. Це буде Судний день над усім людством!  

— Думаєте, Бог на таке здатний? 

— Ною, а ти хоч слухав мою історію… 

— Так, але знищити абсолютно усіх людей. Хто ж тоді буде любити та поклонятися йому? 

— Він створить нових людей. Це для нього не проблема. Послухай мене, Ною. Бог дослухався до мене та Адама, коли ми були його улюбленцями. Не забудь попросити його, щоб він не втручався у життя людей у майбутньому. Попроси це відразу після потопу, доки він не знайшов собі нових улюбленців.

— Що ж… я  спробую. Дякую за пораду, Єво. 

— Нема за що. Все ж таки ти теж наша дитина, Ною. Бажаю тобі та твоїй родині щастя у новому світі. 

— Дякую, Єво.

Єва піднялася та ще раз поглянула на прекрасний природний краєвид та сказала:

— А все ж таки Бог створив гарний світ, чи не так?

13. Шістсот першого року до першого дня першого місяця зійшла вода із землі; і розібрав Ной покрівлю ковчега, і огледівся, аж ось поверхня землі стала суходолом.

14. І другого місяця, двадцять сьомого дня місяця, земля висохла.

15. І сказав Бог Ноєві:

16. Вийди з ковчега ти, і дружина твоя, і сини твої, і дружини синів твоїх з тобою.

17. Виведи із собою всіх тварин, котрі з тобою, од всілякої плоті, з птахів і скоту, і всіх плазунів, що повзають по землі: нехай розійдуться вони по землі, і нехай плодяться, розмножуються на землі.

18. І вийшов Ной, і сини його, і дружина його, і дружини синів його з ним.

19. І всі звірі, і всі плазуни, і всі птахи, все, що рухається по землі за родами своїми, вийшли з ковчега.

20. І спорудив Ной жертовника Господові; і взяв із усіляких тварин чистих, і з усіляких птахів чистих, і приніс усеспалення на жертовнику.

21. І почув Господь приємні пахощі, і сказав Господь у серці Своєму: Не буду більше проклинати землю за людину, бо помисли людського серця – зло від юности її; і не буду більше вражати всього, що живе, як Я вчинив.

22. У майбутньому в усі дні землі сівба і жнива, холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться.

***

Дякую за прочитання.

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора: