Скрипить над моєю головою гойдалка. Велика, важка, металева гойдалка. Я лежу обличчям сіро-брунатний пил. Налякано кричить моя сестра,намагаючись зупинити неконтрольований снаряд сталевого сидіння. Інші діти бояться підійти, бо один удар - і твоя щелепа крошиться, як цукор рафінад. Я лежу, намагаючись зрозуміти: де суха кошена стерня поля довкола будиночків, а де - нехарактерно для літа сіре небо.
На базі відпочинку, куди мене щороку все моє дитинство возили, був невеликий саморобний дитячий майданчик. Одна напіврозвалена пісочниця і дві великі качелі, викрашені поверх пташиного гуано у жовтий та блакитний. Тільки-от зроблені вони були якось неправильно, при всьому їх розмірі, лава їх була незручно вузькою, а поперечини були так близько до рами, що триматися ти міг би тільки у дивній позі а-ла запечене курча(якщо, звісно, ти не хотів, щоб рама зламала тобі лікті, що таки справді сталося з одним із нещасних). Але ми не зважали.
Я обожнювала ці качелі. "Небесні коні" - ласкаво я звала їх. Я умовляла сестру розкачати їх до "напівсонця", і летіла, летіла, летіла доки мені не ставало нудотно і не доводилося злізти на землю.
Я не дивуюсь, що я впала в той день. Але я навіть не пам'ятаю сам момент падіння. Я тільки пам'ятаю, як і без того летючий світ-карусель перевернувся трохи сильніше, крики і глухе "гуп" мого тіла об пісок. Я не відчувала страху. Я навіть не одразу зрозуміла, що це не ми йдемо на чергове піке, а я злетіла з сидіння. Не було болю. Був тільки скрип качелі.Тільки через десь півхвилини до мене дійшло: не підіймати голову. Це не качель, це - велика гільйотина, яка може закінчити моє існування моментально. Треба повзти, повзти геть.
Позти було несказанно страшно. Скрегіт іржі по фарбі здавався мені, ніби сама смерть чиркає точильним каменем по своєму лезу. Пісок не давав тілу знайти хорошу опору. У моїй пам'яті я повзу маленьку вічність, хоч я і розумію, що це не могло бути більше пари хвилин.
Я погано пам'ятаю, що сталось, коли я вибралась. Здається, бабуся дала мені стусана і дуже на мене накричала. Їй, здається, теж було страшно
На базі відпочинку, куди мене щороку все моє дитинство возили, був невеликий саморобний дитячий майданчик. Одна напіврозвалена пісочниця і дві великі качелі, викрашені поверх пташиного гуано у жовтий та блакитний. Тільки-от зроблені вони були якось неправильно, при всьому їх розмірі, лава їх була незручно вузькою, а поперечини були так близько до рами, що триматися ти міг би тільки у дивній позі а-ла запечене курча(якщо, звісно, ти не хотів, щоб рама зламала тобі лікті, що таки справді сталося з одним із нещасних). Але ми не зважали.
Я обожнювала ці качелі. "Небесні коні" - ласкаво я звала їх. Я умовляла сестру розкачати їх до "напівсонця", і летіла, летіла, летіла доки мені не ставало нудотно і не доводилося злізти на землю.
Я не дивуюсь, що я впала в той день. Але я навіть не пам'ятаю сам момент падіння. Я тільки пам'ятаю, як і без того летючий світ-карусель перевернувся трохи сильніше, крики і глухе "гуп" мого тіла об пісок. Я не відчувала страху. Я навіть не одразу зрозуміла, що це не ми йдемо на чергове піке, а я злетіла з сидіння. Не було болю. Був тільки скрип качелі.Тільки через десь півхвилини до мене дійшло: не підіймати голову. Це не качель, це - велика гільйотина, яка може закінчити моє існування моментально. Треба повзти, повзти геть.
Позти було несказанно страшно. Скрегіт іржі по фарбі здавався мені, ніби сама смерть чиркає точильним каменем по своєму лезу. Пісок не давав тілу знайти хорошу опору. У моїй пам'яті я повзу маленьку вічність, хоч я і розумію, що це не могло бути більше пари хвилин.
Я погано пам'ятаю, що сталось, коли я вибралась. Здається, бабуся дала мені стусана і дуже на мене накричала. Їй, здається, теж було страшно