Це продовження. Початок ось тут.

Ми досить легко вдарилися об землю, і я встигла випустити полозкові шасі та належним чином приземлитися на три точки. Місце приземлення було розташоване таким чином, що мені при заході на посадку довелося розвернути корабель носом у тому напрямку, з якого ми прилетіли. Це було для нас навіть вигідно – після посадки на полози підфюзеляжна турель могла і далі обертатися, а корабель стояв націленим на те плато, звідки ми щойно забирали розвідників.

 

Щойно ми опинилися на землі, я вимкнула двигун, поки його не розірвало на шматки. На той момент Тринадцяту все ще можна було врятувати — без двигуна і посічену осколками, але до того її вже двічі відновлювали з майже непридатного стану. Електрика все ще працювала, тому я подала сигнал лиха, а сержант Фішер опустив хвостовий трап і почав витягувати людей назовні. Але коли мій другий пілот потягнувся до головного перемикача живлення, щоб повністю знеструмити корабель, я жестом зупинила його.

 

– Просто залиште її ввімкненою, поки не розрядиться акумулятор, – сказала я йому.

Ми знаходилися в межах прямої видимості з плато, звідки півроти розлючених російських космопіхотинців спостерігали за нашим приземленням. Не минуло й двох хвилин, як знову заверещав детектор загроз. Глянувши на нього, я побачила, що на нас націлені якісь радари міліметрового діапазону короткого радіусу дії – мабуть, російський аналог наших штурмових ракетних установок «MARS». Одна така могла б підірвати те, що залишилося від Щасливиці Тринадцять, але ми були на межі їхньої ефективної дальності, а на моєму кораблі все ще лишалися протиракетні засоби. Я перемкнула систему на автономний режим і встала зі свого місця.

– Сержант Фішер і лейтенант Дентон, забирайте піхотинців і знайдіть якесь укриття.

 

– Слухаюсь, мем, – відповів лейтенант Дентон. – Який план?

 

– Ви чекаєте, поки прилетять евакуатори, і не висовуєтеся. Я сяду на місце навідника і розігрію гармату. Тепер вперед. Бігом.

 

– Нащо геройствувати, мем, – сказав зовні сержант. – Підемо в укриття всі разом, прихопивши гвинтівки у зброярні.

– Я вийду, щойно відстріляю боєкомплект гармати. Зараз рушайте і тримайтеся подалі від корабля. Кацапи доберуться сюди раніше за рятувальників, тому перед виходом я увімкну самознищення. 

 

Я жестом вказала лейтенанту Дентону на вихід, сіла на крісло навідника та ввімкнула контроль над підфюзеляжною туреллю. Не встигла я як слід пристебнутися, як знову залунало попередження про загрозу, а на плато за милю звідти піднявся пил від запуску двох ракет.

 

Вбити «Веспа» штурмовою ракетою можливо, але це має бути дійсно вдалий постріл. Ці ракети розроблено для використання проти наземних укріплень або великих біологічних цілей, таких як «довготелесі чудовиська», а не проти швидкісних десантних кораблів зі складним комплексом радіоелектронної протидії. Навіть нерухомий «Весп» на землі лишається складною ціллю для ракетників. Комплекс протидії заблокував головки наведення випущених ракет, вони збожеволіли і вибухнули десь у скелях, не подолавши і половину шляху. Росіяни спробували ще раз, пустивши тепер три ракети, але те, що мій корабель лишався нерухомим, лише полегшувало роботу системі радіопротидії, тому ракети вийшли з ладу, щойно злетіли з пускових установок.

Пряма видимість була вигідна не лише противнику, але й нам. Підключивши шолом до пульта навідника, я встановила приціл на максимальне збільшення, великим пальцем скинула запобіжний ковпачок кнопки вогню і почала одважувати здачі.

 

Підфюзеляжна турель «Веспа» озброєна триствольною двадцятип’ятиміліметровою гарматою, яка стріляє безгільзовими снарядами зі швидкістю тисячу двісті пострілів на хвилину. Ланцюжок ударних вибухів від снарядів подвійного призначення простягнувся на милю вперед, ніби уздовж гірського хребта вивергалися один за одним крихітні вулкани. Приблизно п'ять секунд я тиснула на спуск, прочісуючи хребет зліва направо. Після цього ракет з боку росіян більше не вилітало.

 

Цим обстрілом я виграла для нас близько п’яти хвилин. Мені вистачило часу, щоб стерти дані з блоків пам’яті своєї пташки, зробивши її такою ж дурненькою, якою вона була в ангарі для зберігання. Механізм самознищення може рознести весь корабель на друзки, але іноді він не спрацьовував належним чином, тому ми всі отримали вказівку робити нашим кораблям таку лоботомію, якщо доведеться їх кинути на ворожій території.

 

Коли я закінчила, росіяни набрались мужності, щоб знову нас обстріляти, цього разу зі стрілецької зброї. Я повернулася на місце навідника і стріляла чергами по місцях, де вони могли ховатися. Моя команда відійшла від корабля й зайняла позицію за кілька сотень метрів позаду, поки що поза досяжністю вогню. Росіяни зараз прагнули крові, і якби їм вдалося обійти зону, яку прикривала моя турель, вони все одно взяли б нас усіх в оточення.

 

Протягом наступних десяти хвилин це була збройна дуель — моя автоматична гармата проти їхніх гвинтівок і кулеметів. Кожного разу, побачивши якийсь рух на скелястій рівнині перед собою, я пускала у тому напрямку коротку чергу. 

 

Не знаю, у скількох з них я насправді влучила, але вбитих було недостатньо, щоб збентежити решту, тому що вони продовжували прибувати, і їхній вогонь ставав точнішим. Кулі гвинтівок для «Веспів» не страшні, але деякі з кулеметів були заряджені чимось більш потужним, і броньоване скло кабіни почало розвалюватися від численних влучань. Один із росіян був озброєний великокаліберною протитехнічною гвинтівкою, і перший же постріл із цього монстра пройшов прямо через середину центральної панелі кабіни та просто посередині прохромив сидіння пілота, на якому я сиділа до цієї аварійної посадки. Я сховалася за передньою приладовою панеллю та продовжувала відстрілюватися, випускаючи розривні снаряди і дивлячись, як числа на лічильнику боєприпасів стають спочатку тризначними, а потім і двозначними.

 

Коли одна із їхніх куль вперше влучила у мене, я навіть не зрозуміла, що мене підстрелили. Просто відчула, як щось мокре стікає по правій руці та капає з кінчиків пальців, а коли відірвалася від прицілу, щоб подивитися, то побачила, що щось розірвало рукав мого льотного костюма. Поки я відліплювала мокрий рукав зі шкіри, ще одна черга нарешті повністю розтрощила передню панель, і уламок прилетів мені у ту саму руку, трохи нижче ліктя. Цього разу було до чортиків боляче.

Мабуть, вони зрозуміли, що поцілили мене, коли я не відразу відкрила вогонь у відповідь. Їхня стрілянина стала дійсно шаленою. Гадаю, всі росіяни, що лишилися живими серед цих скель, сконцентрували вогонь на носовій частині Щасливиці Тринадцять. У мене все одно майже закінчилися боєприпаси, тому я зіслизнула з крісла навідника й упала на підлогу, поки флешети та вольфрамові дротики трощили кабіну прямо над моєю головою. Я пролізла у відкритий люк і здоровою рукою зачинила його за собою. Снаряди, що відскочували від ламінованої броні, звучали як град об віконне скло.

Я підвелася, заскочила до корабельної зброярні, щоб прихопити гвинтівку та сумку з магазинами, а потім підійшла до перегородки, де у «Веспів» знаходиться важіль запуску вбудованого підривного заряду.

 

Знімати з запобіжника і тягнути за важіль було наче приставити рушницю до голови цуценяти і спустити курок. Але я знала, що вона більше ніколи не літатиме, і не хотіла, щоб її припаркували перед будівлею якоїсь російської компанії як військовий трофей. Тринадцята помре швидко і остаточно, не залишивши навіть нічого, що могло б іржавіти десь на сміттєзвалищі.

 

Я сильно потягла за важіль.

 

Потім взяла гвинтівку, вискочила до десантного відсіку, спустилася через опущений хвостовий трап і вийшла назовні.

 

Спочатку росіяни мене не побачили, тому що між мною та ними стояла велика частина Щасливиці Тринадцять, а коли вони все ж помітили мене з флангів, я була уже за п’ятдесят метрів і прямувала до укриття.

 

Звісно ж, по мені все одно почали стріляти. Дивно, як покращується швидкість бігу, коли поруч з тобою здіймають пил кулі ворожих гвинтівок.

 

Механізм самознищення «Веспа» має п'ятнадцятисекундний запобіжник, після чого розпилює все паливо, що залишилося, по внутрішній частині корабля, створюючи величезну паливно-повітряну бомбу. Усі мої супутники сиділи за скелястим уступом приблизно за вісімдесят метрів від корабля. Я забралася на виступ секунди за дві до вибуху.

 

Але вибуху не сталося.

Уткнувши обличчя у бруд і затиснувши вуха руками, я почекала десять, двадцять, тридцять секунд, поки Щасливиця Тринадцять розірветься на частини, наче гігантська граната, але все, що я чула, було стаккато російських гвинтівок. Через хвилину чи дві я ризикнула висунути голову над виступом скелі і побачила, що Щасливиця все ще стоїть на тому самому місці. З її розбитого двигуна підіймався дим,  і до неї, вже не ховаючись, наближалися російські космопіхотинці. З нашими пораненими ми не могли втекти від росіян, які теж розуміли, що ми попалися. Залишалося тільки одне — продати своє життя якомога дорожче. Я знову сховалася за скелю, перевірила кількість набоїв у гвинтівці і дала іншим знак готуватися до бою.

 

Небо над головою було чарівного кобальтово-блакитного кольору, і зірки яскраво сяяли, незважаючи на те, що зараз був полудень. Я знала, що десь серед них є і наше Сонце. На мить в мене виникла дивна думка, що з того моменту, коли ці фотони покинули наше Сонце, я встигла народитися, вирости, отримати освіту, вступити до Корпусу оборони Співдружності та навчитися керувати десантним кораблем, і все ще на кілька днів випереджала це світло, поки воно доходило до Фомальгаута.

 

Я клацнула запобіжником гвинтівки, перемкнувши на вогонь чергами, і підвелася, щоб битися, бо нічого іншого нам не лишалося.

 

Нас було семеро проти п'ятдесяти, і більшість із нас були поранені. Ми вступили в бій, заскочивши росіян зненацька, і першими чергами вбили їх з півдюжини. На цьому наші успіхи і закінчилися. Тепер вороги знали, де ми, скільки нас, і у них була Щасливиця Тринадцять в ролі укриття. Ми зняли ще двох чи трьох, а потім вогонь у відповідь змусив нас ховатися.

 

– Флот на зв'язку, – повідомив штаб-сержант Фішер, перекрикуючи стрілянину. – Повітряна підтримка у дорозі. Прибудуть через десять хвилин.

 

– Супер, – відповіла я. – Російську знаєте? Скажіть он тим кацапам, щоб на десять хвилин пішли перекурити, і все у нас буде чудово.

 

Наступного разу піднявши голову, щоб постріляти у відповідь, я поглянула на Щасливицю Тринадцять і побачила, що росіяни обсіли її з усіх боків, використовуючи її броньований корпус як прикриття.

 

Я ніколи не зможу напевно сказати, яким чином зрозуміла, що саме зараз станеться. У повітрі раптом щось з’явилося — наче запах горілого озону та дивний звук, схожий на клацання п’єзоперемикача. Здавалося, наче все повітря заряджене електрикою. Я пам'ятаю лише, що пірнула назад за виступ скелі і кричала іншим: лягай, лягай, трясця твоїй матері, лягай!

Вибух Щасливої Тринадцять був найгучнішим звуком, який я будь-коли чула у житті. Струс від нього пройшов крізь скелі і позбивав нас із ніг. За одну мить повітря стало настільки густим від пилу, що я не бачила власних долоней перед собою.

 

Гадки не маю, скільки часу ми юрмилися за скелястим виступом, сліпі й глухі, поки на нас сипалися уламки й пил. В той момент росіяни могли б легко нас добити, але нікого з них не залишилося. Коли пилюка нарешті вляглася і ми змогли вибратися, маленьке плато, де здійснила аварійну посадку Щасливиця Тринадцять, було порожнім. У місці, де стояв корабель, була неглибока западина в скелі, від якої на всі боки розходилися віялом смуги чорних опіків. Навколо горіли і тліли корабельні деталі, найбільша – з обідній стіл розміром.

 

Щасливиця Тринадцять зробила мені останню послугу. Запобіжник заряду самознищення затримувався, поки всі росіяни не забралися на корабель і всередину нього, – і от тоді вибух приніс максимальну користь.

 

Я не з забобонних пілотів. Моя раціональна сторона знає, що це була технічна випадковість, затримка в спусковому механізмі, невчасно замкнутий ланцюг, або ще якийсь щасливий дефект. Але частина мене хоче вірити, що це корабель врятував мені життя того дня — що ця купа деталей, з'єднана болтами воєдино тридцять років тому на якомусь земному заводі, цей «Весп-Сі», такий же як тисячі інших кораблів і водночас не схожий на жоден з них, усвідомив, яка нам загрожує небезпека, і пожертвував собою в потрібний момент в останньому акті служіння своєму пілотові.

Підмога, як це часто буває, запізнилася хвилин на десять. «Шрайки» зробили декілька кіл у нас над головами, але якщо хтось із росіян і залишився живим, то розсудливо вирішив не висовуватися з укриття. Через двадцять хвилин після цього прибули двійко пошуково-рятувальних кораблів і забрали нас.

 

Поки ми чекали на евакуацію, сержант Фішер підняв щось із землі, швидко оглянув і поклав до кишені. Пізніше, коли ми вже сиділи пристебнуті до своїх відкидних сидінь, на шляху до корабля на орбіті, він витягнув той предмет і мовчки передав його мені.

 

Це був шматок номерної таблички Щасливиці Тринадцять, покручений і обвуглений з обох кінців. Назви виробника не було видно, але на понівеченій сталевій смужці чітко читався серійний номер: 13-02313.

 

Я закусила губу і поклала табличку собі до кишені, теж не промовивши жодного слова.

Нас підлатали і нагородили. Я порекомендувала сержанта Фішера на нагородження Срібною Зіркою, і він її отримав. Капітан розвідгрупи, яку ми підібрали, порекомендував до нагороди і мене. Начальство дивізіону переглянуло записи й вирішило, що за Фомальгаут я заслуговую на Хрест льотних заслуг. Через два місяці мене викликали на палубу ангара, і командир полку прикріпив Хреста до мого мішкуватого льотного костюма.

Я не хотіла цієї нагороди, але й відмовлятися від неї не стала. Не варто відмовлятися від нагород лише тому, що вам здається, ніби ви на них заслуговуєте. Якби пілоти десантних кораблів почали так робити, то єдиними, хто носив би нагороди, зрештою лишилися б канцелярські щурі – ті офіцери, які дозволяють своїм друзям рекомендувати їх на нагородження після стандартних місій незначного ризику, де якщо і буває перестрілка, то з відстані у півпарсека. Просування по службі ґрунтується на підрахунку балів, а за нагороди цих балів зараховують багато. Тож я прийняла медаль, відсалютувала і посміхнулася, як належить правильному молодшому лейтенанту, який хоче колись стати капітаном.

 

Але, повернувшись до свого кубрика, я вийняла Хрест із його футляра з шовковою підкладкою та поклала у нагрудну кишеню своєї уніформи класу А, яку я одягаю раз на рік. Потім витягла уламок номерної таблички Щасливиці Тринадцять і поклала його у футляр для медалі. Він здавався більш доречним для такого гарного футляра.

Звичайно, мені дали інший корабель, новенький «Віскі-Весп». Це чудова машина, найновіша та найдосконаліша версія десантного корабля «Весп», удвічі потужніша і вчетверо вправніша за мій попередній тарантас.

 

І все-таки я б віддала її не вагаючись, якби це дозволило хоча б на деякий час повернути мою Щасливицю Тринадцять.