Мирне життя було зруйноване в один день.
Та окрім відсічі на полі бою ворог отримує інше покарання.
Дисклемер: всі події нажаль вигадані. Всі співпадіння з реальними людьми спеціальні.
Приємного читання 😈
У дочки була нова подружка. Мала з захопленням розповідала про неї. Щоправда нових облич у групі не було, тому жінка спитала у виховательки. Та сказала, що останнім часом у дітей стало популярним вигадувати собі друзів.
- Ви нє переживайте! Наш псіхолог сказала что у деток такоє биваєт. Со врємєнєм пройдьот.
Та вихователька була якась стривожена. Постійно смикала хрестик на ланцюжку дивлячись на дитячі малюнки на стіні.
Щось було дивне у цих малюнках. Тривожне. Замість звичних усміхнених сюжетів “мама, тато я” - на малюнках були лише діти. Налякані. Серед зруйнованих будинків. Якась похмура вимальовувалася картина.
- Как-то не весєло. - прокоментувала вона малюнки. Вихователька лише істерично хіхікнула. Лише вона знала, що на стіні висять малюнки більш-менш. Найстрашніші лежали сховані у папочці замкнені в столі завідуючої садком.
Взагалі не дивно, що діти почали вигадувати собі друзів - більшість тат були на спецоперації. Захищали Батьківщину. Лишились лише боягузи. Та це не про її любого. Той сміливий, справедливий, чесний - справжній офіцер.
Як же їй його не вистачало. Обіцяв, що за кілька тижнів все закінчиться і він повернеться. Та щось пішло не за планом і вона вже дуже давно його не бачила. І телефонує він не так часто як хотілось би.
Останній раз аж місяць тому. Та сама вона не сміла його турбувати. Сказав, що сам телефонуватиме - значить телефонуватиме. Раз не телефонує - значить так треба. Лишається лише чекати.
І чому тим “нацикам” просто не вбитися об стіну, щоб її чоловік скоріше повернувся додому? Вона не дуже розбиралася в тому що там відбувається, і чому все це почалося - просто хотіла щоб все це закінчилося.
Якось увечері почула як донечка співає:
- Ой у лузі, червона калина, похилилася.
Першою реакцією був шок. Звідки мала знає цю пісню?
Вона обережно запитала:
- Мілая, а откуда ти знаєшь ету песню?
- Мєня Мілана научіла. Она єйо часто пела когда в подвал ходила.
Раптом ця пісня долинула з телевізора. Чистий, дзвінкий чоловічий голос заповнив всю квартиру. Та потім його змінило звичайне бубоніння дикторів.
Значить просто почула по телевізору, а потім вигадала, що “нова подружка навчила”.
Часом хотілося розбити цей дурнуватий ящик - та треба було бути в курсі того, що відбувається. Самій якось розбиратися, шукати інформацію - не хотілося. А по телевізорі все тобі розкажуть і розкладуть по поличкам.
Знайшовши пояснення вона заспокоїлася, пішла далі готувати вечерю і вже не чула як дочка почала наспівувати “Ще не вмерла України”.
З часом донька почала ставати якоюсь в'ялою. Погано їла, тривожно спала.
У садочку всі діти були якимись невеселими. Замість того, щоб бігати і стрибати - понуро сиділи і без ентузіазму вертіли іграшки в руках.
Садочок закрили на карантин. Одна з матусь підняла велику бучу, після того як її син втратив свідомість і загримів до лікарні. Лікарі не могли сказати що з ним.
Вона боялася, що і з її крихіткою таке станеться. Та поки та лише була млявою і не викликала занепокоєння. Он сидить малює. Тільки от її малюнки викликали якусь тривогу. Донька зображувала якусь дівчинку у шапці з рожевим бубоном. Звичайні малюнки. Дівчинка біля моря, на ігровому майданчику, в парку, на каруселях. Та потім сюжети стали похмурішими. Дівчинка у дворі серед високих будинків смажить сосиску на вогнищі, сидить у приміщенні без вікон яке освітлює лише одна лампочка, зруйновані палаючі будинки, знову дівчинка у дворі, а навколо пагорбки з хрестами. І останній малюнок: дівчинка плаче, біля її ніг щось незрозуміле. Червоне.
- Мілая, а кого ето ти нарісовала?
- Мілану. Я тєбє о нєй расказивала.
- А, да. Твоя новая подружка. Но что она здєсь дєлаєт?
Вона показала малюнок з чимось незрозумілим.
- Она смотріт на своєго папу... А когда наш папа верньотся?
- Я не знаю мілая. - відповіді і міцно обійняла дівчинку.
З кожним днем донька все більше марніла. Серце стискалося від того як вона розмазувала тарілкою своє улюблене картопляне пюре з підливкою, зовсім не маючи апетиту його їсти. Вона старалася готувати лише улюблені страви. Навіть заморочувалася щоб фігурно нарізати овочі, щоб донці було веселіше всілякі сердечка і ромбики до рота відправляти. Не допомагало.
Стурбований педіатр нічим не зміг зарадити. Лише виписав заспокійливі, що допомогли зі сном. Після ліків донька більше не прокидалася серед ночі і не починала плакати.
Перевірка в садочку тривала. Вона звільнилася з роботи і проводила весь час удома.
Якось заходячи до кімнати вона почула як донька з кимось розмовляє. В кімнаті нікого стороннього не було.
- Мілая, с кєм ти разговріваєш?
- С Міланой. - відповіла донька не відриваючись від малюнка.
- А гдє Мілана?
Дівчинка вказала на порожній кут. А потім підняла голову і повернувшись до нього запитала:
- А какоґо цвєта била криша?
Дівчинка обрала червоний олівець і почала розфарбовувати дах. На малюнку знову була дівчинка у шапці з рожевим бубоном стояла перед будівлею з колонами і червоним дахом, перед якою був напис “ДЕТИ”.
У жінки сироти побігли шкірою.
Вона пішла до гадалки. Може та підкаже як бути.
Та замість знайомої з телевізора переможниці надцятьякоїсь там “Битви екстрасенсів” - у салоні, розвалившись на кріслі і закинувши ноги на стіл, сиділа якась молода дівчина з хвостиками і у білому плащі. Вона зовсім не поєднувалася з обстановкою повною всіляких магічних атрибутів: кристалів, запалених свічок і пахощів. Ніби мікроскоп серед ікон.
- Тож чим я можу допомоги? - дівчина опустила ноги і без зайвих реверансів відразу перейшла до справи.
- Понимаєте, у меня дочка види всякоє. - і витягла з-за спини дитину.
- Бачу. З подружкою прийшла? - і посміхнулася малій. Та сором'язливо кивнула. Жінка здивувалася.
- Ви єйо відітє?
- Звичайно бачу. Он стоїть у шапці з рожевим бубоном. - дівчина вказала на порожнє місце, а потім підійшла і присіла перед ним. - Привіт малечо! Давно ти тут? Зрозуміло. А до мама твоя де? А тато? Бідолашні. Чому ти не пішла з ними? Не можеш? Чому? Ясно.
Було лячно бачити як дівчина говорить з порожнечею і отримує відповіді на свої питання.
Почувся якийсь шум у задній кімнаті. Дівчина замовкла і прислухалася. Потім подивилася на жінку.
- А щодо вашої проблеми. Вам треба спитати у чоловіка - чим він займається. І попросити припинити. Бо один хлопчик вже поплатився за діяння батька. - і вона недобре усміхнулася.
Знову шум у задній кімнаті.
- Що ж, вам вже час іти. - дівчина виштовхала їх з кімнати та не закрила двері. Жінка встигла помітити як та відхилила портьєру і відчинила двері у задню кімнату.
- Не того ти відьмо намагалася проклясти. Ой не того! Продовжимо аутодафе? - запитала вона когось у кімнаті. Підняла биту з гвіздками, що стояла біля дверей, і зайшла досередини.
Двері захряцнулися, обірвавши благання припинити.
Хлопчик помер.
Його мати була безутішна. Від її криків розпачу кров холола в жилах. Всі інші мамочки з садочку намагалися втішити її на лікарняному подвір'ї, а самі позирали одна на одну - хто наступна так ридатиме.
Вона боялася.
Боялася того, що таке ж спіткає і її дочку. Вона нізащо не могла цього допустити. Обов'язково дізнається, що робить її чоловік і попросить припинити. Він же виконає прохання. Адже вона завжди його слухалися і була покірною. Він не може відмовити.
Довелося попітніти, щоб почути чоловіка. Він то на чергуванні, то зв'язку немає, то ще якісь відмазки. Зрештою вона змогла добитися свого. Чого сама від себе не очікувала, адже завжди була мямлею і не могла постояти за себе.
Чоловік був якийсь знервований. Не схоже, що він сильно хотів розмовляти. Та вона зробила те, що часто робила останнім часом - наполягла на своєму і спитала що він робить на своїй операції.
Спочатку він м’явся. Увилював від відповіді. Намагався перевести на інше:
- Как там дочь?
- Плохо. Отвєчай! Чем ти занімаєшся?
Зрештою він зламався і почав взахльоб розповідати.
- …Понімаєш, ми стрельялі в мірних житілєй. - і він розридався.
Вона навіть у найстрашнішому кошмарі не могла увити, що її чоловік буде так істерити.
Поки чоловік заливався сльозами і щось мимрив, їй згадався один малюнок. І вона нарешті зрозуміла, чим було те червоне місево.
- Дєвочка с бубончіком.
- Что?
- Малєнькая дєвочка в шапкє с розовим бубунчіком. Єйо отца разорвало на кусочкі.
-...откуда ти знаєш?
Колись вона захоплювалася своїм чоловіком. Вважала найсміливішою, найблагородніше людино людиною. Він розповідав їй про “честь офіцера”, а вона йому сліпо вірила.
Та все це виявилося фікцією.
Пуф!
Ніщо.
Тепер вона зрозуміла про що говорила та недогадалка.
- Что же ти надєлал? Наша дочь умрєт із-за тебя.
Вона не стала вислуховувати виправдовувань благовірного, а просто швиргонула телефон об стінку і гірко розридалася.
Та окрім відсічі на полі бою ворог отримує інше покарання.
Дисклемер: всі події нажаль вигадані. Всі співпадіння з реальними людьми спеціальні.
Приємного читання 😈
У дочки була нова подружка. Мала з захопленням розповідала про неї. Щоправда нових облич у групі не було, тому жінка спитала у виховательки. Та сказала, що останнім часом у дітей стало популярним вигадувати собі друзів.
- Ви нє переживайте! Наш псіхолог сказала что у деток такоє биваєт. Со врємєнєм пройдьот.
Та вихователька була якась стривожена. Постійно смикала хрестик на ланцюжку дивлячись на дитячі малюнки на стіні.
Щось було дивне у цих малюнках. Тривожне. Замість звичних усміхнених сюжетів “мама, тато я” - на малюнках були лише діти. Налякані. Серед зруйнованих будинків. Якась похмура вимальовувалася картина.
- Как-то не весєло. - прокоментувала вона малюнки. Вихователька лише істерично хіхікнула. Лише вона знала, що на стіні висять малюнки більш-менш. Найстрашніші лежали сховані у папочці замкнені в столі завідуючої садком.
Взагалі не дивно, що діти почали вигадувати собі друзів - більшість тат були на спецоперації. Захищали Батьківщину. Лишились лише боягузи. Та це не про її любого. Той сміливий, справедливий, чесний - справжній офіцер.
Як же їй його не вистачало. Обіцяв, що за кілька тижнів все закінчиться і він повернеться. Та щось пішло не за планом і вона вже дуже давно його не бачила. І телефонує він не так часто як хотілось би.
Останній раз аж місяць тому. Та сама вона не сміла його турбувати. Сказав, що сам телефонуватиме - значить телефонуватиме. Раз не телефонує - значить так треба. Лишається лише чекати.
І чому тим “нацикам” просто не вбитися об стіну, щоб її чоловік скоріше повернувся додому? Вона не дуже розбиралася в тому що там відбувається, і чому все це почалося - просто хотіла щоб все це закінчилося.
Якось увечері почула як донечка співає:
- Ой у лузі, червона калина, похилилася.
Першою реакцією був шок. Звідки мала знає цю пісню?
Вона обережно запитала:
- Мілая, а откуда ти знаєшь ету песню?
- Мєня Мілана научіла. Она єйо часто пела когда в подвал ходила.
Раптом ця пісня долинула з телевізора. Чистий, дзвінкий чоловічий голос заповнив всю квартиру. Та потім його змінило звичайне бубоніння дикторів.
Значить просто почула по телевізору, а потім вигадала, що “нова подружка навчила”.
Часом хотілося розбити цей дурнуватий ящик - та треба було бути в курсі того, що відбувається. Самій якось розбиратися, шукати інформацію - не хотілося. А по телевізорі все тобі розкажуть і розкладуть по поличкам.
Знайшовши пояснення вона заспокоїлася, пішла далі готувати вечерю і вже не чула як дочка почала наспівувати “Ще не вмерла України”.
З часом донька почала ставати якоюсь в'ялою. Погано їла, тривожно спала.
У садочку всі діти були якимись невеселими. Замість того, щоб бігати і стрибати - понуро сиділи і без ентузіазму вертіли іграшки в руках.
Садочок закрили на карантин. Одна з матусь підняла велику бучу, після того як її син втратив свідомість і загримів до лікарні. Лікарі не могли сказати що з ним.
Вона боялася, що і з її крихіткою таке станеться. Та поки та лише була млявою і не викликала занепокоєння. Он сидить малює. Тільки от її малюнки викликали якусь тривогу. Донька зображувала якусь дівчинку у шапці з рожевим бубоном. Звичайні малюнки. Дівчинка біля моря, на ігровому майданчику, в парку, на каруселях. Та потім сюжети стали похмурішими. Дівчинка у дворі серед високих будинків смажить сосиску на вогнищі, сидить у приміщенні без вікон яке освітлює лише одна лампочка, зруйновані палаючі будинки, знову дівчинка у дворі, а навколо пагорбки з хрестами. І останній малюнок: дівчинка плаче, біля її ніг щось незрозуміле. Червоне.
- Мілая, а кого ето ти нарісовала?
- Мілану. Я тєбє о нєй расказивала.
- А, да. Твоя новая подружка. Но что она здєсь дєлаєт?
Вона показала малюнок з чимось незрозумілим.
- Она смотріт на своєго папу... А когда наш папа верньотся?
- Я не знаю мілая. - відповіді і міцно обійняла дівчинку.
З кожним днем донька все більше марніла. Серце стискалося від того як вона розмазувала тарілкою своє улюблене картопляне пюре з підливкою, зовсім не маючи апетиту його їсти. Вона старалася готувати лише улюблені страви. Навіть заморочувалася щоб фігурно нарізати овочі, щоб донці було веселіше всілякі сердечка і ромбики до рота відправляти. Не допомагало.
Стурбований педіатр нічим не зміг зарадити. Лише виписав заспокійливі, що допомогли зі сном. Після ліків донька більше не прокидалася серед ночі і не починала плакати.
Перевірка в садочку тривала. Вона звільнилася з роботи і проводила весь час удома.
Якось заходячи до кімнати вона почула як донька з кимось розмовляє. В кімнаті нікого стороннього не було.
- Мілая, с кєм ти разговріваєш?
- С Міланой. - відповіла донька не відриваючись від малюнка.
- А гдє Мілана?
Дівчинка вказала на порожній кут. А потім підняла голову і повернувшись до нього запитала:
- А какоґо цвєта била криша?
Дівчинка обрала червоний олівець і почала розфарбовувати дах. На малюнку знову була дівчинка у шапці з рожевим бубоном стояла перед будівлею з колонами і червоним дахом, перед якою був напис “ДЕТИ”.
У жінки сироти побігли шкірою.
Вона пішла до гадалки. Може та підкаже як бути.
Та замість знайомої з телевізора переможниці надцятьякоїсь там “Битви екстрасенсів” - у салоні, розвалившись на кріслі і закинувши ноги на стіл, сиділа якась молода дівчина з хвостиками і у білому плащі. Вона зовсім не поєднувалася з обстановкою повною всіляких магічних атрибутів: кристалів, запалених свічок і пахощів. Ніби мікроскоп серед ікон.
- Тож чим я можу допомоги? - дівчина опустила ноги і без зайвих реверансів відразу перейшла до справи.
- Понимаєте, у меня дочка види всякоє. - і витягла з-за спини дитину.
- Бачу. З подружкою прийшла? - і посміхнулася малій. Та сором'язливо кивнула. Жінка здивувалася.
- Ви єйо відітє?
- Звичайно бачу. Он стоїть у шапці з рожевим бубоном. - дівчина вказала на порожнє місце, а потім підійшла і присіла перед ним. - Привіт малечо! Давно ти тут? Зрозуміло. А до мама твоя де? А тато? Бідолашні. Чому ти не пішла з ними? Не можеш? Чому? Ясно.
Було лячно бачити як дівчина говорить з порожнечею і отримує відповіді на свої питання.
Почувся якийсь шум у задній кімнаті. Дівчина замовкла і прислухалася. Потім подивилася на жінку.
- А щодо вашої проблеми. Вам треба спитати у чоловіка - чим він займається. І попросити припинити. Бо один хлопчик вже поплатився за діяння батька. - і вона недобре усміхнулася.
Знову шум у задній кімнаті.
- Що ж, вам вже час іти. - дівчина виштовхала їх з кімнати та не закрила двері. Жінка встигла помітити як та відхилила портьєру і відчинила двері у задню кімнату.
- Не того ти відьмо намагалася проклясти. Ой не того! Продовжимо аутодафе? - запитала вона когось у кімнаті. Підняла биту з гвіздками, що стояла біля дверей, і зайшла досередини.
Двері захряцнулися, обірвавши благання припинити.
Хлопчик помер.
Його мати була безутішна. Від її криків розпачу кров холола в жилах. Всі інші мамочки з садочку намагалися втішити її на лікарняному подвір'ї, а самі позирали одна на одну - хто наступна так ридатиме.
Вона боялася.
Боялася того, що таке ж спіткає і її дочку. Вона нізащо не могла цього допустити. Обов'язково дізнається, що робить її чоловік і попросить припинити. Він же виконає прохання. Адже вона завжди його слухалися і була покірною. Він не може відмовити.
Довелося попітніти, щоб почути чоловіка. Він то на чергуванні, то зв'язку немає, то ще якісь відмазки. Зрештою вона змогла добитися свого. Чого сама від себе не очікувала, адже завжди була мямлею і не могла постояти за себе.
Чоловік був якийсь знервований. Не схоже, що він сильно хотів розмовляти. Та вона зробила те, що часто робила останнім часом - наполягла на своєму і спитала що він робить на своїй операції.
Спочатку він м’явся. Увилював від відповіді. Намагався перевести на інше:
- Как там дочь?
- Плохо. Отвєчай! Чем ти занімаєшся?
Зрештою він зламався і почав взахльоб розповідати.
- …Понімаєш, ми стрельялі в мірних житілєй. - і він розридався.
Вона навіть у найстрашнішому кошмарі не могла увити, що її чоловік буде так істерити.
Поки чоловік заливався сльозами і щось мимрив, їй згадався один малюнок. І вона нарешті зрозуміла, чим було те червоне місево.
- Дєвочка с бубончіком.
- Что?
- Малєнькая дєвочка в шапкє с розовим бубунчіком. Єйо отца разорвало на кусочкі.
-...откуда ти знаєш?
Колись вона захоплювалася своїм чоловіком. Вважала найсміливішою, найблагородніше людино людиною. Він розповідав їй про “честь офіцера”, а вона йому сліпо вірила.
Та все це виявилося фікцією.
Пуф!
Ніщо.
Тепер вона зрозуміла про що говорила та недогадалка.
- Что же ти надєлал? Наша дочь умрєт із-за тебя.
Вона не стала вислуховувати виправдовувань благовірного, а просто швиргонула телефон об стінку і гірко розридалася.