Сьогодні не зовсім фантастика - містика. Жанр вийшов - трагікомедія. Я написав це оповідання для конкурсу "Жахлива Романтика" на цьому сайті:
https://arkush.net/book/16910/1#comment-63590

До речі цікавий сайт, якщо цікавитися СУЧАСНОЮ українською літературою! 
Ну і саме оповідання, приємного читання: 

 

Ви колись чули про село Равлики на Київській Русі? Не чули?! А там було найдивовижніше весілля усіх часів. А все почалося з сезону дощів. 

Пройшло кілька днів, як закінчилось літо. Хмари почали помаленьку накочуватися на блакитне небо. Богиня Марена взялася до своєї роботи — підготувати природу до зими. 

Але цього разу вона скоса та зі злобою поглядала на невеличке село Равлики.

        — Не можу повірити, що вони проміняли мене на якогось Ісуса Христа. Я теж богиня, й існую, поки вони в мене вірять. Але я вже втрачаю свої сили. А все через них! Вони мене зрадили. Я стільки років допомагала цим селянам з врожаями, і ось така мені дяка? Уже й цілу будівлю для нього збудували — «церквою» назвали! А я, між іншим, тут вже двісті років була, і де моя церква? Якась колода з дерева бовваніла посеред села і казали, що це я. А я не шматок дерева! Але я на вас не ображалась, все одно доглядала та дбала! А ви… Невдячні! От раніше ви будували кургани та спалювали померлих, щоб мерці не могли повернутись назад. 

А тепер що? Якісь нещасні могилки з хрестами. Ви думаєте, вони зможуть втримати мерця? Ні! То так не буде! Так просто я не здамся. Я Вас не покину. Я помщуся! 

З цими словами вона зірвала з шиї свій амулет та кинула між могил. 

     — Подивимося, як закінчиться цей сезон дощів. 

І пішов дощ. Він ішов, не вщухаючи, уже з тиждень, аж поки хлопець з лопатою не пішов до кладовища. 

        «Чорт забирай. Прийдеться копати серед такої багнюки та холоду…» — подумав Мстислав, прямуючи до кладовища, та проклинаючи в думках діда Панаса за те, що він помер саме сьогодні.

Мстислав був сиротою, виховував його дядько Остап — рідний брат його матері. Батьки хлопця загинули під час одного з набігів печенігів. Його дядько був німий, тому Мстислав пізніше почав говорити, ніж решта дітей у їхньому селі. Мабуть, через це з ним майже ніхто не хотів гратися, коли він був дитиною. Їхнє село налічувало десь із сотню сімей, і тому всі один одного більш-менш знали. 

Після того, як Київська Русь прийняла християнство, воно помаленьку впліталося у місцевий побут. 

Але після приходу отця Ігоря у село Равлики двадцять років тому, усе язичницьке було швидко забуте, і тому жителі села уже повністю сповідували християнські звичаї. Язичницьку богиню Марену зреклися, а її тотем спалили. 

Отець Ігор був хорошою людиною, тому він пожалів бідного хлопця Мстислава, який тинявся самітником та найняв його на роботу копачем могил. Хоч платнею і була лише їжа — Мстислав не скаржився. 

Хлопець ходив під дощем та роздумував, де ж почати копати. Дощ уже повністю намочив його одяг, тому навіть незначний вітерець пробирав до кісток. Єдиною теплинкою, яка зігрівала його душу у цьому холодному та брудному місці під назвою кладовище, була вона. Оля… З такою теплотою і любов'ю Мстислав згадував її ім'я. Мстислав ще малим хлопчиком закохався у неї. Вперше він побачив Олю на похороні її матері. 

В той день Оля стала напівсиротою, трошки ближчою до нього самого, оскільки він був повний сирота. Її мати померла під час народження другої дитини. Мстислав хотів тоді підійти та пожаліти дівчинку, але не наважився. Вона була настільки гарна! Хоча і дуже сумна, але все одно дуже вродлива. 

Батько Ольги -— Дем'ян-кожум’яка, її дуже любив та оберігав. Шансів зійтися з такою дівчиною у Мстислава були мізерні. У нього не було грошей, він не був найгарнішим хлопцем на селі, та ще й не користувався авторитетом. 

А за Ольгою бігали ледь не всі хлопці цілого села. 

Дощ продовжував накрапати, і Мстислав ходив серед кладовища весь змоклий, аж до нитки. Але зненацька хлопець побачив поміж могил щось блискуче. Цим блискучим на землі виявився амулет, який носять на шиї. Такої ювелірної і витонченої роботи Мстиславу не довелося бачити. Хлопець підняв його та почув голос: 

        — Привіт, Мстиславе, я богиня Марена.

Мстислав побачив перед собою жінку з білим волоссям, яку до цього ніколи не зустрічав. В її очах відчувалася дивна сила, якої ніколи не досягнути простим смертним. Від несподіванки він впустив амулет на землю, і жінка відразу ж зникла. 

Дощ лляв, як з відра, і крапельки води стікали з довгого волосся Мстислава. Він дивився в те місце, де тільки що була жінка, з надією її знову побачити, але її там вже не було. Нарешті він глянув униз на брудне болото, де виблискував амулет. Здавалося, що бруд відскакував від амулета, бо він сяяв так, ніби його щойно почистили. Мстислав знову підняв амулет, і на цей раз знову з'явилася та сама жінка: 

      — Привіт тобі ще раз, Мстиславе. Це мій амулет. Він дасть тобі силу.

      — Вибачте, я не знав, що це Ваш. Я просто побачив його на землі та підняв. Тримайте! — з цими словами Мстислав простягнув амулет.

      — Ні. Цей амулет я втратила. А ти його знайшов швидше за мене. Тепер він твій. Це мій дарунок тобі.

      — Дуже дякую. А можете сказати мені, хто Ви така? 

      — Я богиня Марена, богиня циклу життя та смерті, весни та осені, дощу та спеки. 

     — О, я чув про Вас. Ваш тотем був у нас в селі, поки не прийшов отець Ігор. 

     — Невже? Я й не здогадувалась, що ви про мене знаєте...

      — Так, ми Вас дуже шанували… Але, знаєте, часи змінюються. Це нічого, я тепер зможу всім показати, що Ви насправді існуєте. 

      — Ні, це зайве, Мстиславе. Часи дійсно змінюються. Не роби цього.

      — Ну, якщо Ви так просите…. До речі, Ви казали, що цей амулет надає сили. Якої саме сили?

      — З цим амулетом ти будеш володіти моєю силою. Ти можеш повертати померлих до життя.

      — Тобто, я зможу зробити воскресіння, як Ісус Христос?

      — Мабуть, так… — злісно скривилася Марена та продовжила: — Цей амулет надає сили керувати циклом життя та смерті, і ти зможеш не тільки померлих людей повертати до життя, а й робити їх молодшими або старшими. 

      — Ого! І це назавжди? 

      — Залежить від тебе. Кожний померлий, якого ти повертатимеш до життя, забиратиме твою життєву енергію. Доки ти будеш утримувати його при житті, він черпатиме твою енергію. 

     — Поясніть, будь ласка.

     — Для прикладу: якщо ти воскресиш одного померлого, то один прожитий день з ним буде вважатися як два твої. Якщо воскресиш трьох, то кожна прожита одна година рахується як прожиті три. Чим більше людей повернеш до життя і чим більше їх омолодиш, тим швидше ти помреш.

    — Ага… зрозуміло. Є ще якісь приховані правила? 

    — Ні. Це все, — загадково посміхнулася богиня.

       — Тоді це чудово. Я стану новим Ісусом Христом, і мені будуть поклонятися.

       — Роби, як забажаєш. Можливо, мій амулет допоможе тобі стати щасливим чи знайти свою любов.

       — Любов? Хм-м…

       — Добре, Мстиславе, у мене є й інші важливі справи. Коли що, можеш покликати мене словами: «Марена, прийди до мене». Але кожний твій виклик мене буде коштувати тобі одного року твого життя.

      — Еге, тоді я Вас кликати не буду.

      — Як хочеш. Бувай, Мстиславе.

      — Дякую Вам, богине Марена.

Богиня Марена зникла. Поки тривала розмова, дощ трохи стихнув, але тепер він знову посилився. 

«Отець Ігор просив, щоб я викопав одну могилу для діда Панаса. Але з такою силою мені не треба копати самому. Зараз знайду когось з померлих, хто би міг викопати могилу замість мене. О, коваль Всеволод був дуже сильним чоловіком у молодості. От він мені і допоможе. Зараз тільки знайду його могилу», — подумав Мстислав та пішов шукати могилу коваля на кладовищі. 

За двадцять років християнства у їхньому селі на кладовищі могил не було дуже багато. Десь до сотні. До прийняття християнства селяни своїх предків або спалювали, або робили їм велетенський курган. У цьому дощі Мстиславу було важкувато знайти потрібну могилу. 

«О, нарешті знайшов!»

На могильному хресті виднівся напис: «Тут спочиває раб Божий — коваль Всеволод». 

«Халепа! Забув запитати богиню, як підняти людину з мертвих…» — подумав Мстислав. Так він і стояв під дощем та чухав потилицю.

    «Ні, витратити цілий рік життя, навіть не спробувавши, буде нерозумно», — зміркував Мстислав, потім схопив амулет та сказав: 

         — Наказую тобі встати, Всеволоде! З-поміж мертвих у світ живих! 

Дощ собі тихо капав, але нічого не відбувалося.

«Виглядаю, як останній дурень», — розізлився на себе Мстислав. — Добре, що хоч іде дощ, і ніхто мене не бачить, чим я тут займаюся».

Але раптом кістяна рука пробила землю. Потім друга. Хлопець відчув, як під ним двигтить земля. Ось уже і показався череп, а за кілька хвилин перед ним стояв скелет, який втупився у нього порожніми ямами замість очей. 

    «Мда… Такий робітник явно яму не викопає. Але Марена казала, що я їх можу омолодити», — зміркував Мстислав і наказав:

         — Зробися, Всеволоде, молодим та сильним! Таким, яким ти був за молодості. 

Скелет відразу став, як коваль Всеволод, якого Мстислав пам'ятав, коли бігав ще хлопчиком. Тільки зараз Всеволод був значно молодший і дужчий, правда, він був напівголий. 

«Це нічого. Пізніше і одяг йому дам», — подумав Мстислав, але тут розмову почав Всеволод: 

       — Вельми дякую, господарю, що дали мені можливість ще раз вдихнути повітря та відчути смак життя. Буду служити Вам вірою та правдою, аж поки Вам не набридне ділитися зі мною своєю життєвою енергією», — вимовив Всеволод.

       — Нічого собі. Пане Всеволоде, а пам'ятаєте, як я маленьким бігав до Вас та дивився, як Ви працюєте?

       — Звісно, господарю. Я пам'ятаю усе своє життя і всіх тих, хто був зі мною знайомий.

       — Я копаю могили. Можеш викопати за мене одну?

       — Могили? Господарю, Вам підвладне царство життя та смерті. Ви можете панувати світом живих. Навіщо Вам могила?

       — Ваша правда, пане Всеволоде… Точно! Я тепер можу усе. Але навіщо мені правити? Мені б якось кохання Ольги завоювати..

       — Ольга славна дівчина, господарю. Буде Вам гарною дружиною. Попросіть її руки.

       — Ага, легко Вам сказати, а де я візьму сватів? А подарунок їй який зробити? Ух, непросто це, пане Всеволоде...

       — Серед усіх, хто лежить на цьому кладовищі, багато достойних людей для сватів. А дарунком для Ольги буде зустріч з її померлою матір'ю. Ви, господарю, з легкістю можете це зробити. Її мати Ірина теж тут похована. Ніхто серед смертних не може зробити дорогоціннішого подарунка, ніж Ви, господарю. Повернення матері назад до дочки! Чи це не найцінніший подарунок у житті?

         — А Ви розумний чоловік, Всеволоде. Це ж просто чудово. Я воскрешу усіх, хто тут є. Стільки сватів, як я, ще ніхто не мав! Ото вже радості буде в нашому селі! І підемо усі разом прямо до хати Олі.

        — Гарна думка, господарю.

        — А то! Не один Ви такий розумний, Всеволоде. Пішли за мною.

Мстислав пішов разом із Всеволодом по мокрій траві на початок кладовища. А тоді голосно закричав:

      — Усі, хто похований на цьому кладовищі, встаньте, поверніть свою 

молодість та ідіть зі мною сватати найпрекраснішу дівчину у цілім світі — Олю, дочку Дем'яна-кожум'яки!!!

 Минуло трохи часу. І помаленьку з могил почали підніматися колишні жителі нашого села. Он іде відомий купець Михайло, а там з’явився вправний мисливець Ярослав. Аж ось крокує колишня знахарка Анастасія, а за нею ткаля Варвара. Всіх, кого Мстислав пам'ятав у зморшках та старенькими, тепер були молодими! Їх було важко пізнати — вони ішли жваво та впевнено. Єдиним мінусом було те, що майже усі були майже повністю голі, або мали на собі якесь дрантя. Усі ці померлі люди прямували до нього, як до справжнього Месії.     Коли вони зібралися довкола Мстислава, він сказав:

      — Ого, багатенько Вас тут. А чи є тут Ірина — матір Ольги, дружина Дем'яна-кожум'яки? 

       — Є. Я тут! — сказала та вийшла вперед прекрасна дівчина, яка дуже була схожа на Олю.

      — Ого, а Ви красива! Майже як і дочка! — замилувався красою Ірини Мстислав. 

     — Дякую, господарю.

     — Скажіть, а Ви не проти, якщо я одружуся з Вашою дочкою?

     — Я буду тільки рада, господарю.

      — Ну, якщо я вже отримав благословення від матері, то тепер точно треба іти свататися до Олі. Можливо, спочатку знайдемо одяг для решти, а тоді вже через цей дощ підемо до мого щастя, аж поки небо не проясниться.

    — Слухаємося тебе, господарю! —  відповів йому натовп напівголих людей. 

Мстислав разом з Всеволодом та Іриною вирушили перші до села. А за ними ішов натовп із колишніх мерців. Дощ знову посилився. 

Коли вони йшли до села, здалеку виходили люди та дивилися на цю чудасію. Усім було цікаво: звідки взявся натовп напівголих людей, і чому вони ідуть до села Равлики. Назустріч Мстиславу та його свиті вибігла старенька жіночка. То була тітка Парася — головна пліткарка нашого села.

        — Мстиславе, що це за напівголі люди? Вони що, обідранці чи якісь жебраки?

       — Ні, тітко Парасю. Погляньте уважніше! Вони Вам нікого не нагадують?

Тітка Парася почала приглядатися до Ірини та Всеволода. 

      — Боже ти мій милий, Ірино, то що? Ти?

     — Так, тітко Парасю. Мене воскресив Мстислав.

     — Свят, свят, свят! Це неможливо! Всеволоде, це що теж ти? Не може бути!

      — Може бути, тітко Парасю. Ми йдемо до села сватати для нашого господаря дочку Ірини, Ольгу, — бадьоро відповів Всеволод.

Тітка Парася ще ніколи не була такою нажаханою. Її очі могли слугувати лекалом для малювання ідеальних кіл. Вона розвернулася та побігла щодуху до села, репетуючи: 

       — Диявол! Диявол прийшов по нас! Настав судний день! 

Мстислав ніколи не думав, що тітка Парася уміє так бігати. Люди, які стояли вдалині, почувши крики тітки Парасі, почали розбігатися по хатах. А тітка Парася продовжувала кричати: 

     — Тікайте! Рятуйтеся! По нас іде Сатана! Прийшов судний день! 

Мабуть, півень має повчитися у тітки Парасі, як потрібно людей будити зранку. 

Мстислав разом зі своїми підопічними зупинився та стояв недалеко від села. Він вже навіть не знав, що робити. Не такої зустрічі він очікував. 

Через деякий час назустріч Мстиславу вийшла якась юрба людей. Трохи згодом Мстислав зрозумів, що це отець Ігор з чоловіками. Кожен із них у руках ніс якийсь інструмент: хто сокиру, хто молоток. Хлопець стояв як укопаний, поки дощ поливав його голову. Нарешті до них трохи ближче підійшов отець Ігор зі своєю свитою, зупинився та сказав: 

     — В ім'я Господа Бога, зупинися, Сатана, зі своїми блазнями! 

       — Я не Сатана, отче. Я Мстислав. Ваш слуга, а це наші односельчани, — розгубився Мстислав та показав на напівголих людей рукою.

      — Мстислав? Це дійсно ти? Ти весь мокрий, як хлющ! 

      — Ну звісно, що мокрий! Дощ вже ллє як тиждень, не перестаючи.

      — А хто ці всі напівголі люди?

      — Отче, це померлі — я воскресив їх. Це мені богиня Марена дала таку силу за те, що я знайшов її амулет. 

З хвилинку отець Ігор теж стояв, як вкопаний, та розглядав напівголих людей, а потім закричав: 

      — Цього не може бути! Згинь, нечиста сила! Згинь, во ім'я Господа!

      — Та все добре, отче. Ми йдемо сватати Олю, дочку Дем’яна-кожумяки.

      — Браття, ми повинні знищити цю нечисть, поки вона не зайшла до села! За Господа Бога! В атаку!!! 

Отець Ігор побіг попереду з сокирою, а за ним кинулася в бій його група підтримки десь із десяти чоловіків. Спочатку Мстислав спостерігав, але коли один із чоловіків кинув сокиру та ледь не попав у Мстислава, він зрозумів, що якщо так буде далі стояти, то вони його вб'ють. 

       — Захистіть мене! — злякано наказав своєму кодлу Мстислав та почав тікати.

Колишні мерці усі, як один, кинулися у бій з голими руками. Хоч живі мали зброю та билися добре, але мертвим їхні удари були байдужі. За кілька хвилин група напівголих мерців відібрала зброю в живих та перетворила їх на собі подібних, тільки більш мертвих. 

Мстислав пробігши кілька десятків метрів, повернувся та спостерігав за бійнею. Коли бій закінчився він підійшов ближче та подивився на мертві тіла своїх односельчан. 

      — Ви що, убили їх усіх?!

      — Так, господарю. Ми Вас захистили.

      — Що ж ви наробили? Я ж тепер убивця… Як тепер Оля покохає мене? Чи можуть люди любити вбивцю?

      — Але ж Ми тебе любимо, господарю.

      — Але Ви мертві, а вони живі…. Хіба що… Хіба що усі будуть мертві, як Ви… Так. Це мабуть єдиний спосіб. Що ж… Я воскрешаю вас, мужі, які випадково сприйняли мене як Сатану. І Вас, отче Ігоре. 

Тіла, які перед тим лежали непорушно порубані та закривавлені, почали вставати. Коли усі піднялися, отець Ігор сказав: 

       — Чекаємо Ваших наказів, господарю.

Тоді Мстислав звернувся до усіх живих мерців:

      — Слухайте мене, мої слуги. Ідіть по селу та убивайте усіх, хто вам трапиться на очі. Я хочу, щоб мене любили усі! Використовуйте мою силу, щоб їх воскресити, і тоді вони поповнять ряди моїх шанувальників. А насамкінець приведіть мені Ольгу та її батька на центральну площу. Вона мені потрібна жива. Її, як і батька, не убивати! 

     — Слухаємося, господарю.

І всі напівголі та лише з десяток одягнених живих мерців кинулися до села. Мстислав тим часом повільно пішов на центральну площу чекати там Ольгу та її батька. Час від часу було чути крик, тупіт ніг, та удари зброї. В цей час Мстислав вже доходив до центральної площі. 

«Ой! Забув сказати, щоб не убивали мого дядька Остапа. Але, мабуть, вже пізно…» — промайнула думка у Мстислава.

За кілька годин почали сходитися живі мерці зі всіх боків села на центральну площу. Стільки людей на площі Мстислав ще ніколи не бачив. І не дивно. Тут були усі: і недавно живі, і давно померлі. 

Раптом почувся крик Олі:

       — Пустіть мене! Пустіть! Батьку, що відбувається?

       — Доню, я не знаю. Це, мабуть, настав судний день, про який нам казав отець Ігор. Люди, які на нас напали, вже давно померли.

Ольгу та її батька привели до Мстислава. Всі інші живі мерці стояли навколо на центральній площі. Першим порушив тишу Дем'ян-кожум'яка:

        — Мстиславе, що це все означає?

        — Я воскресив усіх цих людей.

        — Навіщо?

        — Я хотів посвататися до Вашої дочки.

        — До Ольги? Але так ніхто не сватається, Мстиславе. 

         — Та я знаю, дядько Дем’яне… Воно якось так, випадково сталося. На мене напав отець Ігор, коли я ішов до Вас з подарунком і сватами, і я мусив захищатися. А мої свати їх випадково повбивали. Тоді я і вирішив, що вбивцю ніхто не полюбить, окрім мертвих. Тому я наказав убити ціле село, крім Вас та Олі.

       — Та ти з глузду з'їхав! 

        — Але я ж їх після вбивства усіх воскресив! І взагалі, так нечесно — я теж хочу мати трохи кохання. Окрім того, Ваша дружина дала мені своє благословення.

— Ірина?

           — Так, пані Ірина. Пані Ірино! Ану, вийдіть сюди і скажіть йому.

З натовпу живих мерців вийшла напівгола пані Ірина. У Дем'яна-кожум'яки аж щелепа відвисла, а Оля стояла просто в глибокому шоці. 

— Це неможливо! Іриночко, я думав, що тебе вже ніколи не побачу. 

— Дем’янику! Ти ж мій хороший! Я така рада тебе знову побачити. А ти трохи постарів, але все одно гарний. А Олечка, яка у нас гарнюня виросла. Дем’янчику, подивись, який славний парубок прийшов свататися до нашої дочки.

— Але, Іруню, він перебив ціле село!

— Але це не так, Дем’яне! Адже усі зараз тут! Мстислав дає нам усім життя. І тобі дасть. 

— Іруню! Я так не можу! А як же Оля?

— Вона теж піде з нами. Господар дає життя усім.

  — То ти нас теж уб’єш? — запитав Дем'ян, перевівши погляд з Ірини на Мстислава.

          — Я ще не знаю. Це все так відбувається спонтанно та неочікувано… —  пробурмотів Мстислав, чухаючи собі потилицю.

— Я ніколи не вийду за тебе! Ти вбивця! — нарешті вийшла з глибокого шоку Оля.

 — Але, Олю, я це все робив заради тебе! — почав просити вибачення Мстислав.

— Ти убив ціле село заради мене?! Та ти точно з'їхав з глузду!

— Я так і знав, що нічого не вийде… — почав впадати у відчай Мстислав.

— Господарю, якщо ми вб'ємо й їх, то вони будуть Вас поважати і любити, як ми, — сказав Всеволод.

         — Чи варто прожити довгі роки з розбитим серцем? Чи краще кілька днів, але у любові?... Як ти думаєш, Олю? — запитав швидше риторично Мстислав у Ольги.

— Ти божевільний… — вимовила єдине, на що спромоглася, Ольга.

  — І я так думаю, Олю. Що краще кілька днів у любові. Ми відгуляємо найгучніше весілля в історії нашого села. Усі будуть гуляти день і ніч, день і ніч, аж до самої смерті. 

Мстислав подав знак — і Ольгу та Дем'яна вбили. 

Так і закінчився сезон дощів і почалося бабине літо. Під час бабиного літа у сел Равлики відгуляли весілля. Такого весілля дійсно ще ніколи ніхто не бачив та, мабуть, вже й не побачить. 

«Жахлива романтика…» — подумала богиня Марена, дивлячись на Мстислава і Ольгу, які удвох, взявшись за руки, ішли до неї. Богиня Марена проводжала усіх жителів села до свого царства мертвих після закінчення найгучнішого святкування, яке тривало  три теплих дні та ночі аж до самої смерті Мстислава.

***

Дякую за прочитання. 

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора: