Сьогодні спілкувався в чатику, якимось чином тема сповзла на "плодяться як кролики", на що я заперечив, що кроликам обісратися в плані плодячки до джунгарських хом' ячків, згадавши історію, яка може здатися вигадкою, якби я сам не бачив її пруфи власними оцими очима.

Літо - це пора відпусток, канікул, купи крадіїв у магазині (причому 3,14здили або ояїбу яке дороге типу фільтра в аквас, або копійчану херню типу паперових пакетів), ті крадії попадаються, або мімікрують під ідіота, доводячи, що пристібнутий на антивора повідець сам-собою впав у закритий рюкзак. Ну да, кожен день таке бачимо, ага.
А ще у нас намагалися с3,14здити хом'ячків на "подарунки дєткам" в цицю забухані дяді і навіть одна тьотя. Їй взагалі хомич типу ляпнувся сам-собою з-під стелі, підступно відкривши розсувні скляні дверцята стенду, які важать як відро тих хом'ячків. Гризнув її там  за шось і, певно, за крадіжку, чим спалився сам і її попалив. Повернули назад.
Дефіциту хом'яків у нас тоді не було, зате був дефіцит клієнтури, бо після відступу від берегів першої хвилі ковідла народ масово попер на гульки. Тому нудне буття робили менш нудним тільки навіжені бабці з їх незмінним "а цей корм по 5.50 - смачний?" і адекватні школярі, яких чомусь не заперли на дачі, табори і моря. З ними можна було поговорити про різні надзвичайно важливі речі: про те чим поп-іт кращий за спінер і поп-тьюб, що можна зробити зі слайма і стрибунців і чому Ковальскі такий розумний, але верховодить все ж Шкіпер.

Одне миле дитя жіночої статі завітало до мене, коли я стажував нового юного продавана і якраз розповідав про хом'яків та їх утримання. Слідом за дівчинкою зайшов чоловік з відром від будівельної суміші. 
- Доброго дня! - сказало дитя, - Вам треба хом'ячків?
Я подивився на повністю заселений стенд і вирішив, що кілька штук до того десятка, що вже є - це трохи занадто.
- Привіт. На жаль, немає куди саджати. Але можна зателефонувати на станцію юннатів і запитати в них. А скільки у тебе є?
- Тут - п'ятнадцять, окремо хлопчики і дівчатка, - сказала дівчинка, - а вдома, в Апостоловому - ще сто двадцять вісім.
Я подумав, що недочув, тому перепитав:
- Двадцать вісім?
- Нєєє, сто двадцять вісім. Разом - сто сорок три. Тату, покажи.
Чоловік відкрив діряву кришку відра, де за перегородкою сиділи сім і вісім джунгариків.
- Це, ось, найстарші, їм по п'ять місяців. Купив дурень дітям хом'ячків. - Винувато сказав чоловік і дістав смартфон. Показав сарайчик, де в кількох десятках кліток сиділи джунгарі.
У мене відпала щелепа.
- Так чого не розсадили одразу?
- Та поки я навчився їх розрізняти - півроку минуло. - Сумно і приречено сказав чоловік. 

Дзвоню на станцію юннатів.
- Альо, - кажу, - це з зоомагу "Тузік" вас турбують. Вам треба джунгарських хом'ячків?
- Треба. А у вас за гроші чи задарма? - сказали на тому кінці.
- Задарма, - кажу, - тільки їх багато. Сто сорок три.
- Сорок три? Ого! - Здивувалася жіночка зі станції юннатів. - Так багато!
- Нє-е, СТО СОРОК ТРИ.
- Вам пожартувати хочеться, чи шо? - Образилася жіночка. - типу я вам повірила.
- То берете чи ні?
- Беру. Сорок три - то, забагато, звичайно, але десь поселимо. Бувайте. 
Мде. Не повірила.
- Як мінімум, сорок три хом'яки ми приткнули. - Кажу тим хом'ячникам. - Адреса ось. І телефон. А там, може, й інших десь роздасте.
Подякували, пішли.
Повертаюся до стажерки, яка за цей час майже не подавала ознак життя. 
- І часто в вас ТАКЕ буває? - Питає та з квадратними очима.
- Вперше. В житті не бачив СТІЛЬКИ хом'яків на одиницю площі.