Мирне життя було зруйноване в один день.
Та окрім відсічі на полі бою ворог отримує інше покарання.

Дисклемер: всі події нажаль вигадані. Всі співпадіння з реальними людьми спеціальні.
Приємного читання 😈

Він збирався дати інтерв'ю. Хлопці казали, що це може допомогти швидше повернутися додому. З полону. 
Він не знав чим полон відрізняється від сидіння в тюрмі. Принаймні в таборі для військовополонених було краще ніж в СІЗО його рідного міста. Сюди часто приїжджали представники різноманітних організацій, і питали чи всього їм вистачає. Він навіть написав листа сім'ї. Та це було довго. Швидше було б зв’язатися через мобільний. Це була ще одна причина дати інтерв'ю - блогер давав можливість зателефонувати рідним.
Нарешті настала його черга. Конвоїр привів до маленької кімнати де за столом сидів бородатий чоловік з утомленими очима, що щось дивився у своєму телефоні. На столі стояв штатив з кільцевою лампою і смартфоном, пачка сигарет і попільничка. Блогер привітався, запропонував сідати і відразу запитав номер телефону щоб зв'язатися з дружиною. Він продиктував. Чоловік запропонував курити. Потім начепив йому петличку з мікрофоном, увімкнув світло, запис і почав інтерв’ю.
Найперше блогер запитав дозволу на запис і публікацію розмови. Той погодився. Вони записали голосове повідомлення для дружини.
Найперше його попросили розповісти про те як він жив.
Життя було звичайне. Таке як у всіх. Дім-робота з якої його поперли. Тому шукав нову. Знайшов якийсь підробіток, та його кинули з платнею. Потім він отримав повістку. Прийшов до військкомату де йому запропонували підписати контракт. З досить пристойним окладом. Тому він спокусився і відразу погодився.
Блогер розуміючи дивився на нього і робив якісь помітки на листочку. Запитав, що було після підписання контракту.
Було навчання. Їх вивезли на полігон де трохи постріляли.
Про вічно п’яного прапорщика який дивився на солдатів як на гівно і міг побити палкою - він вирішив не казати.
За два тижні їх повезли на передову. Хоча обіцяли що сидітимуть на другій лінії.
Блогер посміхнувся кутиком рота і зробив якусь помітку.
Висадили в якійсь посадці.
Блогер хмикнув і знову щось черкнув.
На позиціях було жахливо. Всі три тижні, що він там був постійно накривала арта і літали дрони.
Чергова помітка.
- Да что ви там пишєтє? - не витримав полонений.
- Знаєте, я з самого початку розмовляю з полоненими. Ваші історії настільки схожі, що можна грати в бінго. - відповів чоловік показуючи аркуш з табличкою більшість комірок з написами якої було зачеркнуто, та ще не було жодної повної лінії.
- А де були ваші командири?
- Нє знаю. Я іх не відєл.
Блогер зробив чергову помітку і закреслив лінію.
- Бінго. То як вас взяли в полон?
Полонений розказав, що ходив по воду, а там його перестріли ЗСУшники.
- Ну далі не цікаво. А я у черговий раз нагадую про нашу програму з винагородою за полонених. - проговорив блогер у камеру і знову звернувся до полоненого. - Скількох людей ви вбили?
- Я нікого не убівал! - обурився полонений. Він вважав себе людиною не здатною нікого скривдити.
- А що ти робив зі зброєю в чужій країні?
- Я нікого не убівал! - наполягав на своєму полонений.
Блогер призупинив запис.
- Розказуй! А як же. Не вбивав він. А хто тоді нас вбива? Снаряди ж підносив?
Полонений кивнув. Не мало сенсу заперечувати. Він же сказав ким був призначений.
Блогер схилився до нього і пошепки спитав.
- Скільки імен називає мара.
Полонений онімів.
Звідки він знає про ту примарну постать?
Блогер відхилився і уважно подивився на сполотнілого співрозмовника. Запропонував водички.
- Заспокоїлися?
Той кивнув витираючи губи.
- Тоді продовжимо.
Знову увімкнув запис.
- Ваша дружина прочитала повідомлення та нічого не відписала. Будемо намагатися додзвонитися.
Та ні в месенджері, ні на звичайний дзвінок дружина не відповіла. Скидувала.
- Що ж, схоже вона не хоче з вами розмовляти.
Вони записали ще одне голосове повідомлення.
- На сам кінець, військовополонені звертаються до своїх співвітчизників.
Він і сказав, що не варто сюди йти, не треба повторювати його помилки.

Біла тінь почала до нього приходити на третій день після прибуття до табору. В момент коли він балансував на межі сну вона сідала в ногах і починала шепотіти імена. Жодне з них не було йому знайоме раніше.
Він довго не осмілювався зізнатися у тому, що бачить галюцинацію. Та з часом мара почала підсідати все ближе і ближче. І він боявся того що буде коли вони сяде біля самої голови.
Може є якісь ліки від цих видінь? Та їх може виписати психолог - тому на черговій сесії він розказав що бачить. Втомлена, жінка що мала стежити за психологічним полонених, уважно вислухала його “симптоми”. Ніяк не прокоментувала це зізнання, лише посміхнулася кутиком роту. Відкинулась на спинку стільця і склавши руки на грудях утупила погляд в куток кімнати.
Помовчали.
- Так что со мной?
- Все як треба.
Знову мовчанка. Він сподівався, що вона видасть йому якісь ліки.
- Можєт таблєточку мнє какую-то?
Не було відповіді.
- Вчора ракета влучила в будинок моєї близької подруги.
Фраза повисла у повітрі.
- А.. - спробу виклянчити психотропний препарат обірвав лютий позирк психологині. Полонений проковтнув слова і швидко покинув кабінет.
Схоже тут він розради не знайде. Тоді може варто звернутися до віри. Хоча “сильно віруюча” матір своїм прикладом відбила усяке бажання доєднуватися до релігії. Та мара сідала вже біля грудей тож він вирішив використати “час на релігійні потреби” за призначенням.
Виявилося, що полоненим проповідував не поп у якого очі жиром заплили, а такий, що як гляне - то просто в душу заглядає. До такого і підступитися боязно. Після його служби та спільної молитви стало якось світліше на душі, а ввечері мара відступила. Тоді він постановив собі бути справжнім християнином, і молитися щодня, щоб тримати ту тінь подалі від голови. Та запалу вистачало лише на день чи два і мара знову починала підсідати ближче. До наступної служби.
Вся справа у цьому проклятому місці! Коли він повернеться додому то все знову стане нормально.
Скоріше б обмін.

Він не знав яким силам дякувати - та після виходу інтерв'ю потрапив на обмін.
Їх привезли до кордону. Блогер теж був тут, щоб познімати. Зайшов у автобус і запитав чи хтось після повернення додому зв'яжеться з ним. Більшість хлопців, що з ним розмовляли, відповіли ствердно. Блогер лише хмикнув.
- Ну-ну. Прощавайте хлопці. Сподіваюся більше не побачимося.
Потім їх повели до пункту обміну. Там вже чекав гурт полонених українців. 
Поки їх перераховували він роздивлявся гурт навпроти. День був пасмурний і йому ввижалося, що над ними висять білі тіні яких обнімають якісь яскраві постаті. Оглянувши свій гурт - виявив, що над ними були лише білі тіні. Його персональна нічна мучителька навіть помахала рукою, коли він на неї витріщився.
Полонений зажмурився і затряс головою. Коли розплющив очі все знову було нормально.
Проходячи повз українців він не міг зрозуміти навіщо їх загримували як жертв Бухенвальду.
Лише прибувши до реабілітаційного центру він зрозумів, що то був не грим.
Згадалося як наглядач у таборі дивлячись на їх ситі після обіду пики розповідав про те, що роблять з українськими військовими. І його мало не трясло від злості. 
Полонений тоді подумав що той перебільшує. Не перебільшував.

Перша ніч на Батьківщині пройшла спокійно. Без усіляких марень.
Другого дня він теж спокійно заснув.
Третьої ночі він раптово прокинувся, бо щось давило на груди. Над головою стояла мара. Вона давила і повторювала список імен. Він спромігся вичавити з себе питання, що давно мучили його:
- Кто ти?
- Я мара.
- Что ти делаєшь?
- Нагадую про тяжкість твого гріха. 
- Как долго ти будєшь мучіть мєня?
- До скону. - вона посміхнулася і озирнулася. - У кожного тут своя мара.
- Украінцев тожє мучают?
- Ні. Їх оберігають берегині, бо вони захищали свою країну. На відміну від тебе.
Тінь припинила давити і почала його душити.
Втрачаючи свідомість полонений подумав про те, що не треба було брати ту повістку.