Cьогодні, ще одне оповідання, яке брало участь у конкурсі «Число звіра ‒ 2024» на сайті babai.co.ua, де обов'язковою умовою є об’єм до 666 слів.
Анотація:
Марія прокинулася в абсолютній темряві, оповита холодом, відчуваючи тиск на своє тіло з усіх боків. Останні спогади були про сварку з її чоловіком...
Після прочитання: Яке Вам сподобалося більше Шанс чи Запис_001?
Шанс
Марія прокинулася, здригнувшись, наче падала уві сні. Відчуття, що вона продовжує падати не зникало, хоча її тіло лежало на чомусь твердому і холодному, а навколо панувала мертва тиша. Холод проникав аж до самісіньких кісток, а зверху щось нестерпно давило, намагаючись її розчавити.
Шанс
Марія прокинулася, здригнувшись, наче падала уві сні. Відчуття, що вона продовжує падати не зникало, хоча її тіло лежало на чомусь твердому і холодному, а навколо панувала мертва тиша. Холод проникав аж до самісіньких кісток, а зверху щось нестерпно давило, намагаючись її розчавити.
Була абсолютна темрява. Марія відкрила очі, але нічого не змінилось. Тут було темніше, ніж на дні океану, куди вона спускалася на батискафі кілька років тому заради розваги.
«Я що осліпла? Де поділося світло?!»
Її хрипле дихання гучним ехом віддавалося в ній самій, нагадуючи, що ще жива… Однак невидиме навколишнє середовище продовжувало тиснути на неї прагнучи видавити залишки життя.
Спогади про останній момент з її чоловіком, Миколою, нахлинули на неї неначе холодний душ після спекотного дня. Міцна хватка його рук зімкнулася на її шиї. Марія задихалася, намагалася вирватись, але нічого не виходило.
— Здохни! Здохни! — сичав Микола, стискаючи свої руки на шиї Марії. Його важке дихання, просякнуте смердючим запахом сигарет Вінстон та алкоголем, було останнім спогадом про нього. Сили боротися вже не вистачало, і її свідомість раптово згасла, наче лампа, коли перегорає вольфрамова нитка.
Злість, ненависть, бажання помсти заполонили Марію. Відчуття справедливого вироку для вбивці бажало вирватись назовні. Глибокий видих холодного, сирого повітря дозволив Марії зібратися з силами, щоб здійснити відплату.
«Покидьок! Отже, він може зраджувати мені з різними шльондрами, а як я зробила те саме, то вирішив мене убити?! Невже дурний Микола не здогадувався, що усі скелети у шафах вийдуть назовні?!»
Марія занурила руки у те, що тиснуло на неї згори. Це був вологий, холодний ґрунт, що, наче пластилін, прогинався від сили її рук. Запах бруду, гнилі, цвілі виривався з кожним рухом та в’їдався у кожну клітинку її тіла.
Шмат за шматом Марія відколупувала куски багнюки та пересувала їх набік та під себе. Важкий тягар мокрої землі поступово відступав перед її рішучістю та наполегливістю.
«Душив мене? Убив мене? Хрін тобі! Не вийшло! Ти ніколи не вмів доводити справу до кінця! Паршивий імпотент, що поховав мене заживо!»
Холодна, місцями тверда та сповнена гострих дрібних камінців земля впивалася їй у шкіру рук та залазила під її довгі нігті. Але Марія, наче кріт, продовжувала рити тунель до свободи, перемагаючи біль та відчуття безвиході. Розм’якла земля час від часу обсипалася, забивалася до рота, зсувалася з усіх сторін намагаючись ув'язнити Марію навіки у своїй в’язниці, але щось продовжувало тягнути її вгору, не даючи здатися.
«Що може бути сильніше за жагу до життя? Мишеня збило сметану та вибралось із пляшки молока. Тепер я те мишеня!»
З кожним рухом вгору Марія чула звуки живого світу над нею: легкий шелест дерев, чийсь стогін, тихий стукіт, наче чиїсь кроки. У її голові почав звучати дивний монотонний шепіт, який ставав голоснішим і чіткішим, чим ближче Марія наближалася до поверхні.
І ось, нарешті її рука прорвалася крізь останні грудки землі, і приємне повітря ночі увірвалося до неї з неймовірною силою, наче сильний вітер крізь вікно до задушливої кімнати. Ззовні була ніч, але все одно тут було значно світліше, ніж під землею.
“Я змогла! Я вільна! Вільна!” - крутилося у Марії в голові, доки вона остаточно не вибралася з могили.
Свистячий вдих свіжого повітря поставив крапку над ув'язненням під землею. Марія знову була серед живих, хай навіть і на старому кладовищі. Деякі надгробки похилилися, а частина з них обвалилася під впливом невблаганного часу.
Але Марія була не сама. Між могилами повільно, тягнучи кожен крок, йшли люди. Їх лиця були спрямовані кудись туди, звідки доносився цей владний шепіт, що повільно заполоняв увесь діапазон звуків у голові Марії.
Марія обернулася в надії знайти джерело звуку, але шепіт ішов здалеку. Серед нього не можна було розібрати слова, але мова здавалася такою близькою для її душі.
Місяць повільно визирнув із-за хмар та осяяв силуети людей, що спрямували свій порожній погляд на звук. Це були живі мерці, скелети з яких звисали клапті плоті, зомбі, покриті гниллю та сирою землею. Марія відсахнулася та мимоволі поглянула на власні руки — довжелезні зламані нігті з залишками землі. Шкіра на її долонях та передпліччях була понівечена, облізла, а інколи виднілися клапті гнилих м'язів та сірих кісток, між якими повзали жирні білі хробаки.
Невидима сила нарешті підкорила Марію. Її попередні думки про помсту зникли, розчинившись у жахливій мелодії мертвого життя. Марія стала частиною чогось більшого і страшнішого, а власне існування — жалюгідним та неважливим.
— Майстер кличе нас-с-с, це наш шанс-с-с… — проcичала хрипло Марія нелюдським голосом, сповненим цілковитої покори.