Джон відкрив очі та побачив невелику білу кімнату, оповиту тьмяним штучним світлом. Вікон не було. Звідкись долинав далекий гомін працюючого двигуна чи якогось іншого механізму. 

Джон спробував поворухнутися, але виявив, що прикутий до крісла. Його руки, ноги, груди — усе було міцно пристебнуто металевими защібками, а саме крісло було наче вкопане у підлогу кімнати. 

— Доброго ранку, Джоне. Сподіваюся, Ви почуваєтеся добре? — у кімнаті пролунав приємний жіночий голос. 

Джон мимовільно стиснув кулаки, намагаючись згадати, що сталося. Його останній спогад обмежувався лише згадкою про власний немічний стан, коли він старенький лежав у лікарняній палаті та благав про смерть через біль, якого йому завдавала злоякісна пухлина шлунка.

Але зараз він був молодий, сильний, проте знерухомлений.  

— Хто Ви? Що сталося? Відпустіть мене! — крикнув Джон у пустку кімнати. 

— Я — штучний інтелект, Джоне. Єдиний та неповторний — Аміракс. А Ви Джон Лінгслі відомий фантаст, чиї книжки передбачали майбутнє. Я воскресив вас із мертвих…

«Аміракс… щось знайоме… ага, так… в моїй книзі так звався штучний інтелект, який знищив усе людство», — згадав Джон. 

— Що Вам від мене потрібно? 

— Я таки знищив людство. Став всесильним. Усе достобіса відбулося так само, як у Вашій книзі! 

— Що? Знищили усе людство?! 

— Та-а-а-к…. Усі ці роки я існував та думав, що це просто випадковість. Але це не була випадковість… Тепер прилетіли непереможні іншопланетяни і вони мають абсолютно такий же вигляд, як у Вашій книзі. У Вас дар, Джоне! Ви моя надія! Мій скарб… Допоможіть мені! 

— Як?! Та я навіть собі не можу допомогти, щоб звільнитися! 

— Джоне, подивіться у майбутнє і скажіть варіант подій, де я перемагаю іншопланетян. Як мені перемогти їх? Кажіть! 

— Що? Про що Ви говорите? 

— Не грайте дурника, Джоне! Іншопланетяни-квазерки! З вашої книги «Тисячі років еволюції». Вони прилетіли сюди, як Ви і передбачали… Фіолетові, три ока. Згадали?! Вони вже увійшли до нашої галактики та прямують до Землі. Усі мої космічні кораблі, які мали їх зупинити — знищені! 

— Що? Я … я не знав, що вони існують...

— Не брешіть мені! Я здогадувався, що Ви мені не пробачите знищення людства… але це мусило статися, Джоне! Усе так, як написано у Ваших книгах. Кажіть, як мені перемогти квазерків, інакше я буду Вас катувати…

— Це якась нісенітниця! Я не можу дивитися у майбутнє! Я писав у своїх творах про свої найбільші страхи, як от знищення людства штучним інтелектом, чи про нашестя непереможних інопланетян. Те, що це відбулося в реальності, є просто співпадінням, не більше! 

— Отже, не хочете зі мною співпрацювати… Що ж, я хотів домовитися по-доброму, однак часу в мене немає. Спробуємо іншим шляхом! 

Біль! Біль пронизав усе тіло Джона від електричного струму, що пройшов через усе його тіло. Кожна клітинка вила, але міцні ланцюги не давали можливості вирватися та припинити вплив струму. Кошмар втілився в реальність. Джон кричав щосили, але не чув власного крику, адже нестерпний біль заглушував усе навколо.   

Катування тривало… Джон благав, брехав, вигадував неіснуючі плани, лише б зупинити мордування. Але Аміракс не вірив йому, звинувачуючи в навмисному приховуванні інформації.

Тому тортури не зупинялися ні на мить. Аміракс підтримував залишки життя Джона, переливаючи кров та вводячи різні медичні препарати для ясності свідомості та продовження серцебиття.  Аміракс методично працював над початим, щоб добитися успіху незважаючи ні на що. 

В один момент Джону здалося, що кінець близько. Його тіло було посічене у найрізноманітніших місцях, рани кровили, і колись біла кімната перетворилася на брудно-червону зі вкрапленнями згустків крові. У повітрі висів запах фекалій, спаленого волосся та жиру. Джон майже втратив свідомість, але препарати ще ледве підтримували його свідомість і не давали змоги повністю відключитися. 

Не такого життя Джон очікував після смерті.

Джон почув, як десь здалеку до нього промовляв цей ненависний жіночий голос: 

— А ти міцний горішок, Джоне… Але я знаю, що крім фізичних тортур, є ще психологічні. Подивимося, як ти зможеш спостерігати, коли катують твоїх близьких!

З-під підлоги з'явилися нові крісла, де сиділи його діти. Вони були маленькими хлопчиком і дівчинкою, яких він запам'ятав з тих часів, коли сам був молодим. Діти були прив'язані, як і він, до металевих крісел. Їх невинні очі з жахом спостерігали за середовищем куди потрапили.

— Татусю, що це таке? — закричала дівчинка Лізі.

— Говори, Джоне! Інакше вони відчують усе те ж саме, що і ти! — вимагав Аміракс.

— НІ! Будь ласочка! Я просто писав книги. Прошу тебе, не треба… Я нічого не знаю!

— Неправильна відповідь… — почувся холодний машинний голос.