“Ой я картяр нещасний, ходжу собі, блукаю ”, і так далі. Я пам’ятаю цю пісеньку з тих часів, коли я ще був малим шмаркачем, найстаршим з трьох. Мати шили і співали. Я й запам’ятав. І думав, що мій па теж картяр, бо ну не фермером він був. Так, Старий Вілл Андерсон був шість днів на тиждень брудніше землі і ми жили в тій хижці, де під ґанком жило прездорове жабисько. Я потім зроду таких здорових жаб і не бачив. Але гроші в нас не переводились. Завжди були. Ми не боялись. Нікого і нічого. І мати були задоволені.
Ну, я все не зрозумів. Па мій зроду картярем не був. Він — конокрад. І я конокрад. То легко, якщо розбиратися в конях, знати замовників, знати ціни і дурного не питати. Чистокровки та рисаки, жива мідь та бронза, тонкі ноги, точені шиї, стрижені гриви. Такими поле не виорати. Мені більш моргани по серцю, витриваліші. Я собі чоботи купив, а мій придурок-брат Джим — чубарого коня. Та таку масть за три милі видно! А от вершника на такому можуть і не запам’ятати. Але якщо він своєму Бакові знову весь цукор в хаті згодує, я свої чоботи на братів похорон взую! І тоді нас було семеро.
Давно нас було семеро. Па крав коней двадцять років, але його за те не повісили. Той суддя Бейкер просто прийшов до нас в хату з дробовиком та вибив йому мізки на стіну і стелю. Не з-за коней, а з-за моєї сестри. Так, спершу — ти кидаєш мою сестру перед весіллям. Вдруге — ти вбиваєш мою рідню. Втретє вже я приходжу до тебе, Бейкер, і спалюю тебе живцем разом і з твоїм магазином, і разом з твоїм братом-німаком.
Та мені після цього вже нічого не страшно. Злочинець? — І шо? Янкі-синьопузі мене шукають? — Я здираю з них скальпи, відрізаю носи, вуха, ще щось. Просто так, задля розваги, чи щоб сома зловити, отого прездорового, у Міссурі. Я тут до одної удови заходив, вона добре рибу смажить. Я пограбував диліжанс і дякую за сережки, міз, сестрам сподобається.
“Я партизан голодний, ходжу собі, блукаю ”. Тепер це співають так. І я теж тепер такий, вдовороб, з чотирма револьверами, два на собі, два на сідлі, і верхи на тому вороному морганові. І я зловив того сома, піду в гості до тої удови, бо ще й не снідав.
Ну, я все не зрозумів. Па мій зроду картярем не був. Він — конокрад. І я конокрад. То легко, якщо розбиратися в конях, знати замовників, знати ціни і дурного не питати. Чистокровки та рисаки, жива мідь та бронза, тонкі ноги, точені шиї, стрижені гриви. Такими поле не виорати. Мені більш моргани по серцю, витриваліші. Я собі чоботи купив, а мій придурок-брат Джим — чубарого коня. Та таку масть за три милі видно! А от вершника на такому можуть і не запам’ятати. Але якщо він своєму Бакові знову весь цукор в хаті згодує, я свої чоботи на братів похорон взую! І тоді нас було семеро.
Давно нас було семеро. Па крав коней двадцять років, але його за те не повісили. Той суддя Бейкер просто прийшов до нас в хату з дробовиком та вибив йому мізки на стіну і стелю. Не з-за коней, а з-за моєї сестри. Так, спершу — ти кидаєш мою сестру перед весіллям. Вдруге — ти вбиваєш мою рідню. Втретє вже я приходжу до тебе, Бейкер, і спалюю тебе живцем разом і з твоїм магазином, і разом з твоїм братом-німаком.
Та мені після цього вже нічого не страшно. Злочинець? — І шо? Янкі-синьопузі мене шукають? — Я здираю з них скальпи, відрізаю носи, вуха, ще щось. Просто так, задля розваги, чи щоб сома зловити, отого прездорового, у Міссурі. Я тут до одної удови заходив, вона добре рибу смажить. Я пограбував диліжанс і дякую за сережки, міз, сестрам сподобається.
“Я партизан голодний, ходжу собі, блукаю ”. Тепер це співають так. І я теж тепер такий, вдовороб, з чотирма револьверами, два на собі, два на сідлі, і верхи на тому вороному морганові. І я зловив того сома, піду в гості до тої удови, бо ще й не снідав.