Внизу давнішні, згори не останній. В останнім я плюю на труну )(утіна, попові розказую, що він покидьок. Труна на шарнірах, як кришка сміттєвідра "туди-сюди".
25.05.2024. 17м.д. Змієносець. Сб.
Я в мацкві. Стою перед величезною будівлею з колоніальними квадратними виступами (архітектура совка- сіра). В кожнім виступі вікна- щілини без скла. Всередині чорно та порожньо. Стоять мертві агрегати. Зараз день. Прийду туди вночі.
Я в новім моїм будинку, велика довга простора кімната. Коричневі зачинені двері. Я бачу на дверях відбитки чоловіка лівим його боком в увесь зріст, а внизу відбиток дитячого обличчя.
Все це припорошене пилом і я маю задумку зверху ще зафарбувати це білою фарбою.
Я знову вночі в мацкві. Вільно входжу в залу, підходжу до агрегатів, це вмістилище боєголовок. Охоронці сплять. Я, для впевненості, що все бездієве, понатискала кнопки пуску. Нічого не спрацьовує. Хм. Але ж вони казали, що активне ядерне оце все. Я ж вперта, мені треба це підірвати. Залишаю свій паспорт на підвіконні ніші-вікна. Йду всередину, мимо сплячого вглиб. Там багато співробітників ядерного вмістилища. Вони закінчили роботу. Натовп в центрі.
Я звертаюсь голосно: «Де адміністрація?»
Мені пара жінок показує як і куди пройти. Я кажу, що мене потрібно супроводити.
Виходить дівчина ( моя знайома бувша, з рашки) і говорить, що проведе.
Ми йдем далі, це осінній парк, міст. Я їй брешу, що запустила ядерні боєголовки і скоро тут буде вирва. Питаю, як її звати, вона каже: «Свєта». Я бачу мою маму в білім пухнастім светрі. Знайомлю їх.
Ми знову в тій кімнаті, що «мій новий будинок». Вивляється це адміністрація.
Я горжусь моєю мамою. Кажу Свєті, що відтепер увесь той натовп повинен слухати маму.
Сама ж йду до вікна і відкриваю ролєти. По відчуттям це балкон, але це 601 кімната. На першім 4-й поверх. (дата 6.01.14 має значення).
Там внизу бавляться підлітки по 10-14 років, 12 чоловік. Один з них сусід Артьомка. Я бачу, що вони грають для мене з таким собі апломбом, хвацько. Я показую «fuck you». Той репетує, що я його зачепила і образила.
Він жаліється його матері та батькові, що я скористувалась їх грою, в свою вигоду. Далі з усмішкою тикає мені середній палець.
Я нахально сміюсь і чухаю свій ніс середнім пальцем, типу «ви шо ідіоти, я своє роблю».
Я стою за товстим склом і воно мене захищає. Зима. Вони зовні, я всередині. Але територія двору не моя. Я не можу вийти, вони увійти.
Закінчення зими, лютий, сусідка-мати Артема підійщла під вікно і розгорнула плакат, щоб я забиралась «нах», бо я паскуда. Вона з підлітками заодно.
Я дивуюсь і спостерігаю за цим всим.
Минає час, вона відступає назад. Я показую, що вона зараз впаде, бо перечепиться через підлітка. Вона ледь не падає. Відступає. Я спокійна.
24.01.2024 р. 13м.д. Рак. Ср.
(Яка подія запускає механізм самознищення?)
Я в палаці. Тут є приміщення моєї бувшої роботи. Водночас це перетворюється якось непомітно і стає територія президентського палацу. Я веду себе як власниця, хоча ще відчуваю, що я вигнана з роботи, бо занадто проста, не вишукана, я в чорній сукні і білі манжети та білий комірець. По сюжету сну я у вигнанні для строптивих.
Піднімаюсь на поверх.
На другому поверсі совокове світло-коричневе приміщення бібліотеки. Водночас це стає королівською бібліотекою з дубовим меблюванням.
Підіймаюсь на третій. Там дівчина, витончена, чи то секретар, чи то чекає керівника. Я розумію, що це керівний відділ, поверх виконавчого директора. Насправді та дівчина –мер.
Я думаю про асоціацію, що вона наполовину мертва. Оминаю її і входжу в кабінет керівника. Там сидить )(утін в чорнім пальто. Він в мене питає:
- Де мер?
Я натомість кажу:
- Пішли, нам пора.
Безцеремонно беру його і виводжу з підприємства. Він щось хоче сказати, але я тягну його геть. Вийшли і з палацу.
Ми йдемо по тротуару в центр. Поночі. Ледь світять ліхтарі. Зима і дуже слизько. Я можу впасти, але не чекаю, що )(утін підтримає. Я все ще тримаю його за лікоть і користуюсь цим.
Назустріч офіцер, хоче перевірити паспорт. Бачить, що це за персона, козиряє. А )(утін сміється хіхікає злостиво:
- Бачиш, він побачив хто я.
- Тепер тебе побачили зі мною, а всі знають хто я.
Той перестав чомусь сміятись.
Я бачу купу слідів і розумію, що тут пройшла сила силенна людей. Дивуюсь, чому ж його ніхто не отруїв. Я сама йду і міркую, як же його отруїти.
8.01.2024 27м.д. Стрілець. Пн.
Я знаю, що мені треба встигнути на 14:10 бути на зупинці, щоб сісти на потяг в Харків. Бачу вже 13:30. Слідчий розказує дівчині, що він тільки розслідує, а судити будуть судді.
Я не стежу за часом. Зі мною десь поряд чорне пальто, темні окуляри, чорний гребінець, чорні папери. Вийшла на зупинку цю. Там багно. Дивлюсь на годинник, бо він слідкує за часом, а там без 10 два. І через 20 хвилин мій потяг.
16.11.2023. 3м.д.
Треба в магазин. Я йду, там універмаг. Окрема черга до біжутерії, зліва. Перед відділом, одразу біля входу, стоїть хор підлітків і готовий співати.
Я роздивляюсь, все в русі. Мені це подобається. Відчуваю себе власником і «сірим кардиналом». Там же ходять чорношкірі моделі, вони в моїх сукнях. На вітрині бюстгалтери.
Я йду прямо до великих вікон чи штучне освітлення. Там баскетбольна площадка. На ній мого чоловіка вчать бомбити. Він вибирає великі м’ячі. В мене в руках жовтий тенісний. На вітрині спортзалу середні зелені м’ячі. Їх ніхто не купує. Бо вони для собак.
Я повертаюсь, щоб роздивитись іншу сторону. Тепер вона зліва, бо я спиною до вітрини з м’ячами для собак. Я бачу знову вітрину з бюстгалтерами. А перед нею непомітний вхід наліво, темний. Туди пішли дві чорношкірі моделі. Я бачу над коридором вивіску «Bridley». Ззаду мене торкає чоловік і каже, що пора йти.
Я кажу:
- Ми ж тільки-но прийшли і почали жити!
- Нам пора далі жити.
Ми вийшли на вулицю. Там сонячний день, літо, величезні каштани. Стоїть бабця з костуром. Чоловік обперся ліктями на кам’яний парапет і дивиться вдалину. Бабця йде геть. Я кажу:
- Не дочекалась смерть, пішла геть.
- Ну так все ж вірно, адже перемога вчора настала.
- Всмислі?
- Так вони ж капітулювали. Тихо, але вже відомо.
Я обіймаю його, ми щасливі. Я плачу.
1.2.2022. 29м.д. Риби Пн
Я покинула роботу і влаштувалась на іншу. Це в цій самій будівлі. Тому я чудово в ній орієнтуюсь. За жовтими, радянських часів, дверима магазин. Мені треба туди для чогось. Я ці двері бачу здалеку, перед Т –коридором за двома дверима. Відкриваю перші двері і йду «ніжкою» Т. коридор довгий і зліва за столом 2 медсестри. Чергові. В білому, вони просто сидять.
Я відкрила наступні двері, що ведуть в «дах» букви Т.
Там сидить товста чергова в скляній кабінці.
Відчуття «я вдома і на своїй території, я маю право». Магазин ще зачинений. Я питаю чергову:
- Чому зачинено? Адже він о 8:00 відчиняється.
- Десь через 20 хвилин відкриють.
Я не йду назад, а вирішую вантажним ліфтом піднятись нагору, де приміщення нової роботи. Справа. У мене в руках гральні кубики-ключ. Там числа : 0246
Я міркую, 4-ю я відкрила другі двері, а 2-у прикладаю до кнопки ліфта. Система миттєво зреагувала і ліфт зарухався. Я чекаю і бачу зліва від мене величезні металеві двері з косою перекладиною (Z). Вони зачинені, але я можу їх відчинити 6-кою.
Оглядаюсь і кажу черговій, що система після ревізії працює краще. Ліфт тим часом прийшов. Я вже в вантажнім ліфті. Тут з’явився Принц (актор, принц Поль з Пуаро) і бере мене під лікоть, веде до цих величезних дверей, щоб я вийшла геть з ним, він мій жених і десь чую гомін його свити.
Він саджає мене на космічний корабель, я розумію, що це тільки віртуальна реальність типу Steam Engine ( я купила нещодавно, тоді не знала, просто назва схожа в сні, можливо колись бачила рекламу).
І ця «гнида паскудна» (Стерненко дуже доречно описує моє відношення в сні до цього жениха, яке я тоді описала як бридкість, хоча він увесь в білому), показує мені його світ, який він прекрасний.
Натомість я бачу через свої очі, що це стоять на четвереньках баби, шкіра в них лопається і вони –це жаби.
Мені реально нудить. Водночас хтось клацає камерою, бо нас знімають. Той гнівається, бо я розумію, що це антураж та зйомка фільму. Але надіється, що я не бачу реальності. Я бачу. Жаби лежать мертві на спинах. Здулись пузами трупи. Я розумію, що оцей «народ» мені хотіли в підданство підсунути бо я чомусь дуже потрібна цьому лже-принцу. За спинами шепіт, що якщо я не погоджусь, то верхівка еліти побачить його провал і викине геть з суспільства. Його репутація буде знищена.
Я бачу квіти черемшини. Він сплів «качалочку» з них, як вишні на палочці колоском обплетені. Квіти неживі, бо зірвані. Протягує мені.
Я відмовляюсь. Йду звідти в «дах» букви Т.
В 2015-м мені )(утін снився п’яний, в спортивках. Жалівся, що його не люблять. Ми зайшли в вагончик будівельний з синіми шторками на віконці. Я пішла в Харків пішки. Але повернулась, бо злякалась, що мене звинуватять у вбивстві цього лайна. Приходжу, а він мертвий лежить схилений на стіл.
Я пішла знову в Харків. Що ж робити. А там зима, бур’яни, мертві чоловіки в вагонах їдуть.
25.05.2024. 17м.д. Змієносець. Сб.
Я в мацкві. Стою перед величезною будівлею з колоніальними квадратними виступами (архітектура совка- сіра). В кожнім виступі вікна- щілини без скла. Всередині чорно та порожньо. Стоять мертві агрегати. Зараз день. Прийду туди вночі.
Я в новім моїм будинку, велика довга простора кімната. Коричневі зачинені двері. Я бачу на дверях відбитки чоловіка лівим його боком в увесь зріст, а внизу відбиток дитячого обличчя.
Все це припорошене пилом і я маю задумку зверху ще зафарбувати це білою фарбою.
Я знову вночі в мацкві. Вільно входжу в залу, підходжу до агрегатів, це вмістилище боєголовок. Охоронці сплять. Я, для впевненості, що все бездієве, понатискала кнопки пуску. Нічого не спрацьовує. Хм. Але ж вони казали, що активне ядерне оце все. Я ж вперта, мені треба це підірвати. Залишаю свій паспорт на підвіконні ніші-вікна. Йду всередину, мимо сплячого вглиб. Там багато співробітників ядерного вмістилища. Вони закінчили роботу. Натовп в центрі.
Я звертаюсь голосно: «Де адміністрація?»
Мені пара жінок показує як і куди пройти. Я кажу, що мене потрібно супроводити.
Виходить дівчина ( моя знайома бувша, з рашки) і говорить, що проведе.
Ми йдем далі, це осінній парк, міст. Я їй брешу, що запустила ядерні боєголовки і скоро тут буде вирва. Питаю, як її звати, вона каже: «Свєта». Я бачу мою маму в білім пухнастім светрі. Знайомлю їх.
Ми знову в тій кімнаті, що «мій новий будинок». Вивляється це адміністрація.
Я горжусь моєю мамою. Кажу Свєті, що відтепер увесь той натовп повинен слухати маму.
Сама ж йду до вікна і відкриваю ролєти. По відчуттям це балкон, але це 601 кімната. На першім 4-й поверх. (дата 6.01.14 має значення).
Там внизу бавляться підлітки по 10-14 років, 12 чоловік. Один з них сусід Артьомка. Я бачу, що вони грають для мене з таким собі апломбом, хвацько. Я показую «fuck you». Той репетує, що я його зачепила і образила.
Він жаліється його матері та батькові, що я скористувалась їх грою, в свою вигоду. Далі з усмішкою тикає мені середній палець.
Я нахально сміюсь і чухаю свій ніс середнім пальцем, типу «ви шо ідіоти, я своє роблю».
Я стою за товстим склом і воно мене захищає. Зима. Вони зовні, я всередині. Але територія двору не моя. Я не можу вийти, вони увійти.
Закінчення зими, лютий, сусідка-мати Артема підійщла під вікно і розгорнула плакат, щоб я забиралась «нах», бо я паскуда. Вона з підлітками заодно.
Я дивуюсь і спостерігаю за цим всим.
Минає час, вона відступає назад. Я показую, що вона зараз впаде, бо перечепиться через підлітка. Вона ледь не падає. Відступає. Я спокійна.
24.01.2024 р. 13м.д. Рак. Ср.
(Яка подія запускає механізм самознищення?)
Я в палаці. Тут є приміщення моєї бувшої роботи. Водночас це перетворюється якось непомітно і стає територія президентського палацу. Я веду себе як власниця, хоча ще відчуваю, що я вигнана з роботи, бо занадто проста, не вишукана, я в чорній сукні і білі манжети та білий комірець. По сюжету сну я у вигнанні для строптивих.
Піднімаюсь на поверх.
На другому поверсі совокове світло-коричневе приміщення бібліотеки. Водночас це стає королівською бібліотекою з дубовим меблюванням.
Підіймаюсь на третій. Там дівчина, витончена, чи то секретар, чи то чекає керівника. Я розумію, що це керівний відділ, поверх виконавчого директора. Насправді та дівчина –мер.
Я думаю про асоціацію, що вона наполовину мертва. Оминаю її і входжу в кабінет керівника. Там сидить )(утін в чорнім пальто. Він в мене питає:
- Де мер?
Я натомість кажу:
- Пішли, нам пора.
Безцеремонно беру його і виводжу з підприємства. Він щось хоче сказати, але я тягну його геть. Вийшли і з палацу.
Ми йдемо по тротуару в центр. Поночі. Ледь світять ліхтарі. Зима і дуже слизько. Я можу впасти, але не чекаю, що )(утін підтримає. Я все ще тримаю його за лікоть і користуюсь цим.
Назустріч офіцер, хоче перевірити паспорт. Бачить, що це за персона, козиряє. А )(утін сміється хіхікає злостиво:
- Бачиш, він побачив хто я.
- Тепер тебе побачили зі мною, а всі знають хто я.
Той перестав чомусь сміятись.
Я бачу купу слідів і розумію, що тут пройшла сила силенна людей. Дивуюсь, чому ж його ніхто не отруїв. Я сама йду і міркую, як же його отруїти.
8.01.2024 27м.д. Стрілець. Пн.
Я знаю, що мені треба встигнути на 14:10 бути на зупинці, щоб сісти на потяг в Харків. Бачу вже 13:30. Слідчий розказує дівчині, що він тільки розслідує, а судити будуть судді.
Я не стежу за часом. Зі мною десь поряд чорне пальто, темні окуляри, чорний гребінець, чорні папери. Вийшла на зупинку цю. Там багно. Дивлюсь на годинник, бо він слідкує за часом, а там без 10 два. І через 20 хвилин мій потяг.
16.11.2023. 3м.д.
Треба в магазин. Я йду, там універмаг. Окрема черга до біжутерії, зліва. Перед відділом, одразу біля входу, стоїть хор підлітків і готовий співати.
Я роздивляюсь, все в русі. Мені це подобається. Відчуваю себе власником і «сірим кардиналом». Там же ходять чорношкірі моделі, вони в моїх сукнях. На вітрині бюстгалтери.
Я йду прямо до великих вікон чи штучне освітлення. Там баскетбольна площадка. На ній мого чоловіка вчать бомбити. Він вибирає великі м’ячі. В мене в руках жовтий тенісний. На вітрині спортзалу середні зелені м’ячі. Їх ніхто не купує. Бо вони для собак.
Я повертаюсь, щоб роздивитись іншу сторону. Тепер вона зліва, бо я спиною до вітрини з м’ячами для собак. Я бачу знову вітрину з бюстгалтерами. А перед нею непомітний вхід наліво, темний. Туди пішли дві чорношкірі моделі. Я бачу над коридором вивіску «Bridley». Ззаду мене торкає чоловік і каже, що пора йти.
Я кажу:
- Ми ж тільки-но прийшли і почали жити!
- Нам пора далі жити.
Ми вийшли на вулицю. Там сонячний день, літо, величезні каштани. Стоїть бабця з костуром. Чоловік обперся ліктями на кам’яний парапет і дивиться вдалину. Бабця йде геть. Я кажу:
- Не дочекалась смерть, пішла геть.
- Ну так все ж вірно, адже перемога вчора настала.
- Всмислі?
- Так вони ж капітулювали. Тихо, але вже відомо.
Я обіймаю його, ми щасливі. Я плачу.
1.2.2022. 29м.д. Риби Пн
Я покинула роботу і влаштувалась на іншу. Це в цій самій будівлі. Тому я чудово в ній орієнтуюсь. За жовтими, радянських часів, дверима магазин. Мені треба туди для чогось. Я ці двері бачу здалеку, перед Т –коридором за двома дверима. Відкриваю перші двері і йду «ніжкою» Т. коридор довгий і зліва за столом 2 медсестри. Чергові. В білому, вони просто сидять.
Я відкрила наступні двері, що ведуть в «дах» букви Т.
Там сидить товста чергова в скляній кабінці.
Відчуття «я вдома і на своїй території, я маю право». Магазин ще зачинений. Я питаю чергову:
- Чому зачинено? Адже він о 8:00 відчиняється.
- Десь через 20 хвилин відкриють.
Я не йду назад, а вирішую вантажним ліфтом піднятись нагору, де приміщення нової роботи. Справа. У мене в руках гральні кубики-ключ. Там числа : 0246
Я міркую, 4-ю я відкрила другі двері, а 2-у прикладаю до кнопки ліфта. Система миттєво зреагувала і ліфт зарухався. Я чекаю і бачу зліва від мене величезні металеві двері з косою перекладиною (Z). Вони зачинені, але я можу їх відчинити 6-кою.
Оглядаюсь і кажу черговій, що система після ревізії працює краще. Ліфт тим часом прийшов. Я вже в вантажнім ліфті. Тут з’явився Принц (актор, принц Поль з Пуаро) і бере мене під лікоть, веде до цих величезних дверей, щоб я вийшла геть з ним, він мій жених і десь чую гомін його свити.
Він саджає мене на космічний корабель, я розумію, що це тільки віртуальна реальність типу Steam Engine ( я купила нещодавно, тоді не знала, просто назва схожа в сні, можливо колись бачила рекламу).
І ця «гнида паскудна» (Стерненко дуже доречно описує моє відношення в сні до цього жениха, яке я тоді описала як бридкість, хоча він увесь в білому), показує мені його світ, який він прекрасний.
Натомість я бачу через свої очі, що це стоять на четвереньках баби, шкіра в них лопається і вони –це жаби.
Мені реально нудить. Водночас хтось клацає камерою, бо нас знімають. Той гнівається, бо я розумію, що це антураж та зйомка фільму. Але надіється, що я не бачу реальності. Я бачу. Жаби лежать мертві на спинах. Здулись пузами трупи. Я розумію, що оцей «народ» мені хотіли в підданство підсунути бо я чомусь дуже потрібна цьому лже-принцу. За спинами шепіт, що якщо я не погоджусь, то верхівка еліти побачить його провал і викине геть з суспільства. Його репутація буде знищена.
Я бачу квіти черемшини. Він сплів «качалочку» з них, як вишні на палочці колоском обплетені. Квіти неживі, бо зірвані. Протягує мені.
Я відмовляюсь. Йду звідти в «дах» букви Т.
В 2015-м мені )(утін снився п’яний, в спортивках. Жалівся, що його не люблять. Ми зайшли в вагончик будівельний з синіми шторками на віконці. Я пішла в Харків пішки. Але повернулась, бо злякалась, що мене звинуватять у вбивстві цього лайна. Приходжу, а він мертвий лежить схилений на стіл.
Я пішла знову в Харків. Що ж робити. А там зима, бур’яни, мертві чоловіки в вагонах їдуть.