Навіщо ти мене народила?! - Донька жбурнула камінням слів у матір.
- Бо всі народжують.
Мати спокійно вишивала, а подумки визбирала каміння і відсунула за спину, де вже височів пагорб.
- Ти ж в нас не всі. То нащо? Я тебе не просила! - Лізанька не стишила крик, попри почутий гомін за дверима. Вона нервово металась по кімнатці, розводячи артистично руками і звертаючись на невидиму публіку:
- А тепер вона сидить ви-ши-ва-є! Коли навколо рвуться бомби.
- Не перебільшуй.
- Яааа?!! - Перейшла на виск донька, зірвала голос і далі засипіла, - я не перебільшую! В нас немає спокійної домівки, авто, щоб виїхати, всих забрали на війну, а ти ви-ши-ва-єш. Кому це потрібно? - Лізанька рвучко підскочила, вирвала п'яльця з рук матері і кинула в куток.
Матір потемніла в очах, але стрималась. Поволі встала, пішла в куток підняти вишивку. Повернулась на розстелений матрас і відповіла:
- Мені треба. Виростеш- зрозумієш, в тебе інший вік.
- Мамо, мені 28! Я... - задзвонив мобільний і донька кинулась туди, звідкий йшов звук.
Мати усміхнулась і внутрішнє сяйво знову висвітлило обличчя, очі і смуток минув. Вона не слухала розмову, та уривки слів долітали:
- Так....давай..... в мене ще трохи є... скільки можуть? .... гаразд.
Дівчина завершила розмову. Стискала телефон і мовчки дивилась на матір.
Та, відчувши погляд, не підняла голови:
- Вирішила- йди. Пробуй. Захочеш, то зміниш рішення. Ти ж сама знаєш...
" треба тільки скласти план відходу" - закінчили вони разом і вже обидві розсміялись.
Речей було мало, отже Ліза зібралась швидко. Вже на порозі будиночку для переселенців донька повернулась і вони з матір'ю зустрілись очима.
- "Мам, я знаю відповідь"
- "Я знаю, що ти знаєш. Адже ти не питала в мене, чи прийти. Ти мене обрала, щоб прийти".
- " Мам"- відповіла повними сліз очима.
Широко відкрила їх, щоб не викотились і додала вголос:
- Бувай.
- Щасти.
За тонкою перегородкою шептались сусідки, що вже багато бачили на віку:
- Ти бач, отак розстались, - зітхнула одна.
- Угу. Як не мати наче. "Щасти" і все.
- Пішли в чергу, скоро обід.
- Вам щось принести? - Голосно гукнула від дверей вже одна з двох, - дочка ж кинула вас.
- "то й що? В мене є ноги, я сходжу. Це ви хочете, щоб я молодша за вас збігала і вам принесла" - пронеслась думка почутого Вірою нещодавно. А вголос сказала:
- Не турбуйтесь, дякую.
- Свята та божа, - пролунало вже за дверима. - Ага, ага, от торкнеться щось страшне, заспіває тоді... - вторив другий голос.
- Щось ви сьогодні неважно виглядите,- звернувсь хтось точно до них, бо далі пішов сплеск жалоб.
За мить двері прочинились , просунулась ніжка, далі двері повільно почали розкриватись ще ширше. Показались дві дитячі ручки з об'ємними пакетами. Віра схопилась з матрасу і вмить притримала двері стегном, а з рук дитини підхопила важкі пакети.
- Пані Віро, мама з Лізою пішли. А я ось, Ліза сказала віднести, - мала розкрила пакет, там стояли судки. Вона привідкрила один і звідти полинув аромат борщу. Віра зняла кришку, а там гарячий борщ наче ще кипів.
- Ви що його щойно з плити зняли? - Чудувалась жінка.
- Ніт. Матінка його в ковдру вкутала.
- Он як! - Засміялась Віра, - ну що, я накриваю, будем обідати?
- Я не хо. Але, мабуть, що тра.
- Звісно, що тра.
Жінка мала коріння з Заходу України. Серце аж тьохкає, коли чує рідну говірку, а в грудіх тепло розливається, вся постать стає вищою, стрункішою, коли чуєш "Пані Віро". Хоча, на її "родіні" давно так не говорять. Знищене було. А тепер от чує: "пані".
Віра перебирала думки та готувала стіл до обіду. Даринка підійшла до неї, просунула обережно голову жінці під руку, повернула личко і хитрющими очима зазирнула в саму душу:
- Ви ж потурбуєтесь про мене? Я вам буду допомагати. - Дівчинка була щирою, маленьке дитяче обличчя здавалось наївним, але очі... Очі дуже пильно стежили за виразом очей жінки, це не була звичайна цікавість. Так заглядає беззахисна тендітна душа в пошуках прихистку. Коли обставини змушують змінити все, що було до цього і навіть маму.
Віра усміхнулась, в її кутиках очей з'явились зморщечки, вона підняла брову і теж хитро провела погляд на малу лисичку і щиро, женучи геть погані думки цих обставин мовила ніжно і водночас з стверджуюче серйозним наміром:
- Прошу, будь зі мною. Адже мені дуже потрібна така чарівна подруга.
Віра вже знала всю ситуацію.
З язика ледь не злетіло "відповідальна", бо це б наклало кайдани на малу і та без її прикладу, який Віра ще не показала, хто зна, як сприйме наказ.
Війна кожного торкнулась. Дівчинка гайнула до пакетів. Жінка стояла вклякши від думок і того гарно замаскованого страху, який побачила глибоко в маленьких оченятах.
- Тоді прийміть ось оце. - Даринка тримала свій смартфон з відкритою Дією.
Запит вже давно був оформлений, ще коли тягнулись шість годин довжиною в кілометр в однім темнім вагоні.
Мала просто чекала обмін даними.
Така була домовленість, що дитина сама вирішить закінчити справу її власним підтвердженням.
Звісно, що вона не вирішувала, мала це чудово знала, їй роз'яснили, але її прохання для її матері мало велике значення.
Віра взяла свій смартфон, свайпнула, прийняла обмін даними і підтвердила форму тимчасової опіки.
Вона чекала, що дівчинка зараз обійме її чи щось таке, але її нова донька стримано, по-дорослому мовила: "Дякую" , сховала телефон в кишеню і простягнувши долоньки додала: " Давайте, я це розкладу, а ви гаряче нал'єте".
Віра передала серветки дитині, присіла, обійняла її і міцно притисла. Дівчинка стояла, слухаючи своє та "тимчасової мами" серце. Вони спілкувались, перебиваючи одне одного, наче століттями не бачились. За якусь мить обидва серця заспокоїлись і стали перестукуватись в унісон.
Жінка не відпускала малу. Чомусь вважала, що не час. Даринка в цю ж мить схилила голівку на плече Віри, ковзнула по ньому повертаючи ротик до вуха жінки:
- Мені добре,- і за секунду додала, - я хочу їсти.
Віра відпустила малу, дзвінко розсміялась:
- Мені теж добре з тобою! Я теж дуже голодна!
Вони сиділи за столом і наминали борщ. Мала хитала ногами під столом в такт пережовуванню. Світилась як зірка.
- Пані Віра, а .... - мала нарочито струснула ложку сильніше, щоб та капнула на край тарілки і потягнулась рукою до серветки. Її погляд тепер не міг зустрітись з жіночим, - ...а правда, що ви відьма?
Даринка невинно тягла серветку до себе, поволі витирала край тарілки і вся перетворилась на одне суцільне вухо.
Віра, добре, що проковтнула порцію з ложки, повернула трішки голову в бік розташування старих бабок, скосила очі на малу і мовила невинно, наскільки могла:
- Чому ти так думаєш?
- Нуууу... - тягла слово мала, - ....нууууу....- раптом підняла очі на жінку, сперлась трішки на стіл, щоб не перекинути тарілку і наблизилась до Віри, - кажуть, що ви думки чужі читаєте.
- Ворожка. - Просто відповіла Віра. - Я ворожу, але не читаю думки. Тільки показую мій внутрішній світ, моє бачення.
Якщо хтось так само думає, як я, то це тільки співпадіння.
- А що ви ворожите, навчите мене?
- Навчу, коли хочеш.
- О, тоді давайте зара! - Мала скочила зі стільця, відбігла і тут же стрімко розвернулась:
- Я приберу. - Схватила недоїдену страву, підтюпцем понесла її до виходу. Балансуючи однією рукою з тарілкою, а іншою, тягнучи за ручку, відчинила двері і зникла там.
- Киць-киць-киць! - Залунало.
Віра тим часом доїла та прибрала зі столу.
Вони обидві сиділи на матрасі і Віра дістала доволі величеньку квадратну сумочку на "блискавці", яка була розшита гладдю.
- Тримай. - Простягла вона малій. - Не відкривай, а потримай.
Даринка прийняла сумочку наче щось живе та тендітне. Вона погладила, потисла, притулила до грудей, поклала її перед собою і запитала не відводячи очей від малюнку:
- Там чарівно?
- Там увесь світ, який захочеш.
Краєм ока Віра побачила як прочиняються двері. Дві подруженції бабулі вкотились в кімнату:
- О, в нас гості! Добридень! - Вітали бабці малу. - А мама твоя де? - Озирнулись вони. Одна одразу пішла за перестінок.
- Я тут жити буду. А мама на війну пішла разом з Лізою. Нас всих захищати. - Даринка розтлумачила далі, - ви старі, пані Віра зі мною, а я мала.
Баба Дора відкрила рот, щоб щось сказати, але зустріла важкий погляд Віри. Тоді баба враз розтягла усмішку:
- Оце так, так. - Не знайшлась вона що додати інакшого і пішла до себе.
Віра повернулась до Даринки і "увімкнула вихователя", миттєве вживання в роль повністю змінює тембр голосу і дитина не почувається під тиском:
- Нумо, відкривай.
(Замість різкого "відкрий")
Мала обережно потягла за "блискавку".
За перегородкою почувся шепіт. Та Віра не зважала.
Дівчинка тим часом розкрила сумочку і зазирнула всередину.
- А тепер висипай їх.
(Замість різкого "висип").
Але мала обережно просунула руку і витягла гладкий невеличкий дерев'яний брусочок.
Віра посміхнулась:
- Ти вирішила одразу поворожити? Що ж ти витягла?
Даринка скинула вгору лице з відчайдушно здивованими очима. Водночас простягла на долоні до Віри брусочок:
- Ось!
Віра перевернула в дівчинки на долоні брусок:
- Як цікаво. Wird.
- А що це?
- Це, Даринко, означає, що ти сама свою долю твориш і тобі допомагає Космічний Вітер.
- А чому я ворожу тому, що не висипала? - Малу не зацікавив світ Віри. Вона хотіла почути про свої дії від авторитетної особи.
- Є різні правила. Я кажу, що робити, бо я так вмію. А ти отак зробила.
- Це помилка?
- Ні, це твоя справа.
- І що мені зараз робити? Висипати? Це ж ваші речі і я їх хотіла обережно дістати, бо не знала, що там. І
- Яка вихована дівчинка,- почулось за ширмою.
- Дякую, але я вже знаю, що я вихована. - Гукнула мала і зацікавлено глянула на Віру.
- Я можу тобі пояснити, що означає кожна руна.
- Висипаю! - Оголосила мала.
Даринка обережно нахилила отвір до простирадла, на якім лежала серветка, простелена Вірою. Серветка теж була вишита гладдю. Але так непомітно, наче розчесана і застелена вітром трава.
Руни висипались невеличкою гіркою.
- Які гарні, - дівчинка погладила пальчиками поверхню рун. - Вони такі як карамельки, тільки гладкі і не липнуть.
Віра посміхалась.
Вона їх свого часу просто розпиляла з ароматичних кедрових кубиків. Шкуркою зашліфувала до стану прямокутних овалів. Лінером навела олівець, друкуючи кожну руну. Далі лак для нігтів, ультрафіолет і от, вийшли отакі карамельки. Деревина була з природнім малюнком. Полоси перемішувались по тонах. Десь були навіть завитки.
- Я вивчила значення кожної руни.
- Вчити треба? - Мала трішки скривилась.
- Так. Але не обов'язково. Ти бери руну в руку, тримай її, шукай її зображення в інтернеті і читай про неї. Просто читай. А воно само запам'ятається. Зорова пам'ять спрацює. Одну руну в день можна вивчати. Щоб не путалось в голові.
- А звідки вони взялись?
- Вони завжди були. Це всесвітні енергії, які зручно колись позначили, щоб правильно використовувати. Це майже казка, але це насправді є.
- А що, можна і неправильно? Як це і що тоді трапиться? - Мала налякано і водночас зацікавлено дивилась на Віру.
За ширмою почулось знову вовтузіння.
І в цей час "стук-стук" і тут же розшарпнулись двері і увірвалась така собі "чиста енергія".
- А хто тут є?! - Блиснув погляд, - Ага! Ось де ти!
- Ааааа! Зінуля!!! - Мала майнула стрибком до тітки, зірвавшись з місця.
- Привііііт! - Тітка вже крутила малу, тримаючи в обіймах.
- Я скучилааааа! - Даринка раділа як маля в колисці першою посмішкою для батьків.
- Так, тихо, не зачепи. - Зіна поставила малу на підлогу, - чекай, в мене є щось!
Вона відстебнула кнопку кишені і дістала звідти коржики- пиндики. Цілий пакет.
- Це дід Вова передав?
- А хто ж іще нам напече їх? - Підморгнула Зіна малій.
- Я вже пообідала. Так що можна.
- Тобі, мала все можна, запам'ятай. Обирай, що хочеш. Але думай, щоб не шкодити.
- І не попастися на гарячому.
- Це ти її навчила? - Зіна, сміючись, глянула на Віру.
- Ні, це я чула від дядька Роми, він новини розказував, що якийсь депутат попався на гарячому. Я питала як це і він мені сказав, що дядько робив те, що не можна і не культурно, і його побачили.
- Мда, треба Ромці тирлєй дати, щоб не заохочував до невідомого.
- Думаєш? - Віра іронічно обвела поглядом простір, що був назовні, за стінами будиночку. - Ти ж бачиш, що відбувається, мала повинна знати, щоб захиститись. І вона не того поля ягода, щоб не знати куди і що застосувати.
- Вона красти піде, якщо ти їй все дозволиш, - почулось за ширмою.
- Якого хроняки?! - Скинулась наче радо Зіна, - баб Дора, ви ще жива? От поки не сказали, наша Даринка і не знала, що саме сюди можна застосувати це знання. Прикусіть язика та виховуйте своїх. Лізете вєчно...
За ширмою стихли.
- Я не крастиму. Якщо ти так відносишся до цього. - Запевнила Дівчинка тітку. - Для мене мама, ти, Віра, Ліза приклад.
- Справа не в крадіжці. - Віра торкнула малу за пальчики. - Гарний злодій може бути гарним фокусником. І вкрасти можуть мимоволі, щоб мати собі щось.
- А в чому тоді справа?
- Ти вірно сказала, щоб не попастися на гарячому. Але справа в тому, щоб ти мала більший вибір та можливості, а не обмежений простір діяльності.
- Хитрити?
- Потрібно знати, що ти "можеш так зробити".
Але застосовувати це чи ні, вирішуєш ти. Якщо ти знаєш, що можеш, це перестає бути забороною, яку хочеться подолати. А коли в тебе є ще й план дій і не один, які не йдуть врозріз з твоїми переконаннями, вихованням, то це взагалі броня.
- Ніхто не вкусить, бо я гарно знаю права і закони?
- І ніхто не вкусить, - засміялись Зіна та Віра.
- Псіхолог, - скинулось за перегородкою.
- Не звертай уваги, - Віра плеснула по матрасі, - присядь-но, ти надовго?
- На день. Забрати дещо. Люба набрала з дороги і сказала, що з Лізкою вже їдуть. А я в ці краї ще по інших новачків. - Зіна здавлено гиркнула, - ще не зовсім звикла. Знаєш, я в дитинстві захоплювалась "Зоряними війнами" і хотіла бути роботом.
- Мрії починають збуватись?
- Та, йомсанамать, так.
Віра дивилась на тітку дівчинки. Колись вони були по сусідству. Були.
Зіна взагалі агроном. Віра згадала, як вони разом крали яблука в саду за копанкою. Дід Михайло сторож тоді таких чортів давав, а шо туман творив. Але не за крадіжку, а за те, що собаки там були.
Найда прибігла до старого, запрошуючи за собою йти, поки Рекс стеріг малих та гарчав тихенько. А яблуками він напхав потім дівчачі кишені та спровадив геть. Може тому Зіна стала агрономом. Не суть справи.
Віра кивнула на біопротез:
- Я б не змогла так.
- Ти що, жалієш чи виправдовуєшся? - Скинулась Зіна. - Давай не бзди, кожен своє робить. - Тітка затулила вуха Даринки, - я ніхуху не знаю, накуку ьусня пре сюди. Мотивація стала методом здохнуть нах. Зате в нас, дякувати богу, - вона відтулила вуха, - щось почало змінюватись на краще.
- Ти це бачиш? Зміни?
- Звісно. Більше совок не керує. Це початок, але нам потрібна сильна армія. Щоб я, - Зіна знов затулила вуха племінниці, - блд сіла в броню і вижила, а не тупо здохла. Наших бережуть.
Вона відтулила вуха дівчинці.
Та спостерігала мовчки. Звісно вона все почула, бо протез тітки був не щільний. Але, здається, що та і не намагалась сховати від малої слова. Все це було зроблено: "Маєш знати, що є отакий спосіб зробити вигляд, що я для чужих очей турбуюсь, щоб ти не чула слів. Але я турбуюсь, щоб ти знала, що є реальне життя. А не тільки казочки про принців та принцес."
Погляд Зіни ковзнув вниз на малу. Та вже вмостилась в тітки на колінах і щось перебирала на губах пальцями. Потяглась до повік і пощипала їх. Серце Зіни стислось, вона знала цю поведінку.
Обійняла дитину за ніжки та плечі. Погляд впав на руни:
- Та ви шаманите тут?
- Ні, ми ворожимо. - Мала наче вуж крутнулась з рук тітки і сіла поряд на матрасі.
- Оце я "вірд" витягла. Це Космічний Вітер! Він як дядя Валєра, він мене вбереже.
Віра піджала губи, її обличчя змарніло. Чоловік досі безвісти зниклий. Але "машина паперів" крутиться. Хаосу вже немає, який був спричинений. Випадкові слова дівчинки підтвердили її відчуття, що Валерій загинув.
Зіна стисла губи, стягнула їх в куток, скрививши обличчя.
- Нема звісток?
- Ще нема.
- Думаєш, що вона теж відчуває? Як ти?
- Ти ж чула.
- Вчи її. Це допоможе їй повернути здоров'я, розібравшись в собі. Ти ж он змогла.
- Змогла. - Віра невесело усміхнулась, згадуючи пройдене. - Хто знав, що щоб вижити і не рвонути на війну, мене рак вкладе на постіль.
- Вибір завжди існує. Ти хотіла ще в школі вийти на пенсію рано, щоб робити, що завгодно. - Гучно та дзвінко засміялась Зіна.
- Та так. Було, було. - Віра теж щиро засміялась. - От бачиш, як ми читаємо думки? - Кивнула вона малій, що причаїлась і слухала жінок.
- Ваші мрії збуваються?
- Так.
- І я хочу!
- Народ, мені пора, - Зіна цьомнула малу в лобик, обняла. Встала, потисла за плечі Віру, та обійняла обережно подругу.
Зіна розвернулась до малої, підняла руку, щоб щось сказати. Глянула на Віру, передумала, махнула рукою:
- Ви обидві знаєте, що робити. До зв'язку!
Вона метнулась світлом до дверей, рвучко їх шарпнула і вже за ними пролунало:
- Бабулі, щасти, щоб я вас ще живими побачила!
- Щасти й тобі, - мовили за ширмою.
- Ич, прокурорша, роздала накази і вшилась, - вторив інший голос.
Даринка підсунула до себе купку рун і телефон.
Віра нахилилась до малої і прошепотіла:
- Хочеш навчу свої, а не чужі думки читати?
- Це повинно бути таємницею? - Прошепотіла мала.
- Так.
- Навчіть.
- Тільки це звичайні справи і ніякої магії. Тільки вивчення, аналіз та розуміння свого світу. - Віра уважно спостерігала за Даринкою.
Дівчинка, мов повний місяць личком, трохи ширше розкрила очі, щоб не виказати легкого розчарування:
- Я знаю. Казку та магію я й сама зроблю. Придумаю.
Віра випрямилась. Взяла в руки вишивку і почала голкою вести нитку крок за кроком, стелючи стебло квітки.
- Ти ж не думаєш, що я тобі ось так все викладу одразу?
- Думаю. - В погляді Даринки читалось: "А чом би й ні?".
- Я б залюбки. Але чи почуєш ти слухаючи все? Бо треба ловити слушні моменти.
- Тобто?
- Ось ти щойно була зацікавлена. Зачарована. Це перше враження від того, що ти хотіла взнати. Воно просто так не утворюється. Кожна річ несе людську енергію. Ти відчуваєш їх одразу. Те, що на поверхні. Особливу енергію несуть вперше зроблені тобою речі. Не ті, що в садку чи школі по завданню, а те, що Душа хоче. Їх слід тримати при собі і не віддавати. Не дарувати. Тільки продати.
- Чому?
- Вони дають тобі натхнення. Це секретне Джерело. Вони тобі твої думки відкриють, сумніви проженуть, бентегу знищать, тепло подарують. Бо є люди, які знають це і захочуть пробратись до тебе в сон, вночі. Знати якийсь твій секрет та хто ти. Вони не бажають зла, але це не факт. Тому краще вести обмін. Гроші, це універсальна плата, яка обриває зв'язок і захищає тебе. Якщо ти не дозволиш втручатись.
- А що не на поверхні?
- Коли ти довше пізнаєш з цікавістю, це важливо, чужі речі, тоді відкривається середина володаря чи володарки речі.
Ти відчуєш це.
- І мене отак відчувають?
- Звісно. Якщо ти захочеш. А можеш і схитрувати.
- Як це?
- Та просто. Бути шанобливою. Діяти по правилах, вести гру по закону території де ти знаходишся і тоді ти наче вдягаєш маску. Тоді річ чи витвір не завжди розповідає про тебе. Але цьому слід вчитись.
- Це цікаво, - оченята дівчинки заблищали.
- От бачиш, щойно ти була розчарована і от знову цікаво. Момент інший, еге ж?
- Точно! - Даринка усміхалась широко та щиро і прокручувала в голові зміну настрою. - Все ж однакове довкола! А виходить, що я вирішую чи цікаво мені це чи ні!
- Так. Настрій грає важливу роль. Тому завжди знай чи вираховуй нащо тобі щось вчити. Шукай вигоду та цікавість.
Одна з задач в житті - це сприймати нове. В кожного воно своє. Оточення поступово дає ази, пхає все, вибирай, що сприймати, що ні. Яку користь несе. Нехай воно проходить крізь тебе, як енергія. Але ти обов'язково потім знатимеш що і де взяти. Тебе автоматично приведе, тільки задай питання собі, бо питання треба задавати. Адже всі відповіді вже є.
- Ого! Всі-всі?
- Так.
- А я зможу бути королевою?
Віра лунко засміялась.
Що не так? - Здивувалась мала.
- Я згадала своє. - Віра все ще сміялась.- Я теж мріяла стати королевою. Але ця мрія була наче оболонка без вмісту розуміння того, що це таке.
Я не хотіла розбиратись і знати обтяжливе і іншу сторону. Що це титул, статус, зобов'язання, етикет, режим, публічність, вміння і так далі. І от я себе робила королевою, згідно свого переконання, це було мабуть 3% від усього образу і життя, про яке я і не здогадувалась. Вірніш, не хотіла. Адже я не королева, це ж несерйозно, так, пограти в королеву.
Я оточувала себе гарними речами, вдягалась завжди помпезно, несла себе світу. Поміж іншим вказувала іншим, як і коли мені телефонувати, бо я ж зайнята. Насправді ні. В моїй підсвідомій уяві всі були підданими, а я королевою. Це добре, що я королева, але краще б було знати, що всі навколо теж королеви та королі в їх житті.
- І що трапилось?
- Трапилось те, що я в розмові з подругою вказала, грубо, що я зайнята. Показуючи всим виглядом, що я вище порожніх балачок.Подруга вже не дзвонила мені більше. Я відчувала, що щось не те ляпнула.
Я перечекала час. Тиждень чи щось таке. Набрала її. Завели розмову про погоду та дітей. Згодом вже все було обговорено і тут я, замість вибачитись та просто сказати, що глянула на ситуацію інакше і мені прикро, що я так себе повела, я сказала подрузі: "ну, пока, звони, коли захочеш".
Я не вішала трубку, бо чекала радісних подяк, що я ж от до неї дружелюбно відношусь, я ж перша зателефонувала. І я почула: " Королєва, ти мені дозволяєш? Слухаюсь."
Вона не дзвонила більше. А я зрозуміла, яка з мене на той момент "королєва". І що це дійсно була остання крапля її терпіння за всі роки.
- Не можна керувати чужим світом. Тільки своїм, так?
- Так, Даринко. Це просто неможливо. Вести обмін- можна.
- Але як навчитись?
- Спілкуватись, спостерігати. Вибирати, оцінювати, може десь і відкушувати, - Віра, жартуючи, вщипнула легенько малу.
Та засміялась:
- Як пиріжки! Адже вони однакові на вигляд: з джемом, з капустою, з м'ясом... Хоча ні, якщо біляш, то від печеного відрізнити точно можна.
- Це ти бачиш те, що зверху.
- Ага, точно. А надломлю і побачу серединку.
- А щоб не ламати?
- Запитаю чи прочитаю цінник. Або гляну уважніше, може плями червоні від вишень будуть. Чи капустинки січка пристане.
- Досвід розвиваєш.
- Або понюхати можна.
- Чи самій спекти.
- Так, - мала зраділа ще одній можливості, - чи когось попросити це хробити.
- А якщо ти сама пиріжок, то який? - Спрямувала Віра розмову з акцентом на дівчинку.- Це називається роль чи маска, дій по ситуації.
- Я не знаю. Зараз я, мабуть, булка, з маком. Мені солодко і легко.
- Отак і руни. - Віра тут же закріпила увагу Даринки на ній самій.- Уявляєш себе нею. Дай покерувати собою, коли прочитаєш інформацію. І потім уважно спостерігай та аналізуй події. Кожен момент просто відмічай. Запиши увечері в щоденник найяскравіший момент. Чи ти хотіла б це повторити, вивчити, спробувати, щоб відбулось і т.д.
- Якщо я маску пиріжка ношу, а зовні людина, то мене і не розкусять. І якщо я ще й граю роль руни, даючи їй покерувати, то я взагалі чарівниця!
- Отож-бо й воно! Чарівниця. Це твій світ. Руни покажуть на що здатні. Але керуєш ти. Пам'ятай це. Обов'язково дякуй собі за сміливість бути собою, а їм за те, що допомагають.
Вчись спостерігати і застосовуй побачене з вигодою. Знатимеш характери людей зовні, маски які вони одягають, ролі, які вони грають при цьому.
Бо може бути зовні людина, маска одна, а душа інша і не завжди тобі підійде довге спілкування.
Може бути і так: зовні стара жінка, маска кролика, а нутро принцеси.
- Ого! Це що таке? - Здивувалась Даринка.
- Це ті, хто не вміють користуватись ні масками, ні ролями і не живуть власним життям, а лозунгами, чужою піснею, чужим життям. Такі ще й маніпулюють вдало. Бо інакше б не вижили. Але це не точно.
- Я не хочу, щоб мною маніпулювали.
- Але нехай все відбувається.
- Нехай. Бо це ж багато інших життів.
- І не тільки. В кожного життя є різні виміри.
Мала округлила очі:
- Варіанти?
- Авжеж. Вибір.
- Пані Віро, а можна жити вічно?
- Нащо?
- Щоб спробувати всі варіанти життя.
- Мабуть можна.
- Ти знаєш як! - Ствердила Даринка і її очі аж заіскрились чарівним сяйвом. Дівчинка застрибала на матрасі.
- Мабуть. Всі це знають.
- Але не звертають увагу, так?
- Мабуть. - Віра клала стібок за стібком, намагаючись не вколотись.
- Можете сказати мені?
Віра мовчала, збираючись з думками.
Мала затихла і спостерігала за голкою, терпляче чекаючи.
- Я напевне не знаю, але маю здогадку. - Почала Віра тихо. - Існує легенда про Чотирбоки.
Мала, що з першим словом лягла біля Віри, враз схопилась:
- Знаю! Там моя прабабуня мешкають!
- Але це не село. Це 4 боки душі людської.
- Сторони?
- Ні, боки. Бо це глибини, як сектор. Лівий бік людини, правий бік, передній бік, задній бік. І всі вони ще містять не лише вміст до центру, а й верх-низ. Можна перевертати та змінювати точку споглядання відносно самого себе.
Так от. Кожна сторона має свій панівний прояв. Вона відповідає періодам, датам. Вміщує ознаки планет, стихій, знаків зодіаку, сузір'їв. Люли придумали орієнтири такі, позначки.
- А хіба знаки це не сузір'я? - Здивувалась мала, дивлячись на Віру знизу вгору, зручно вмостившись знову.
- Ні. Бо то коло відліку для полегшення користування. А сузір'я, то історії навколо кола відліку. Одне, як наче орган серце, його стан. А друге як його робота. Там і походження, і завдання, і плани, і надії, і навіть результати є.
- А що ще в Чотирбоках?
- Ще там числа, руни, астрологія, астрономія, китайські знання, індійські, слов'янські...
- Ого!
- Ого. - Усміхнулась Віра і продовжила. - Кожен бік - це дитинство, юність, молодість та зрілість.
І ними всима, я вважаю, за певних обставин слід користуватись. Все життя міняючи їх.
Дитинством - для здобуття інформації. Юністю- для пробування цієї інформації. Молодістю - для застосування цієї інформації. А зрілістю- для відтворення застосованого.
- А чому вмирають?
- Бо, мабуть, що обмежують дитинство, втрачають юність, розкидаються молодістю і живуть тільки старістю.
- А зрілість?
- Зрілість і мені недоступна. Тільки старість. Зрілість- це якраз вічний процес з отима всим іншими, вони переходять одне в одне, щоб була зрілість.
Якби тут був Космічний Вітер, він би сказав, що старість- це копіювання, а не відтворення того, що робилось молодістю.
Я в молодості не зробила нічого, що могла б зараз відтворити. От і тому поки що тільки вчусь.
Віра показала вишите.
- Гарно. - Мала любувалась кольорами, що перебігали непомітно і формували надзвичайно живе листя. - Ви говорите, що переходять одне в одне, як кольори чи як оті інь-ян, що мама колись розказувала?
- Як кольори в дії, це сузір'я. Ти бачиш початок процесу, голку, нитку, тканину, виконавицю. А інь-ян це знаки зодіаку. Чотири. Вони складають основу людини. До речі, інь-ян - це не коло і в нім поділ, крапки та чорне і біле. Це вже процес показано. А це початково і є Чотирбоки. Там все в їхнім вимірі має 4 боки.
Дівчинка замислилась, намагаючись уявити цей інь-ян з чотирьох сторін. Струснула нарешті голівкою і закотила очі під лоба:
- Ні. Складно уявити. А хто такий Космічний Вітер?
- Я й сама не знаю. Це був тільки сон.
- А ти зараз зверху жінка, маска дитини, а роль мами? Це може і є Чотирбоки?
- Ти ж три вказала.
- Тю, ви, пані Віро, такі чудні. Оберігати свою дитину в собі, маску, що ви носите від сторонніх- це і є четверте. А потім міняєте. Наприклад, маску молодої вдягнете, роль дитини, а зверху зріла чи ще якось і от всі вони, тобто ви самі себе бережете як "юна тигриця", - процитувала когось мала з акцентом іронії.
Віра оторопіло дивилась кудись в простір.
Даринка сповзла з матрасу Віри. Поволі пішла на ліжко Лізи. Вклалась і мовила:
- Це не так швидко, як я сподівалась.
За ширмою давно сопіли в сні бабулі. Даринка дрімала. А Віра знов чудувалась . Колись вона бачила сон, в якому в неї дві доньки. І коли хтось їй привів другу, обличчя якої вона не бачила, той хтось мовив:
- Бережи її. Це Повня. Твоя друга донька.
Виявляється ця донька увесь час була поряд і вона її знала.
- Пані, Віро.
- Що?
- А якщо не забороняти війні відбуватися, то вона пройде повз?
- Напевне, не знаю. Але то така сила, що твій дозвіл не змінить нічого, а ще й знести може, коли натрапить на твій камінь страху й перечепиться.
- Перечепиться,- засміялась тихо мала. - А що ж тоді робити?- Додала вона.
- Я знаю, що вона є. - Віра намагалась відповісти сама собі, більше ніж дівчинці.- Це моя в цім відношенні робота- знати. Знаю, що це сильніше від мене. Але я не одна. Вивчаю, що я можу зробити для себе, щоб вижити і вберегтись від знищення. Адже це саме важливіше. Зберегти націю.
- А хто пішов воювати, як Зіна говорить. Вони впустили війну, чи вона перечепилась? - Вже серйозно запитала Даринка.
- Ні, це сильні люди, яких сила змушує відчути свою силу і забезпечити відхід, щоб жити. Навчитись цьому.
- А якщо їх вб'ють, то вони не навчились?
- Вони не знають, що померли. І стають безсмертними воїнами. Є такий вимір, Вальгалла. Там продовжується навчання. Вони знову народжуються. Але вже знають, що життя буває інакшим. Не пам'ятають, але знають.
- А хто знав, що вмирає?
Віра враз побачила наче майнуло в складках штори обличчя Валерія. Вона аж схопилась, повернулась і вся напружилась. Але не побачила нічого.
- Такі, - вона стримала голос, - такі бережуть нас далі. Навіть після смерті.
Запала тиша. Тільки сопіння трьох осіб.
Віра встала і пройшлась до вікна. Згорнула руками штору. Сльози котились і світ за вікном хитався, як в дощ.
- В мене буде доня, - почулось позаду, - я назву її як татка. Валерія.
Віра відійшла від вікна. Стала на коліна біля малої, що вже спала. Погладила легесенько її світле волосся:
- Авжеж, доню. Авжеж.
●●●
- Валєра, та ти ж не думаєш, що можеш звідси злинять?
Чоловік спокійно дивився на Смерть. Навколо були дивні стіни. З завислих куль, осколків, ще чогось. Ці предмети тримались ковзаючи. Проте годі було їх розірвати.
- Навіть не пробуй. Ти забутий. Не треба було лізти в це пекло.
Валерій глянув з-під лоба на Смерть:
- Блд, ти як срана ьусня "нінада, здавайся, зачєм тебе", ти ж не раба? Чи раба ? Я знаю, що мертвий. Як і вони, - кивнув він на ще багатьох.
- То чого ти досі світишся і всі вони життям?
Всьо! Всьо! Занавіс! Давайте, киш-киш звідси. Я не можу вас повернути. Тіл нема.
- Я не все зробив на Землі.
- Так в чому проблема, давай, прийми, що ти вмер, а не "я знааааю"- артистично проспівала Смерть. - Давайте, приймайте!!!!- Гаркнула вона, що аж здригнулось межисвіття вимірів. - Мені прибирати пора!
- Ніт, - усміхнувся чоловік. - Почекаєш. Хлопці, співаємо далі! Раз- два!
Вбиті кацапами в полоні воїни, що були довкола засміялись і затягнули хором:
- "Не питайте, хлопці, чом я одинокий
Берегом так пізно мовчазний ходжу.
Там на тому боці загубив я спокій
І туди дороги я не знаходжу.
Та нехай сміється неспокійна річка,
Все одно на той бік я шлях свій знайду:
"Чуєш, чи не чуєш, чарівна Марічко,
Я до твого серця кладку прокладу."
- Та за шо...- Смерть поволоклась геть. Колись вона вже тут тримала живу особу. Мабуть її енергія цих тут тримає. - За шо це менііііііі....- завила вона зникаючи в інший вимір.
За нею потягнувся цепок, що заважав рухатись вільно. Усвідомлення і думка, що робота не виконана тримала Смерть на цепу у власнім же її існуванні.
Виконати вона її не могла. Але і не здогадувалась, що можна відкласти, залишити, визнати, що не її то справа. Бути гнучкіше: домовитись з собою. Так ні. Стара як світ, консервативна до мізків кісток, вперта вона не поступалась позицією. Ця позиція її труїла, але ж вона бессмертна.
А воїни робили своє. Будували план дій.
- Бо всі народжують.
Мати спокійно вишивала, а подумки визбирала каміння і відсунула за спину, де вже височів пагорб.
- Ти ж в нас не всі. То нащо? Я тебе не просила! - Лізанька не стишила крик, попри почутий гомін за дверима. Вона нервово металась по кімнатці, розводячи артистично руками і звертаючись на невидиму публіку:
- А тепер вона сидить ви-ши-ва-є! Коли навколо рвуться бомби.
- Не перебільшуй.
- Яааа?!! - Перейшла на виск донька, зірвала голос і далі засипіла, - я не перебільшую! В нас немає спокійної домівки, авто, щоб виїхати, всих забрали на війну, а ти ви-ши-ва-єш. Кому це потрібно? - Лізанька рвучко підскочила, вирвала п'яльця з рук матері і кинула в куток.
Матір потемніла в очах, але стрималась. Поволі встала, пішла в куток підняти вишивку. Повернулась на розстелений матрас і відповіла:
- Мені треба. Виростеш- зрозумієш, в тебе інший вік.
- Мамо, мені 28! Я... - задзвонив мобільний і донька кинулась туди, звідкий йшов звук.
Мати усміхнулась і внутрішнє сяйво знову висвітлило обличчя, очі і смуток минув. Вона не слухала розмову, та уривки слів долітали:
- Так....давай..... в мене ще трохи є... скільки можуть? .... гаразд.
Дівчина завершила розмову. Стискала телефон і мовчки дивилась на матір.
Та, відчувши погляд, не підняла голови:
- Вирішила- йди. Пробуй. Захочеш, то зміниш рішення. Ти ж сама знаєш...
" треба тільки скласти план відходу" - закінчили вони разом і вже обидві розсміялись.
Речей було мало, отже Ліза зібралась швидко. Вже на порозі будиночку для переселенців донька повернулась і вони з матір'ю зустрілись очима.
- "Мам, я знаю відповідь"
- "Я знаю, що ти знаєш. Адже ти не питала в мене, чи прийти. Ти мене обрала, щоб прийти".
- " Мам"- відповіла повними сліз очима.
Широко відкрила їх, щоб не викотились і додала вголос:
- Бувай.
- Щасти.
За тонкою перегородкою шептались сусідки, що вже багато бачили на віку:
- Ти бач, отак розстались, - зітхнула одна.
- Угу. Як не мати наче. "Щасти" і все.
- Пішли в чергу, скоро обід.
- Вам щось принести? - Голосно гукнула від дверей вже одна з двох, - дочка ж кинула вас.
- "то й що? В мене є ноги, я сходжу. Це ви хочете, щоб я молодша за вас збігала і вам принесла" - пронеслась думка почутого Вірою нещодавно. А вголос сказала:
- Не турбуйтесь, дякую.
- Свята та божа, - пролунало вже за дверима. - Ага, ага, от торкнеться щось страшне, заспіває тоді... - вторив другий голос.
- Щось ви сьогодні неважно виглядите,- звернувсь хтось точно до них, бо далі пішов сплеск жалоб.
За мить двері прочинились , просунулась ніжка, далі двері повільно почали розкриватись ще ширше. Показались дві дитячі ручки з об'ємними пакетами. Віра схопилась з матрасу і вмить притримала двері стегном, а з рук дитини підхопила важкі пакети.
- Пані Віро, мама з Лізою пішли. А я ось, Ліза сказала віднести, - мала розкрила пакет, там стояли судки. Вона привідкрила один і звідти полинув аромат борщу. Віра зняла кришку, а там гарячий борщ наче ще кипів.
- Ви що його щойно з плити зняли? - Чудувалась жінка.
- Ніт. Матінка його в ковдру вкутала.
- Он як! - Засміялась Віра, - ну що, я накриваю, будем обідати?
- Я не хо. Але, мабуть, що тра.
- Звісно, що тра.
Жінка мала коріння з Заходу України. Серце аж тьохкає, коли чує рідну говірку, а в грудіх тепло розливається, вся постать стає вищою, стрункішою, коли чуєш "Пані Віро". Хоча, на її "родіні" давно так не говорять. Знищене було. А тепер от чує: "пані".
Віра перебирала думки та готувала стіл до обіду. Даринка підійшла до неї, просунула обережно голову жінці під руку, повернула личко і хитрющими очима зазирнула в саму душу:
- Ви ж потурбуєтесь про мене? Я вам буду допомагати. - Дівчинка була щирою, маленьке дитяче обличчя здавалось наївним, але очі... Очі дуже пильно стежили за виразом очей жінки, це не була звичайна цікавість. Так заглядає беззахисна тендітна душа в пошуках прихистку. Коли обставини змушують змінити все, що було до цього і навіть маму.
Віра усміхнулась, в її кутиках очей з'явились зморщечки, вона підняла брову і теж хитро провела погляд на малу лисичку і щиро, женучи геть погані думки цих обставин мовила ніжно і водночас з стверджуюче серйозним наміром:
- Прошу, будь зі мною. Адже мені дуже потрібна така чарівна подруга.
Віра вже знала всю ситуацію.
З язика ледь не злетіло "відповідальна", бо це б наклало кайдани на малу і та без її прикладу, який Віра ще не показала, хто зна, як сприйме наказ.
Війна кожного торкнулась. Дівчинка гайнула до пакетів. Жінка стояла вклякши від думок і того гарно замаскованого страху, який побачила глибоко в маленьких оченятах.
- Тоді прийміть ось оце. - Даринка тримала свій смартфон з відкритою Дією.
Запит вже давно був оформлений, ще коли тягнулись шість годин довжиною в кілометр в однім темнім вагоні.
Мала просто чекала обмін даними.
Така була домовленість, що дитина сама вирішить закінчити справу її власним підтвердженням.
Звісно, що вона не вирішувала, мала це чудово знала, їй роз'яснили, але її прохання для її матері мало велике значення.
Віра взяла свій смартфон, свайпнула, прийняла обмін даними і підтвердила форму тимчасової опіки.
Вона чекала, що дівчинка зараз обійме її чи щось таке, але її нова донька стримано, по-дорослому мовила: "Дякую" , сховала телефон в кишеню і простягнувши долоньки додала: " Давайте, я це розкладу, а ви гаряче нал'єте".
Віра передала серветки дитині, присіла, обійняла її і міцно притисла. Дівчинка стояла, слухаючи своє та "тимчасової мами" серце. Вони спілкувались, перебиваючи одне одного, наче століттями не бачились. За якусь мить обидва серця заспокоїлись і стали перестукуватись в унісон.
Жінка не відпускала малу. Чомусь вважала, що не час. Даринка в цю ж мить схилила голівку на плече Віри, ковзнула по ньому повертаючи ротик до вуха жінки:
- Мені добре,- і за секунду додала, - я хочу їсти.
Віра відпустила малу, дзвінко розсміялась:
- Мені теж добре з тобою! Я теж дуже голодна!
Вони сиділи за столом і наминали борщ. Мала хитала ногами під столом в такт пережовуванню. Світилась як зірка.
- Пані Віра, а .... - мала нарочито струснула ложку сильніше, щоб та капнула на край тарілки і потягнулась рукою до серветки. Її погляд тепер не міг зустрітись з жіночим, - ...а правда, що ви відьма?
Даринка невинно тягла серветку до себе, поволі витирала край тарілки і вся перетворилась на одне суцільне вухо.
Віра, добре, що проковтнула порцію з ложки, повернула трішки голову в бік розташування старих бабок, скосила очі на малу і мовила невинно, наскільки могла:
- Чому ти так думаєш?
- Нуууу... - тягла слово мала, - ....нууууу....- раптом підняла очі на жінку, сперлась трішки на стіл, щоб не перекинути тарілку і наблизилась до Віри, - кажуть, що ви думки чужі читаєте.
- Ворожка. - Просто відповіла Віра. - Я ворожу, але не читаю думки. Тільки показую мій внутрішній світ, моє бачення.
Якщо хтось так само думає, як я, то це тільки співпадіння.
- А що ви ворожите, навчите мене?
- Навчу, коли хочеш.
- О, тоді давайте зара! - Мала скочила зі стільця, відбігла і тут же стрімко розвернулась:
- Я приберу. - Схватила недоїдену страву, підтюпцем понесла її до виходу. Балансуючи однією рукою з тарілкою, а іншою, тягнучи за ручку, відчинила двері і зникла там.
- Киць-киць-киць! - Залунало.
Віра тим часом доїла та прибрала зі столу.
Вони обидві сиділи на матрасі і Віра дістала доволі величеньку квадратну сумочку на "блискавці", яка була розшита гладдю.
- Тримай. - Простягла вона малій. - Не відкривай, а потримай.
Даринка прийняла сумочку наче щось живе та тендітне. Вона погладила, потисла, притулила до грудей, поклала її перед собою і запитала не відводячи очей від малюнку:
- Там чарівно?
- Там увесь світ, який захочеш.
Краєм ока Віра побачила як прочиняються двері. Дві подруженції бабулі вкотились в кімнату:
- О, в нас гості! Добридень! - Вітали бабці малу. - А мама твоя де? - Озирнулись вони. Одна одразу пішла за перестінок.
- Я тут жити буду. А мама на війну пішла разом з Лізою. Нас всих захищати. - Даринка розтлумачила далі, - ви старі, пані Віра зі мною, а я мала.
Баба Дора відкрила рот, щоб щось сказати, але зустріла важкий погляд Віри. Тоді баба враз розтягла усмішку:
- Оце так, так. - Не знайшлась вона що додати інакшого і пішла до себе.
Віра повернулась до Даринки і "увімкнула вихователя", миттєве вживання в роль повністю змінює тембр голосу і дитина не почувається під тиском:
- Нумо, відкривай.
(Замість різкого "відкрий")
Мала обережно потягла за "блискавку".
За перегородкою почувся шепіт. Та Віра не зважала.
Дівчинка тим часом розкрила сумочку і зазирнула всередину.
- А тепер висипай їх.
(Замість різкого "висип").
Але мала обережно просунула руку і витягла гладкий невеличкий дерев'яний брусочок.
Віра посміхнулась:
- Ти вирішила одразу поворожити? Що ж ти витягла?
Даринка скинула вгору лице з відчайдушно здивованими очима. Водночас простягла на долоні до Віри брусочок:
- Ось!
Віра перевернула в дівчинки на долоні брусок:
- Як цікаво. Wird.
- А що це?
- Це, Даринко, означає, що ти сама свою долю твориш і тобі допомагає Космічний Вітер.
- А чому я ворожу тому, що не висипала? - Малу не зацікавив світ Віри. Вона хотіла почути про свої дії від авторитетної особи.
- Є різні правила. Я кажу, що робити, бо я так вмію. А ти отак зробила.
- Це помилка?
- Ні, це твоя справа.
- І що мені зараз робити? Висипати? Це ж ваші речі і я їх хотіла обережно дістати, бо не знала, що там. І
- Яка вихована дівчинка,- почулось за ширмою.
- Дякую, але я вже знаю, що я вихована. - Гукнула мала і зацікавлено глянула на Віру.
- Я можу тобі пояснити, що означає кожна руна.
- Висипаю! - Оголосила мала.
Даринка обережно нахилила отвір до простирадла, на якім лежала серветка, простелена Вірою. Серветка теж була вишита гладдю. Але так непомітно, наче розчесана і застелена вітром трава.
Руни висипались невеличкою гіркою.
- Які гарні, - дівчинка погладила пальчиками поверхню рун. - Вони такі як карамельки, тільки гладкі і не липнуть.
Віра посміхалась.
Вона їх свого часу просто розпиляла з ароматичних кедрових кубиків. Шкуркою зашліфувала до стану прямокутних овалів. Лінером навела олівець, друкуючи кожну руну. Далі лак для нігтів, ультрафіолет і от, вийшли отакі карамельки. Деревина була з природнім малюнком. Полоси перемішувались по тонах. Десь були навіть завитки.
- Я вивчила значення кожної руни.
- Вчити треба? - Мала трішки скривилась.
- Так. Але не обов'язково. Ти бери руну в руку, тримай її, шукай її зображення в інтернеті і читай про неї. Просто читай. А воно само запам'ятається. Зорова пам'ять спрацює. Одну руну в день можна вивчати. Щоб не путалось в голові.
- А звідки вони взялись?
- Вони завжди були. Це всесвітні енергії, які зручно колись позначили, щоб правильно використовувати. Це майже казка, але це насправді є.
- А що, можна і неправильно? Як це і що тоді трапиться? - Мала налякано і водночас зацікавлено дивилась на Віру.
За ширмою почулось знову вовтузіння.
І в цей час "стук-стук" і тут же розшарпнулись двері і увірвалась така собі "чиста енергія".
- А хто тут є?! - Блиснув погляд, - Ага! Ось де ти!
- Ааааа! Зінуля!!! - Мала майнула стрибком до тітки, зірвавшись з місця.
- Привііііт! - Тітка вже крутила малу, тримаючи в обіймах.
- Я скучилааааа! - Даринка раділа як маля в колисці першою посмішкою для батьків.
- Так, тихо, не зачепи. - Зіна поставила малу на підлогу, - чекай, в мене є щось!
Вона відстебнула кнопку кишені і дістала звідти коржики- пиндики. Цілий пакет.
- Це дід Вова передав?
- А хто ж іще нам напече їх? - Підморгнула Зіна малій.
- Я вже пообідала. Так що можна.
- Тобі, мала все можна, запам'ятай. Обирай, що хочеш. Але думай, щоб не шкодити.
- І не попастися на гарячому.
- Це ти її навчила? - Зіна, сміючись, глянула на Віру.
- Ні, це я чула від дядька Роми, він новини розказував, що якийсь депутат попався на гарячому. Я питала як це і він мені сказав, що дядько робив те, що не можна і не культурно, і його побачили.
- Мда, треба Ромці тирлєй дати, щоб не заохочував до невідомого.
- Думаєш? - Віра іронічно обвела поглядом простір, що був назовні, за стінами будиночку. - Ти ж бачиш, що відбувається, мала повинна знати, щоб захиститись. І вона не того поля ягода, щоб не знати куди і що застосувати.
- Вона красти піде, якщо ти їй все дозволиш, - почулось за ширмою.
- Якого хроняки?! - Скинулась наче радо Зіна, - баб Дора, ви ще жива? От поки не сказали, наша Даринка і не знала, що саме сюди можна застосувати це знання. Прикусіть язика та виховуйте своїх. Лізете вєчно...
За ширмою стихли.
- Я не крастиму. Якщо ти так відносишся до цього. - Запевнила Дівчинка тітку. - Для мене мама, ти, Віра, Ліза приклад.
- Справа не в крадіжці. - Віра торкнула малу за пальчики. - Гарний злодій може бути гарним фокусником. І вкрасти можуть мимоволі, щоб мати собі щось.
- А в чому тоді справа?
- Ти вірно сказала, щоб не попастися на гарячому. Але справа в тому, щоб ти мала більший вибір та можливості, а не обмежений простір діяльності.
- Хитрити?
- Потрібно знати, що ти "можеш так зробити".
Але застосовувати це чи ні, вирішуєш ти. Якщо ти знаєш, що можеш, це перестає бути забороною, яку хочеться подолати. А коли в тебе є ще й план дій і не один, які не йдуть врозріз з твоїми переконаннями, вихованням, то це взагалі броня.
- Ніхто не вкусить, бо я гарно знаю права і закони?
- І ніхто не вкусить, - засміялись Зіна та Віра.
- Псіхолог, - скинулось за перегородкою.
- Не звертай уваги, - Віра плеснула по матрасі, - присядь-но, ти надовго?
- На день. Забрати дещо. Люба набрала з дороги і сказала, що з Лізкою вже їдуть. А я в ці краї ще по інших новачків. - Зіна здавлено гиркнула, - ще не зовсім звикла. Знаєш, я в дитинстві захоплювалась "Зоряними війнами" і хотіла бути роботом.
- Мрії починають збуватись?
- Та, йомсанамать, так.
Віра дивилась на тітку дівчинки. Колись вони були по сусідству. Були.
Зіна взагалі агроном. Віра згадала, як вони разом крали яблука в саду за копанкою. Дід Михайло сторож тоді таких чортів давав, а шо туман творив. Але не за крадіжку, а за те, що собаки там були.
Найда прибігла до старого, запрошуючи за собою йти, поки Рекс стеріг малих та гарчав тихенько. А яблуками він напхав потім дівчачі кишені та спровадив геть. Може тому Зіна стала агрономом. Не суть справи.
Віра кивнула на біопротез:
- Я б не змогла так.
- Ти що, жалієш чи виправдовуєшся? - Скинулась Зіна. - Давай не бзди, кожен своє робить. - Тітка затулила вуха Даринки, - я ніхуху не знаю, накуку ьусня пре сюди. Мотивація стала методом здохнуть нах. Зате в нас, дякувати богу, - вона відтулила вуха, - щось почало змінюватись на краще.
- Ти це бачиш? Зміни?
- Звісно. Більше совок не керує. Це початок, але нам потрібна сильна армія. Щоб я, - Зіна знов затулила вуха племінниці, - блд сіла в броню і вижила, а не тупо здохла. Наших бережуть.
Вона відтулила вуха дівчинці.
Та спостерігала мовчки. Звісно вона все почула, бо протез тітки був не щільний. Але, здається, що та і не намагалась сховати від малої слова. Все це було зроблено: "Маєш знати, що є отакий спосіб зробити вигляд, що я для чужих очей турбуюсь, щоб ти не чула слів. Але я турбуюсь, щоб ти знала, що є реальне життя. А не тільки казочки про принців та принцес."
Погляд Зіни ковзнув вниз на малу. Та вже вмостилась в тітки на колінах і щось перебирала на губах пальцями. Потяглась до повік і пощипала їх. Серце Зіни стислось, вона знала цю поведінку.
Обійняла дитину за ніжки та плечі. Погляд впав на руни:
- Та ви шаманите тут?
- Ні, ми ворожимо. - Мала наче вуж крутнулась з рук тітки і сіла поряд на матрасі.
- Оце я "вірд" витягла. Це Космічний Вітер! Він як дядя Валєра, він мене вбереже.
Віра піджала губи, її обличчя змарніло. Чоловік досі безвісти зниклий. Але "машина паперів" крутиться. Хаосу вже немає, який був спричинений. Випадкові слова дівчинки підтвердили її відчуття, що Валерій загинув.
Зіна стисла губи, стягнула їх в куток, скрививши обличчя.
- Нема звісток?
- Ще нема.
- Думаєш, що вона теж відчуває? Як ти?
- Ти ж чула.
- Вчи її. Це допоможе їй повернути здоров'я, розібравшись в собі. Ти ж он змогла.
- Змогла. - Віра невесело усміхнулась, згадуючи пройдене. - Хто знав, що щоб вижити і не рвонути на війну, мене рак вкладе на постіль.
- Вибір завжди існує. Ти хотіла ще в школі вийти на пенсію рано, щоб робити, що завгодно. - Гучно та дзвінко засміялась Зіна.
- Та так. Було, було. - Віра теж щиро засміялась. - От бачиш, як ми читаємо думки? - Кивнула вона малій, що причаїлась і слухала жінок.
- Ваші мрії збуваються?
- Так.
- І я хочу!
- Народ, мені пора, - Зіна цьомнула малу в лобик, обняла. Встала, потисла за плечі Віру, та обійняла обережно подругу.
Зіна розвернулась до малої, підняла руку, щоб щось сказати. Глянула на Віру, передумала, махнула рукою:
- Ви обидві знаєте, що робити. До зв'язку!
Вона метнулась світлом до дверей, рвучко їх шарпнула і вже за ними пролунало:
- Бабулі, щасти, щоб я вас ще живими побачила!
- Щасти й тобі, - мовили за ширмою.
- Ич, прокурорша, роздала накази і вшилась, - вторив інший голос.
Даринка підсунула до себе купку рун і телефон.
Віра нахилилась до малої і прошепотіла:
- Хочеш навчу свої, а не чужі думки читати?
- Це повинно бути таємницею? - Прошепотіла мала.
- Так.
- Навчіть.
- Тільки це звичайні справи і ніякої магії. Тільки вивчення, аналіз та розуміння свого світу. - Віра уважно спостерігала за Даринкою.
Дівчинка, мов повний місяць личком, трохи ширше розкрила очі, щоб не виказати легкого розчарування:
- Я знаю. Казку та магію я й сама зроблю. Придумаю.
Віра випрямилась. Взяла в руки вишивку і почала голкою вести нитку крок за кроком, стелючи стебло квітки.
- Ти ж не думаєш, що я тобі ось так все викладу одразу?
- Думаю. - В погляді Даринки читалось: "А чом би й ні?".
- Я б залюбки. Але чи почуєш ти слухаючи все? Бо треба ловити слушні моменти.
- Тобто?
- Ось ти щойно була зацікавлена. Зачарована. Це перше враження від того, що ти хотіла взнати. Воно просто так не утворюється. Кожна річ несе людську енергію. Ти відчуваєш їх одразу. Те, що на поверхні. Особливу енергію несуть вперше зроблені тобою речі. Не ті, що в садку чи школі по завданню, а те, що Душа хоче. Їх слід тримати при собі і не віддавати. Не дарувати. Тільки продати.
- Чому?
- Вони дають тобі натхнення. Це секретне Джерело. Вони тобі твої думки відкриють, сумніви проженуть, бентегу знищать, тепло подарують. Бо є люди, які знають це і захочуть пробратись до тебе в сон, вночі. Знати якийсь твій секрет та хто ти. Вони не бажають зла, але це не факт. Тому краще вести обмін. Гроші, це універсальна плата, яка обриває зв'язок і захищає тебе. Якщо ти не дозволиш втручатись.
- А що не на поверхні?
- Коли ти довше пізнаєш з цікавістю, це важливо, чужі речі, тоді відкривається середина володаря чи володарки речі.
Ти відчуєш це.
- І мене отак відчувають?
- Звісно. Якщо ти захочеш. А можеш і схитрувати.
- Як це?
- Та просто. Бути шанобливою. Діяти по правилах, вести гру по закону території де ти знаходишся і тоді ти наче вдягаєш маску. Тоді річ чи витвір не завжди розповідає про тебе. Але цьому слід вчитись.
- Це цікаво, - оченята дівчинки заблищали.
- От бачиш, щойно ти була розчарована і от знову цікаво. Момент інший, еге ж?
- Точно! - Даринка усміхалась широко та щиро і прокручувала в голові зміну настрою. - Все ж однакове довкола! А виходить, що я вирішую чи цікаво мені це чи ні!
- Так. Настрій грає важливу роль. Тому завжди знай чи вираховуй нащо тобі щось вчити. Шукай вигоду та цікавість.
Одна з задач в житті - це сприймати нове. В кожного воно своє. Оточення поступово дає ази, пхає все, вибирай, що сприймати, що ні. Яку користь несе. Нехай воно проходить крізь тебе, як енергія. Але ти обов'язково потім знатимеш що і де взяти. Тебе автоматично приведе, тільки задай питання собі, бо питання треба задавати. Адже всі відповіді вже є.
- Ого! Всі-всі?
- Так.
- А я зможу бути королевою?
Віра лунко засміялась.
Що не так? - Здивувалась мала.
- Я згадала своє. - Віра все ще сміялась.- Я теж мріяла стати королевою. Але ця мрія була наче оболонка без вмісту розуміння того, що це таке.
Я не хотіла розбиратись і знати обтяжливе і іншу сторону. Що це титул, статус, зобов'язання, етикет, режим, публічність, вміння і так далі. І от я себе робила королевою, згідно свого переконання, це було мабуть 3% від усього образу і життя, про яке я і не здогадувалась. Вірніш, не хотіла. Адже я не королева, це ж несерйозно, так, пограти в королеву.
Я оточувала себе гарними речами, вдягалась завжди помпезно, несла себе світу. Поміж іншим вказувала іншим, як і коли мені телефонувати, бо я ж зайнята. Насправді ні. В моїй підсвідомій уяві всі були підданими, а я королевою. Це добре, що я королева, але краще б було знати, що всі навколо теж королеви та королі в їх житті.
- І що трапилось?
- Трапилось те, що я в розмові з подругою вказала, грубо, що я зайнята. Показуючи всим виглядом, що я вище порожніх балачок.Подруга вже не дзвонила мені більше. Я відчувала, що щось не те ляпнула.
Я перечекала час. Тиждень чи щось таке. Набрала її. Завели розмову про погоду та дітей. Згодом вже все було обговорено і тут я, замість вибачитись та просто сказати, що глянула на ситуацію інакше і мені прикро, що я так себе повела, я сказала подрузі: "ну, пока, звони, коли захочеш".
Я не вішала трубку, бо чекала радісних подяк, що я ж от до неї дружелюбно відношусь, я ж перша зателефонувала. І я почула: " Королєва, ти мені дозволяєш? Слухаюсь."
Вона не дзвонила більше. А я зрозуміла, яка з мене на той момент "королєва". І що це дійсно була остання крапля її терпіння за всі роки.
- Не можна керувати чужим світом. Тільки своїм, так?
- Так, Даринко. Це просто неможливо. Вести обмін- можна.
- Але як навчитись?
- Спілкуватись, спостерігати. Вибирати, оцінювати, може десь і відкушувати, - Віра, жартуючи, вщипнула легенько малу.
Та засміялась:
- Як пиріжки! Адже вони однакові на вигляд: з джемом, з капустою, з м'ясом... Хоча ні, якщо біляш, то від печеного відрізнити точно можна.
- Це ти бачиш те, що зверху.
- Ага, точно. А надломлю і побачу серединку.
- А щоб не ламати?
- Запитаю чи прочитаю цінник. Або гляну уважніше, може плями червоні від вишень будуть. Чи капустинки січка пристане.
- Досвід розвиваєш.
- Або понюхати можна.
- Чи самій спекти.
- Так, - мала зраділа ще одній можливості, - чи когось попросити це хробити.
- А якщо ти сама пиріжок, то який? - Спрямувала Віра розмову з акцентом на дівчинку.- Це називається роль чи маска, дій по ситуації.
- Я не знаю. Зараз я, мабуть, булка, з маком. Мені солодко і легко.
- Отак і руни. - Віра тут же закріпила увагу Даринки на ній самій.- Уявляєш себе нею. Дай покерувати собою, коли прочитаєш інформацію. І потім уважно спостерігай та аналізуй події. Кожен момент просто відмічай. Запиши увечері в щоденник найяскравіший момент. Чи ти хотіла б це повторити, вивчити, спробувати, щоб відбулось і т.д.
- Якщо я маску пиріжка ношу, а зовні людина, то мене і не розкусять. І якщо я ще й граю роль руни, даючи їй покерувати, то я взагалі чарівниця!
- Отож-бо й воно! Чарівниця. Це твій світ. Руни покажуть на що здатні. Але керуєш ти. Пам'ятай це. Обов'язково дякуй собі за сміливість бути собою, а їм за те, що допомагають.
Вчись спостерігати і застосовуй побачене з вигодою. Знатимеш характери людей зовні, маски які вони одягають, ролі, які вони грають при цьому.
Бо може бути зовні людина, маска одна, а душа інша і не завжди тобі підійде довге спілкування.
Може бути і так: зовні стара жінка, маска кролика, а нутро принцеси.
- Ого! Це що таке? - Здивувалась Даринка.
- Це ті, хто не вміють користуватись ні масками, ні ролями і не живуть власним життям, а лозунгами, чужою піснею, чужим життям. Такі ще й маніпулюють вдало. Бо інакше б не вижили. Але це не точно.
- Я не хочу, щоб мною маніпулювали.
- Але нехай все відбувається.
- Нехай. Бо це ж багато інших життів.
- І не тільки. В кожного життя є різні виміри.
Мала округлила очі:
- Варіанти?
- Авжеж. Вибір.
- Пані Віро, а можна жити вічно?
- Нащо?
- Щоб спробувати всі варіанти життя.
- Мабуть можна.
- Ти знаєш як! - Ствердила Даринка і її очі аж заіскрились чарівним сяйвом. Дівчинка застрибала на матрасі.
- Мабуть. Всі це знають.
- Але не звертають увагу, так?
- Мабуть. - Віра клала стібок за стібком, намагаючись не вколотись.
- Можете сказати мені?
Віра мовчала, збираючись з думками.
Мала затихла і спостерігала за голкою, терпляче чекаючи.
- Я напевне не знаю, але маю здогадку. - Почала Віра тихо. - Існує легенда про Чотирбоки.
Мала, що з першим словом лягла біля Віри, враз схопилась:
- Знаю! Там моя прабабуня мешкають!
- Але це не село. Це 4 боки душі людської.
- Сторони?
- Ні, боки. Бо це глибини, як сектор. Лівий бік людини, правий бік, передній бік, задній бік. І всі вони ще містять не лише вміст до центру, а й верх-низ. Можна перевертати та змінювати точку споглядання відносно самого себе.
Так от. Кожна сторона має свій панівний прояв. Вона відповідає періодам, датам. Вміщує ознаки планет, стихій, знаків зодіаку, сузір'їв. Люли придумали орієнтири такі, позначки.
- А хіба знаки це не сузір'я? - Здивувалась мала, дивлячись на Віру знизу вгору, зручно вмостившись знову.
- Ні. Бо то коло відліку для полегшення користування. А сузір'я, то історії навколо кола відліку. Одне, як наче орган серце, його стан. А друге як його робота. Там і походження, і завдання, і плани, і надії, і навіть результати є.
- А що ще в Чотирбоках?
- Ще там числа, руни, астрологія, астрономія, китайські знання, індійські, слов'янські...
- Ого!
- Ого. - Усміхнулась Віра і продовжила. - Кожен бік - це дитинство, юність, молодість та зрілість.
І ними всима, я вважаю, за певних обставин слід користуватись. Все життя міняючи їх.
Дитинством - для здобуття інформації. Юністю- для пробування цієї інформації. Молодістю - для застосування цієї інформації. А зрілістю- для відтворення застосованого.
- А чому вмирають?
- Бо, мабуть, що обмежують дитинство, втрачають юність, розкидаються молодістю і живуть тільки старістю.
- А зрілість?
- Зрілість і мені недоступна. Тільки старість. Зрілість- це якраз вічний процес з отима всим іншими, вони переходять одне в одне, щоб була зрілість.
Якби тут був Космічний Вітер, він би сказав, що старість- це копіювання, а не відтворення того, що робилось молодістю.
Я в молодості не зробила нічого, що могла б зараз відтворити. От і тому поки що тільки вчусь.
Віра показала вишите.
- Гарно. - Мала любувалась кольорами, що перебігали непомітно і формували надзвичайно живе листя. - Ви говорите, що переходять одне в одне, як кольори чи як оті інь-ян, що мама колись розказувала?
- Як кольори в дії, це сузір'я. Ти бачиш початок процесу, голку, нитку, тканину, виконавицю. А інь-ян це знаки зодіаку. Чотири. Вони складають основу людини. До речі, інь-ян - це не коло і в нім поділ, крапки та чорне і біле. Це вже процес показано. А це початково і є Чотирбоки. Там все в їхнім вимірі має 4 боки.
Дівчинка замислилась, намагаючись уявити цей інь-ян з чотирьох сторін. Струснула нарешті голівкою і закотила очі під лоба:
- Ні. Складно уявити. А хто такий Космічний Вітер?
- Я й сама не знаю. Це був тільки сон.
- А ти зараз зверху жінка, маска дитини, а роль мами? Це може і є Чотирбоки?
- Ти ж три вказала.
- Тю, ви, пані Віро, такі чудні. Оберігати свою дитину в собі, маску, що ви носите від сторонніх- це і є четверте. А потім міняєте. Наприклад, маску молодої вдягнете, роль дитини, а зверху зріла чи ще якось і от всі вони, тобто ви самі себе бережете як "юна тигриця", - процитувала когось мала з акцентом іронії.
Віра оторопіло дивилась кудись в простір.
Даринка сповзла з матрасу Віри. Поволі пішла на ліжко Лізи. Вклалась і мовила:
- Це не так швидко, як я сподівалась.
За ширмою давно сопіли в сні бабулі. Даринка дрімала. А Віра знов чудувалась . Колись вона бачила сон, в якому в неї дві доньки. І коли хтось їй привів другу, обличчя якої вона не бачила, той хтось мовив:
- Бережи її. Це Повня. Твоя друга донька.
Виявляється ця донька увесь час була поряд і вона її знала.
- Пані, Віро.
- Що?
- А якщо не забороняти війні відбуватися, то вона пройде повз?
- Напевне, не знаю. Але то така сила, що твій дозвіл не змінить нічого, а ще й знести може, коли натрапить на твій камінь страху й перечепиться.
- Перечепиться,- засміялась тихо мала. - А що ж тоді робити?- Додала вона.
- Я знаю, що вона є. - Віра намагалась відповісти сама собі, більше ніж дівчинці.- Це моя в цім відношенні робота- знати. Знаю, що це сильніше від мене. Але я не одна. Вивчаю, що я можу зробити для себе, щоб вижити і вберегтись від знищення. Адже це саме важливіше. Зберегти націю.
- А хто пішов воювати, як Зіна говорить. Вони впустили війну, чи вона перечепилась? - Вже серйозно запитала Даринка.
- Ні, це сильні люди, яких сила змушує відчути свою силу і забезпечити відхід, щоб жити. Навчитись цьому.
- А якщо їх вб'ють, то вони не навчились?
- Вони не знають, що померли. І стають безсмертними воїнами. Є такий вимір, Вальгалла. Там продовжується навчання. Вони знову народжуються. Але вже знають, що життя буває інакшим. Не пам'ятають, але знають.
- А хто знав, що вмирає?
Віра враз побачила наче майнуло в складках штори обличчя Валерія. Вона аж схопилась, повернулась і вся напружилась. Але не побачила нічого.
- Такі, - вона стримала голос, - такі бережуть нас далі. Навіть після смерті.
Запала тиша. Тільки сопіння трьох осіб.
Віра встала і пройшлась до вікна. Згорнула руками штору. Сльози котились і світ за вікном хитався, як в дощ.
- В мене буде доня, - почулось позаду, - я назву її як татка. Валерія.
Віра відійшла від вікна. Стала на коліна біля малої, що вже спала. Погладила легесенько її світле волосся:
- Авжеж, доню. Авжеж.
●●●
- Валєра, та ти ж не думаєш, що можеш звідси злинять?
Чоловік спокійно дивився на Смерть. Навколо були дивні стіни. З завислих куль, осколків, ще чогось. Ці предмети тримались ковзаючи. Проте годі було їх розірвати.
- Навіть не пробуй. Ти забутий. Не треба було лізти в це пекло.
Валерій глянув з-під лоба на Смерть:
- Блд, ти як срана ьусня "нінада, здавайся, зачєм тебе", ти ж не раба? Чи раба ? Я знаю, що мертвий. Як і вони, - кивнув він на ще багатьох.
- То чого ти досі світишся і всі вони життям?
Всьо! Всьо! Занавіс! Давайте, киш-киш звідси. Я не можу вас повернути. Тіл нема.
- Я не все зробив на Землі.
- Так в чому проблема, давай, прийми, що ти вмер, а не "я знааааю"- артистично проспівала Смерть. - Давайте, приймайте!!!!- Гаркнула вона, що аж здригнулось межисвіття вимірів. - Мені прибирати пора!
- Ніт, - усміхнувся чоловік. - Почекаєш. Хлопці, співаємо далі! Раз- два!
Вбиті кацапами в полоні воїни, що були довкола засміялись і затягнули хором:
- "Не питайте, хлопці, чом я одинокий
Берегом так пізно мовчазний ходжу.
Там на тому боці загубив я спокій
І туди дороги я не знаходжу.
Та нехай сміється неспокійна річка,
Все одно на той бік я шлях свій знайду:
"Чуєш, чи не чуєш, чарівна Марічко,
Я до твого серця кладку прокладу."
- Та за шо...- Смерть поволоклась геть. Колись вона вже тут тримала живу особу. Мабуть її енергія цих тут тримає. - За шо це менііііііі....- завила вона зникаючи в інший вимір.
За нею потягнувся цепок, що заважав рухатись вільно. Усвідомлення і думка, що робота не виконана тримала Смерть на цепу у власнім же її існуванні.
Виконати вона її не могла. Але і не здогадувалась, що можна відкласти, залишити, визнати, що не її то справа. Бути гнучкіше: домовитись з собою. Так ні. Стара як світ, консервативна до мізків кісток, вперта вона не поступалась позицією. Ця позиція її труїла, але ж вона бессмертна.
А воїни робили своє. Будували план дій.