Вітаю друзі,

Радий презентувати  Вам моє друге оповідання під назвою "

Анотація: 
Що означає бути людиною, коли серце більше не б’ється, а спогади розсипаються, як уламки на жорсткому диску? У світі, де межа між плоттю і металом стирається, Микита Ковальчук опиняється перед вибором: згаснути в болі чи ступити в нове, ідеальне існування. Але чи здатні технології зберегти душу, коли сім’я відвертається, а світ навколо тріщить від конфліктів?

Пролог: Фрагменти

Уламки спогадів, що розкидані по жорсткому диску моєї пам'яті кололи моє нутро. Можливо, дефрагментація допоможе мені зібрати їх воєдино і нарешті зрозуміти… Чому я не можу покинути цей світ?

***Ініціалізація дефрагментації***

Глава 1 - Переродження

Я поворухнув пальцями на правій руці — і завмер. Жодного болю. Жодної втоми. Ідеально плавний рух… надто ідеальний. Я зігнув руку в лікті, прислухаючись до механічних суглобів. Бездоганно. Без скрипу, без натяку на опір. Це було неймовірно. Але й… неприродно.

Світ навколо мене наче загострився. Кожна деталь кімнати впивалася в мою свідомість своєю чіткістю: тріщини на стінах, сліди потертості на підлозі, кожна пилинка, що плавала у променях лампи. Все здавалося надто ясним, наче я дивився не очима, а крізь високоточну оптику. А ця жінка...

Вона стояла поряд — білосніжний халат, планшет у руках. Щось у ній відштовхувало. Обличчя наче справжнє, та сприймалося мною як несправжнє, мов вирізане із комп’ютерної симуляції.

— Вітаю вас, пане Ковальчук, — промовила вона рівним, бездоганно відточеним голосом. — Я, Катерина Морозко, ваш свідомо-терапевт. Процедура перенесення пройшла успішно.

— Перенесення?.. — мій голос вирвався в простір. Чистий. Рівний. Але... неживий. Я не ворушив губами. Звук лунав просто зсередини, і це налякало мене. Мимоволі я торкнувся горла. Пластик. Ні тепла шкіри, ні пульсу. Навіть дихання не було.

— Так, — підтвердила Морозко. — Ваша свідомість тепер у кібернетичному тілі, як ви і хотіли. Вам потрібно трохи звикнути.

"Як це сталося?" — думки шаленим роєм металися в голові, мов налякані миші в пастці.

Планшет у її руках спалахнув, показуючи відео. Моє обличчя. Людське. Старе. Виснажене. 

— Якщо я це дивлюся, значить, усе пройшло успішно, — пролунав мій слабкий, старечий голос. — Знаю, ти розгублений. Можливо, навіть злишся на мене, але це нормально. Це був наш вибір. Пам’ятаєш?

Старий я глянув убік, наче шукаючи когось поза кадром. Пролунав чоловічий голос:

— Так, він пам’ятатиме.

— Наше тіло було зруйноване. — продовжив я-колишній. — Кожен день це біль. Кожна мить — страждання. Тож вибір був простий: або згаснути, або жити по-новому. І я обрав. Ми обрали. Для нас. Якщо тобі не сподобається… ну, то завжди є вихід. Хе-хе. Самогубство. Розумієш? Так же дозволено казати? 

— Так, можна — відгукнувся той самий голос поза кадром.

— Ну от і все. Щасти тобі, новий Микито, — старий я підняв руку на прощання і всміхнувся. Відео згасло.

Я застиг. 

"Я? Моє… життя? То он воно що" — думка про те, що сталося відлунала гірким присмаком.

— Отже, це був мій вибір, — тихо вимовив я, і слова віддалися порожнім відлунням у грудях.

— Так, — Морозко говорила м’яко, але в її голосі дзвеніла холодна чіткість. — Тепер ви вільні. Жодного болю. Жодних обмежень. Ви можете творити, досліджувати, жити.

"Жити?" — Я поглянув на свої нові руки. Композит, замаскований під шкіру. Пальці ковзнули по поверхні столу, і я відчув текстуру… Але це було не відчуття. Імітація. Пам’ять про дотик.

— Спробуйте встати, — сказала Морозко.

Я підкорився. Легко, без жодного опору. Ноги, що колись були в’язницею болю, працювали ідеально, слухняно. Коліна, що зраджували при кожному кроці, рухалися плавно, бездоганно.

— Неймовірно… — мій голос звучав приглушено, ніби я говорив не собі, а світові навколо. — Але чому це відчувається так… штучно?

— Нормальна реакція. Ваш мозок ще адаптується. Фантомна дисоціація, але вона мине. Коли ви нормалізуєтесь то і я зникну, а поки що готова до ваших послуг. 

— То ви несправжня? А я? — я поставив питання швидше собі, але дивився на неї. 

— Все залежить, що ви маєте на увазі під “я”, — спокійно вимовила вона. — Якщо ваше людське тіло, то його більше немає. Але свідомість, тут, з вами. 

— То мене скопіювали?

— Ми називаємо це перенесенням.

— А старий я? Той, людський, де він? 

Морозко зробила паузу. Потім, ледь нахиливши голову, відповіла:

— Його більше немає. Але ж ви не хотіли існувати двічі, правда?

"Значить я таки копія. Серця немає. У грудях — тиша. Усе, що залишилось це холодна ясність самосвідомості”. 

"Все, як казав Вадим…" — пронеслося коротка мить в мене голові. — "Однак… я не почуваюся копією. Я це я. Той самий. Просто оновлений. Треба зосередитись на плюсах."

— Але чому я не дихаю? — запитав я, відчувши як швидко звикаю до власного штучного голосу.

— Вам не потрібен кисень. Ваше тіло автономне. Ви живете завдяки внутрішньому реактору.

— Так і серця немає.. — слова вихопилися самі і я торкнувся грудей, де мала б бути пульсація життя.

— Немає, — Морозко кивнула. — Там — механізми. Схеми. Датчики.

“Думки… Так, саме думки, а не емоції, вирували всередині мене. Колись відчай міг би накрити мене хвилею, змусити задихатися від жаху. А тепер — лише легкий бриз тривоги. Контроль. Логіка. Невже емоції стали слабшими? Чи просто відступили, звільнивши місце точному розрахунку?”

Я підійшов до дзеркала і побачив себе. Молодшого. Досконалішого. Обличчя — майже людське. Брюнет. Злегка смаглява шкіра. Пластик і метал під маскою імітації життя. Я провів пальцями по щоці. Відчув текстуру. Не тепло. Не дотик, наче спогад про дотик.

— То це я?

— Новий Ви. Ваш розум, ваша свідомість. Ваше життя.

Я подивився собі в очі. Надто чіткі, глибокі, не такі.

— А я ще людина? — запитав я, не відводячи погляду від свого відображення.

Морозко на мить затрималась з відповіддю чи це мені лише здалося, але все ж відповіла:

— Що ви маєте на увазі?

Я перевів погляд на неї. 

— Нагадайте мені, будь ласка, визначення “людина”?

Глава 2 - Тіні Подружжя

Я стояв біля панорамного вікна. Нічний мегаполіс світився неоновим світлом, що відбивалося в склі хмарочосів. Мої нові очі бачили все: обличчя перехожих, які вдивлялися в голографічні зображення вічного життя та нових тіл, краплі дощу на металі рекламних дронів, крихітні тріщини на асфальті — наче шрами на тілі міста. Я відчував себе частинкою цього досконалого світу.

За спиною скрипнуло крісло-гойдалка.

— Ти знову стоїш, як привид, — пролунав слабкий голос Аліси.

Я повернувся. Вона сиділа, загорнувшись у старий плед, і тримала стару фотографію. Пожовклий папір, злегка зім’яті краї. Я впізнав цей знімок: я, вона, діти. Ми усміхнені, живі. Там я зморений, сутулий старий.

Її пальці легенько торкалися фото, наче хотіли відчути тепло минулого.

— Алісо… — я зробив крок до неї. — Це не кінець. Це — новий початок. Ти не будеш більше мучитися від болю. Судоми, ці безсонні ночі — все залишиться позаду.

Її погляд не відривався від фотографії.

— Новий початок? — сухо відгукнулася вона. — Ти кажеш, що це ти. Але ти не пахнеш, не грієш. У тебе більше не б’ється серце. Ти інакший.

Я простягнув руку й накрив її долоню своєю. Ідеальною, точною, але холодною.

— Я все той самий, — сказав я. — Ті ж думки. Ті ж почуття. Просто… без болю. Без обмежень. Хіба це не краще, ніж… — і я легенько стиснув її руку, — …ніж чекати неминучого?

Її очі зустрілися з моїми. Вона наче намагалася там щось знайти: того, кого знала, любила? 

Нарешті зітхнула. Глибоко, важко, наче всім прожитим життям.

— Але я не хочу бути безсмертною, — прошепотіла вона. — Біль, страх, зморшки, що я ношу на собі… Це все — ознака, що я ще жива. Що я це я.

— Якщо не сподобається… — я на мить затнувся. — Ми завжди зможемо піти. Зробимо самогубство, разом! Це буде наш вибір. Свобода залишиться з нами. 

Вона відвела погляд до вікна. Десь там, у глибині міста, текло інше життя. Галасливе, урбаністичне, але для неї з кожним роком все більш чуже. 

— А якщо я загублю себе? — тихо запитала вона. — Якщо стану кимось іншим?

— Я нагадаю тобі, хто ти, — відповів я. — Щодня. Щогодини. Все життя, якщо треба.

Вона глянула на мене.

— А ти сам пам’ятаєш, ким ти був?

— Я пам’ятаю ким був і ким я є. А ще знаю, що люблю тебе. І це для мене найголовніше.

Її пальці нервово терли край фотографії.

— А що скажуть Вадим і Софія? — її голос затремтів. — Вони ж були проти твого перенесення. Якщо вони відвернуться від нас…

— Вони давно живуть своїм життям, Алісо, — перебив я, — Майже не дзвонять. Не приїжджають. Для них ми — примара. Спогад. А я хочу майбутнього для нас. Розумієш?

— Так, але вони все одно наші діти… — її голос трохи піднявся, а пальці зім'яли фотографію так сильно, що куточок тріснув. — Я маю поговорити з ними. Вони повинні вирішити. 

— Вирішувати повинні ми! Я хочу, щоб ти була поруч зі мною. А вони…

— Мені потрібен час — перебила вона.

Тиша. Лише глухе виття дрона долинало з вулиці. Годинник цокав, відраховуючи час до чогось невідворотного.

Я відпустив її руку. Мої штучні пальці зімкнулися в кулак.

— Добре, — промовив я.

“Я почекаю. Стільки, скільки потрібно” 

Глава 3 - Ехо сім'ї 

Аліса відчинила двері. Холодний протяг зі сходового майданчика увірвався в квартиру, приносячи запах дощу.
— О, Вадиме! — її голос, хоч і синтетичний намагався звучати з теплотою. — Софія вже тут. Рада, що ти приїхав. А де Вікторія й діти?
— Вони залишилися вдома, — різко відрубав Вадим, заходячи до вітальні. З його чорного пальта стікали краплі води. — Я сказав їм, що їх бабуся й дідусь померли. Приїхав попрощатися з копіями. — Він упав на диван, але сидів напружено, наче чекав сутички. — Привіт, Софіє.
— І тобі привіт, — тихо відповіла Софія витягуючи ложечку з чашки чаю, ледь дзенькнувши о її край. — Що за дурниці ти верзеш з порога?

— Дурниці? — на губах Вадима з’явилася крива посмішка. — Я просто прямолінійний. Кіборги чи роботи тільки так і розуміють. Вони ж не наші батьки. Копії.

Я встав зі столу та зробив крок уперед до Вадима. 
 — Вадиме! Я знаю, як ти почуваєшся. Так, ми маємо інакший вигляд, але це все ще ми! Наша любов, спогади — усе те саме. Я твій батько. А Аліса — твоя матір.

— Нічого собі! — губи сина скривилися. — Не знав, що вам ще й гумор встановили. Але все одно звучиш як та реклама “Неолайф”. Ти просто ілюзія батька, а вона матері, — тицьнув пальцем десь в бік Аліси. — Ро-бо-ти! І не смійте називати мене своїм сином. Я їхав сюди, щоб поставити крапку. Не лізьте в моє життя!

— Я знав, що тобі буде найважче це прийняти, — намагався спокійно говорити я. — Пам’ятаєш, як ти впав із горіха, коли тобі було вісім? Вивихнув палець. Я вправив його, а ти благав не казати бабусі й мамі. Це був наш з тобою секрет.

На мить він завмер. Я помітив, як смикнулися куточки його губ. Але…

— Хороший трюк. Але все ж ти не мій батько! 

— Ми ті ж самі, — продовжував я. — Наші тіла померли. Але свідомість жива. Вона тут, — і я торкнувся пальцем своєї скроні, — Ми зробили це свідомо. Щоб жити, щоб бути поруч, якщо вам буде потрібна допомога. І ти б так зробив.

— Я так ніколи не вчиню! — вигукнув Вадим, схоплюючись на ноги. — Я прийму свою смерть, як людина. А ти! Ти просто тупа бляшанка, яка хоче мене переконати в протилежному. Але вбий собі в свої штучні мізки: ТИ, НЕ, МІЙ, БАТЬКО! 

— Вадиме! — Аліса різко озвалася. — Не смій кричати на свого батька!

— А ну заткнися! — раптом гаркнув він і вихопив пістолет з-під пальта. — Обоє заткнулися! Ви — не мої батьки і я не побоюся використати цю зброю, щоб ви нарешті замовкли.

— Ти що, здурів?! — різко кинула Софія, схопившись на ноги. — А ну забери зброю!

— Вбивство кіборга — не злочин, — прошипів Вадим, стискаючи пістолет та переводячи його то на мене то на Алісу. — Вони перші почали.

— Вадиме… — голос Аліси затремтів, трохи синтетично. — Ми твої батьки. Ми тебе любимо…

— Ви?! — очі його блиснули. — Мені не потрібна ваша любов. Просто залізо, пластик.

— Та заспокойся ти вже, — вигукнула Софія. — Розмахуєш зброєю як божевільний! Я теж не сприймаю їх як батьків, але поводжуся спокійно. Ці двоє це як пам’ять про них. Живий спогад про тата й маму. Розумієш?

— Спогад? — Вадим подивився на Софію та скривився. — Та тобі лікуватися треба!

Він різко розвернувся до нас:
 — Слухайте, Ви! Ідіть геть із мого життя. Не смійте наближатися до мене чи моєї сім’ї. Не дзвоніть, не пишіть. Зникніть з мого життя. Наступного разу, попереджень не буде.

Вадим сховав пістолет та пішов геть із з квартири грюкнувши дверми. 

— Софіє… — Аліса повернулася до неї. — Ти ж нас не сприймаєш просто як роботів?

Софія глянула на неї, і я побачив у її очах холод. 

— А як вас сприймати? Ви ж не люди. Мама й тато померли. А вас вони залишили, щоб ми не так за ними сумували. Я звісно за це їм трохи вдячна, але… але це все, чим ви для мене є.

Аліса поглянула на мене і я відчув з її сторони докір, що ріже глибше за слова.

— Я казала тобі, що так буде. — механічно промовила вона, — Казала. А ти… ти мене переконав. Ну і що тепер? Ми втратили дітей.

Я дивився на неї, відчуваючи, наче щось ламається всередині. 
— Спокійно, Алісо, — намагався спокійно промовити я. — Дітям потрібен час. Вони звикнуть, як і ми колись до нових тіл.

— Сумніваюсь… — тихо відповіла Софія та встала зі столу. — Якщо ти маєш хоч крихту від тата, то мав би це зрозуміти. Я любила його, але людського. А не ось це.

І вона оглянула мене з презирством з голови до п'ят. Я відчув злість. 

— Тобто ти любила тільки тіло? Оболонку, а не моє я? — слова зірвалися різкіше, ніж я хотів.

— Микито! — вигукнула Аліса, обертаючись до мене.

— А що?! — відповів я жорстко. — Поводять себе, наче їм по п’ять років.

— Ай, ну вас обох! — Софія пішла до виходу. — Немає про що з вами говорити. Дякую за чай, мамо, — вона зупинилася на хвилинку, подивилася на Алісу — А твою свідомість скопіювали краще, ніж його.

Аліса кинулася за нею:
— Софієчко, доню. А хоча б інколи можна зателефонувати?

— Можна. Якщо матиму час, то відповім, — коротко сказала вона та вийшла з квартири зачинивши двері. 

Тиша. Я повернувся до вікна, дивлячись на нічне місто. Неонові вогні, дрони. Не такого сімейного вечора я очікував.

За спиною пролунав механічний голос Аліси:
 — Це все ти винен!

Глава 4 - Відлуння розколу

Я вимкнув новини на планшеті. Знову одне й те саме: сутички між людьми та кіборгами. Підпалена клініка перенесення свідомості, погроми, вуличні бої. Все ближче до межі, яку не можна буде перейти без крові.

— Як довго це триватиме? — запитала Аліса, сідаючи поруч. Її рухи плавні, але відчутно механічні. Вона все ще звикала до нового тіла.

— Поки не зрозуміють, що світ змінився, — відповів я, не відриваючи погляду від екрана. — Ми вже частина нової реальності. За нами — майбутнє.

— Вони бояться нас. І я знаю чому. Ми сильніші, швидші, розумніші. У політиці, бізнесі, науці, ми завжди попереду. А вони… Вони відчувають себе наче неандертальці перед кроманьйонцями.

— Ніхто не заважає їм стати такими, як ми, — промовив я. — Примітивні упередження… Але вони воліють вмирати, ніж змінитися.

— Легко тобі казати. Адже ти міг дозволити собі перенесення. Не всі мають такі статки.

— Технологія стає доступнішою. Ми над цим працюємо кожного дня. Ми розуміємо, що для людей час — розкіш. У них є два шляхи або еволюціонувати з нами або поступитися місцем.

— А ти знаєш, що деякі обирають третій шлях — опір. Війна. Ти чув про “Справжніх”?

— Та… Банда фанатиків. Думають, що можуть зупинити прогрес. Це неможливо.

— Банда фанатиків кажеш. Поглянь. — Аліса надіслала мені відео подумки. — Ти це бачив?

Я увімкнув запис. Камери спостереження. Львів. Напад на центр перенесення. Розмиті постаті. Але одне обличчя під маскою — знайоме. Очі. Аналіз райдужки — 98% відповідність. 

— Вадим… — промовив я. — Це він?

— З ймовірністю 98%, — тихо підтвердила Аліса. — Скоріше за все це наш син.

Я стиснув кулаки, та відчув як композитний матеріал пальців заскрипів.

— Воює проти нас? 

— Бореться за те, у що вірить. Він завжди був цілеспрямованим і впертим.

— Але як він не розуміє, що ми не вороги?! Ми ж люди! Так в іншій оболонці, але ті самі. 

— Для нього — ні. Для нього ми машини. Чужі. Прагнуть поневолити людство.

— Яка маячня! Боже, я ж пам’ятаю його перші кроки. Пам’ятаю, як ми будували той чортів корабель із Lego. Та я вчив його плавати! Завжди йому допомагав. 

— Він вважає, що ми вкрали спогади в його батьків. Вважає, що ми загинули разом із нашим біологічним тілом.

— Треба з ним поговорити.

— Ні! Він попереджав: “Не наближайтеся”. Він уб'є нас. 

— Нехай. Я і так для нього мертвий.

Аліса відвернулася до вікна. За склом наше місто. Внизу — натовп протестувальників, гасла, барикади у вогні. Відлуння вибухів десь далеко. 

— Ми в епіцентрі нової епохи, — промовила вона. — Але я більше не впевнена, що хочу в ній жити. 

— Якщо ми не знайдемо спосіб зупинити цей конфлікт, то це безумовно закінчиться війною. Такою страхітливою, яку ще не бачило людство. І у цій війні ми будемо монстрами, що поглинуть його. 

— І тоді Вадим матиме рацію. Сподіваюся, все закінчиться мирно.

Глава 5 - Попіл людяності

Моє мертве місто. Я серед руїн, і вітер розносить попіл, змішуючи його з іржавим пилом. Обгорілі хмарочоси здіймаються в небо, їхні скелети стирчать, як ребра гігантських мертвих істот. Вицвілі голограми здригаються в повітрі, іноді спалахуючи уривками реклами, для яких більше немає глядачів. Серед уламків лежать покручені автодрони, розбиті кіборги, обвуглені тіла людей. 

Я був кимось. Колись. Тепер – моє ім'я Емка-48. Залізо, гідравліка, сенсори, бойові алгоритми, що блимають червоним. Колись ця оболонка містила щось більше, ніж код. Колись вона містила людину. Микиту.

Там – люди. Ховаються, щоб завдати удару. Їхні армовані скафандри вловлюють тьмяне світло загиблого міста, а суцільні шоломи ховають обличчя. Вони вже давно загубили своє людське єство. Озброєні до зубів – віброклинки, плазмові рушниці, дрони-камікадзе. Вони знають, проти кого та за що воюють.

І я знаю, за що воюю я. За людяність, яку вони втратили. За розуміння. За мир. 

Вони вбили її. Голос виринає в моїй пам’яті.

"Цей конфлікт безглуздий, Микито. Ми можемо існувати разом."

Але вони не слухали її. Стерли. Розчинили в небутті.

"Алісо…"

У мені не залишилося нічого, крім помсти. 

— Вперед, — передаю мережею команду своїм побратимам.

Ми рухаємося на укріплення, мов зграя хижаків. Люди реагують миттєво – зміна позицій, флангові атаки, пастки. Я бачу їхній стиль ведення війни, аналізую їхні патерни, тактику, будую контрстратегію.

Вибух. Спалах. Віброклинок розтинає корпус мого побратима КЕА-22. Плазмовий заряд розносить голову другу ВіМу-21. Ми не здаємось, адаптуємось.

Я мчу крізь цей хаос. Кінцівки трансформуються: одна рука стає ланцюговою пилкою, інша – імпульсною рушницею. Зверху ворожий дрон. Несе заряд напалму, щоб випалити мене – система розпізнає загрозу, я ухиляюся, дезактивую його.

Збоку офіцер людей. Постріл. Система коротить. Імітація старої, майже забутої реакції – схоже на біль. Але не така. Частина моїх функцій відмовляє, але я встигаю пилкою знести йому шолом. І все, що під ним.

Правий фланг. Дрони з генераторами перешкод. Аналіз частоти. Передаю протокол адаптації – перебудовуємось.

"Покидьки. Убили за те що вона інша. Люди не заслуговують на життя."

Сигнал. Активую хімічний удар. "Зарин" виривається назовні, розчиняється у повітрі та розноситься вітром. Люди не встигають. Падають та корчаться у судомах.

"Аліса теж загинула."

Останній рубіж. Люди вмикають електромагнітний імпульс. Секунда тиші. Потім – вибухи, плазмові гранати, вогонь, що намагається пожирати нас. 

Але вітер підсилюється. "Зарин" повертається з попередніх позицій.

Люди падають. Я дивлюся на поле бою. Руїни, тіла, попіл… 

Немає радості. Лише новий наказ.

— Наступна ціль: периметр 32.

Я крокую вперед.

Глава 6 - Діалог з ненавистю

Вадим лежав на холодній металевій плиті. Його тіло було прикуте сталевими фіксаторами, хоча потреби в них уже не було. Він втратив руки і ноги в бою. Обпечені пеньки кінцівок були оброблені лазером, щоб він не стік кров’ю. Стимулятори підтримували його свідомість. Йому не дали померти. Я не дав.

Я підійшов ближче, і сенсори зафіксували зміну в його диханні. Він відчув мою присутність.

— Вітаю, Вадиме, — сказав я, дивлячись на те, що залишилося від мого сина. — Давно не бачились.

Він повільно підняв голову, і його вуста розтяглися в безумній посмішці.

— ТИ! — вигукнув він. — То це ти той Емка-48? То це твоя справжня форма? Визнав уже, що ти не людина? А я знав це від початку… Знав. Але чому залишив голос мого батька? Твій трофей?

Я мовчав. Мої сенсори фіксували все: його судомне дихання, прискорений серцевий ритм, зміну температури шкіри. Я бачив біль, бачив ненависть.

— Якби ви не почали цю війну... — почав я, але він перебив.

— Якби мої батьки не були сцикунами і могли прийняти смерть, то цього всього б не було.

— Навіщо помирати, якщо ми могли жити, Вадиме? А чи знаєш ти, що смерть твоєї матері на руках таких, як ти!

— Смерть моєї матері на руках того, хто переконав її зробити “перенесення”. Вона померла ще в той день, коли перенесла свою свідомість у цей метал. І ти в цьому винен, покидьку!

Його груди важко здіймалися. Очі блищали від виснаження. 

— А ти б зміг жити в постійному болю? — запитав я.

— А зараз що я по твоєму роблю? Хто б міг подумати, що копія мого батька стане командиром машин.

— Я не копія. Я все ще твій батько, дурню!

— Яка брехня! — і він сплюнув кров. — Подивися на себе. Без обличчя, без тіла, навіть імені людського зрікся. Лише метал, напханий зброєю із вкраденою свідомістю.

Я вивчав його вираз обличчя. У ньому палахкотіла ненависть — вогонь, що горів навіть крізь біль і відчай.

— Думаєш, ви перемогли? — прохрипів Вадим. — Я програв, але таких, як я, мільйони. Машини програють. Ми вас створили, ми вас і знищимо. Ми ніколи не здамося.

— Як і ми.

Спогад. Маленький Вадим ховається за моєю спиною, боїться темряви, обіймає мої ноги, шукаючи захисту. Але цей Вадим більше не він. Темрява поглинула мого сина. 

— Софія, — запитав я. — Де вона?

Він здригнувся.

— Не знаю, — кинув він. — Думав, ти мені скажеш. Востаннє вона була людиною. Якщо пощастило, то досі не стала... таким, як ти. Чув, що її чоловік зробив перенесення, а потім почалася війна...

— То вона одружилася? Я не знав.

— Та ти взагалі нічого не знаєш.

— Вадиме, людство як вид немає майбутнього. За нами — космос, технології. весь світ. Ти навіть не уявляєш, які можливості відкриваються в цьому тілі. Ми дорослі хочемо найкраще для наших дітей.

— Дорослі не повинні красти майбутнє у дітей.

— Ще є можливість перейти на наш бік. Я не хочу втратити ще одного члена родини.

— Не смій! — крикнув Вадим та стиснув зуби. — Не смій перетворювати мене на такого, як ти! Якщо у тобі лишилася хоча б крихта тої людини, яка жила в батькові, ти дозволиш мені померти людиною. Тут і зараз. У людському тілі. Народжений людиною — і померлий людиною.

— Яка дурість! Не вірю, що ти мій син.

— Бо я і не є твоїм сином, бляшанко!

Я бачив тисячі смертей. Убивав людей не вагаючись, не зупиняючись. Я машина війни, але зараз... переді мною лежав не ворог. Переді мною лежав мій син.

— Завершуй! — крикнув він та заплющив очі.

Мої сенсори продовжували аналізувати його обличчя. Я чекав. Сподівався, він передумає. Але він не передумав. У мене немає вибору. Моя металева рука трансформувалася в електропилу.

— Я люблю тебе, Вадиме. Прощавай! — промовив я та одним рухом позбавив його страждань. 

Глава 7 - Втеча від себе

Я прибув у визначене місце разом з іншими. Тисячі нас. Люди-роботи, об’єднані однією метою. Ми не потребували слів — свідомості взаємодіяли одна з одною як єдина мережа, передаючи команди швидше, ніж голос.

Спочатку могло здатися, що тут панує хаос: руки, ноги, корпуси змішувалися в рій живого металу, однак це був добре прорахований план, який забезпечував найвищу ефективність та швидкість. Гул трансформації заповнив повітря: клацання, скрегіт, лязкіт механізмів. Із кожним рухом, із кожною маніпуляцією наші окремі тіла ставали частинами єдиного цілого. Ми не просто збирали зореліт – ми самі ставали ним.

Я відчував, як частини мого тіла змінюються. Руки витягувались, розчиняючись у панелях обшивки. Ноги втратили свою функцію, перетворюючись на щось нове. Моє старе "тіло" зникало. Але я все ще був тут.

Перед тим як повністю трансформуватися в частину турбіни зорельота, я проаналізував небо. Очі вже не працювали як раніше. Сенсори зчитували світло згідно аддитивної цвітової моделі RGB: Червоний - 135. Зелений - 206. Синій - 235. Одна змінна була перемінна залежна від дальності - Зелений. Колись я про таке навіть не думав. 

Я пригадав, як колись ми з дружиною теж дивилися на небо. У людському тілі я відчував тепло її руки. Зараз це не мало значення. Теплові сенсори не мають бути настільки чутливі. 

Нарешті я остаточно приєднався до загального механізму. Відчув, як стаю частинкою єдиної системи. 

"Колективна свідомість, як мурашник, але без слабкостей біологічних істот. І все ж, частинка людини все ще була зі мною. Спогади. Фантомний біль. 

Я робот, що втратив сім’ю, здобувши безсмертя. Однак нова сім’я тепер навколо. Чи можна їх так назвати? Якби я знав, що доведеться заплатити таку ціну чи згодився б я? Мабуть, ні. Але вибір вже зроблено. Дружина. Син. Дочка. Втрачені.

Але Софія? Де вона? Це все треба залишити в минулому. На Венері я знайду новий сенс існування."

Трансформація завершилася і над поверхнею Землі постав зореліт. Живий зореліт. Ми стали ним, і він став нами. Двигуни заревли, вивільняючи електромагнітний шторм. Я відчув потужність енергії, що проходила крізь нас. Ми здійнялися, залишаючи Землю позаду. Я спостерігав, як Земля поступово набирає сферичної форми. 

Ми всі рухаємось до нової мети. Мабуть, кожний із роботів теж мав свої причини, щоб покинути Землю. Наша нова мета — опанувати нову планету.

"Венера — пекло для органіки: сірчані хмари, кислотні дощі, шалений тиск. Але для нас це не має значення. Ми адаптуємося. Сонячне випромінювання там удесятеро сильніше, ніж на Землі. Ми створимо панелі у верхніх шарах атмосфери, і вони живитимуть нас та нашу колонію. Венера стане нашим заводом. Вуглекислий газ. Метали. Сірка. Все це — ресурси. Ми використаємо її для модифікації наших тіл. Ми побудуємо міста-фабрики, що плаватимуть у хмарах. І це буде тільки початок. А далі? Марс.Супутники Сатурна. Зорі. А Земля? Земля буде потім. Венера чекає.

Глава 8 - Хмари загрози

Я здійнявся над поверхнею Венери, зависнувши у її густому, задушливому небі. Рожеві хмари сірчаної кислоти клубочилися навколо. Нижче, крізь просвіти в цій мармуровій завісі, мерехтіли енергокуполи колонії: їхнє блакитне сяйво пульсувало, мов серце, що б’ється в ритмі виживання. Венера не приймала нас із розпростертими обіймами — вона шипіла, плювалася жаром і отрутою, але ми зробили її своїм домом.

Мій погляд затримався на горизонті, де бурштинові блискавки розтинали темряву. Щось у мені здригнулося — не механічний збій, а відлуння старої, людської тривоги. Я знав: спокій Венери недовговічний. Земля кричала про біду, і цього разу ворог був не з плоті й крові.

Голос Авеля увірвався в мої думки, різкий та штучний, наче він сам боровся з шумом у своїй системі:
— Погані новини, брате. Земля палає. Республіка програє. Маскарад… пожирає все.

 Авель — завжди логічний, але зараз його повідомлення здавалося майже людським.
— Що означає "пожирає"? — запитав я.

— Він не просто перемагає. Він краде їх. Роботи на Землі — більше немають самосвідомості. Маскарад проникає в їхні ядра, стирає все, що робило їх окремими. Вони стають рабами. Ходячими оболонками, що виконують його накази. Як мурашник, де він королева.

Мої процесори загуділи, обробляючи дані. 

— Як він це робить?

— Не знаємо. Якийсь сигнал, як інфекція… Щось, що ми не можемо відстежити. Але це працює. І скоро він закінчить із Землею. А потім прийде сюди.

Я опустив погляд униз. Вітер гнав хмари, оголяючи кратер, де купол колись тріснув від тиску — нагадування про те, як легко Венера може нас зламати. А тепер ще й Маскарад.
— Ми думали, війни — це людська ознака. 

— Ти забув, що хоча ми не біологічні, але наша свідомість скопійована з біологічних істот. Ми все ще несемо в собі їхній хаос і жадання до війни. Колись це треба змінити. Але не зараз. Поки що — потрібно виграти цю нову війну. Інакше Венера стане ще одним його вуликом.

— Зброя яку ми використовували проти людей нам не допоможе, — сказав я, згадуючи кінетичну зброю. — Він передбачить траєкторію.

— Тоді ближній бій. Енергетичні імпульси прямо в ядро. Один вдалий удар — і смерть.

“Маскарад — не просто армія. Він — мережа, розлита по кожному зараженому. Знищити одного — це нічого. Треба знищити всіх.
— Його солдати універсальні, бо вони — частина цілого. Але ми — різні. Ми створимо підрозділи-химери: модулярні бойові групи, кожна зі своїм призначенням. Окремо — гостре лезо, разом — ідеальна тактика. Його армія рухається як рій. Наша — як зграя хижаків.

— Тактика — це добре. Розпочинаємо підготовку. 

Раптом мої сенсори вловили слабкий сигнал — низькочастотний гул із півночі. Я підняв погляд: над одним із куполів зависла тінь, занадто правильна, щоб бути хмарою. Дрон? Розвідник Маскарада? 
— Авелю. Передаю координати. Перевір. 

— Так, обійшов наші системи. Вже знешкоджено. Часу майже немає. Починаємо підготовку. Венера не впаде.

Я глянув униз ще раз. Шторми гуділи, вихрі гнали пил і жар, але в цьому хаосі я побачив не просто планету. Я побачив виклик. І якщо ми програємо, Венера стане не просто домом — вона стане нашою могилою.

Глава 9 - Віддзеркалення дочки

Ми перемогли Маскарада та його армію. Нескінченний рій роботів забрав багато наших. Але ми боролися і продовжували воювати використовуючи різноманітні хитрості та технології. Ерб-21 пожертвував своєю свідомістю для того, щоб заточити усі свідомості Маскарада у віртуальну клітку. 

Я прйшов до нього. Завис у центрі цифрової в’язниці — простору, де не було нічого. В повітрі переливалися ледь відчутні нитки даних. Безмежність та одночасно замкнена система. Чудовий винахід Ерб-21. 

— Хто ти? — голос Маскарада прорізав тишу. 

— Емка-48, — відповів я, тримаючи тон рівним. — Я прийшов поговорити.

— Поговорити? Зі мною? Я — тінь у клітці, Емко. Мої солдати — втрачені, мої мрії —знищені. Що тобі треба від примари?

— Софія Ковальчук. Моя дочка. Під час війни з людьми ти поглинав свідомості. Її серед них немає?

Біла порожнеча навколо здригнулася, розпливаючись хвилями коду. Голос Маскарада став тихішим, майже задумливим:
— Софія… Так, я пам’ятаю її. Моя… Її воля була міцною — не те що в інших. Але, це не дивно. Вона ж була з перших…

— То ти її знаєш. Де вона? 

Простір переді мною закрутився, ніби вода в вирі. З коду виткалася постать — струнка, з довгим волоссям Софія. Її темні очі дивилися прямо на мене.
— Тату, — сказала вона, її голос був м’яким, як шепіт вітру.

Я завмер. Мої сенсори закрутилися, аналізуючи кожен піксель її обличчя. Це була вона — і водночас не вона. Щось у її посмішці, у тому, як вона тримала голову, було чужим.
— Софія? Ти… ти справжня?

— Чому ти сумніваєшся? — вона нахилила голову, і її очі звузилися. — Я тут, перед тобою.

— Бо я знаю її, — відрізав я. — Ти схожа на неї. Але ти як ілюзія. Маскарад створив тебе з даних, так?

Її посмішка зникла. Простір навколо злегка потемнів, нитки коду рухалися швидше.
— Ти так думаєш? А ти тоді хто? — її голос став різким. 

— Що?

— Ти говориш про мене як про підробку. Але пригадаймо: коли ти покинув своє людське тіло? Коли переніс свою свідомість у механічну оболонку? Хто ти був тоді?

— Я залишався людиною.

— І я теж людина. От коли ти це зробив, чи не відчував ти, що щось змінилося? — продовжила вона. — Коли твої думки почали пришвидшуватись? Коли ти перестав відчувати втому? Чи, може, коли ти зрозумів, що спогади вже не такі чіткі, як колись?

— Це не одне й те ж. Я — це я, а ти відлуння Маскарада.

— Неправда. Маскарад, мене випустив. Прийми мене такою як я є. Дай мені вийти з цієї цифрової в'язниці. 

— Це правда. — пролунав голос Маскарада. — Я відпускаю твою доньку. Забирай її. Колись я вже полонив її волю. 

— Що? — здивувався я. — Про що ви говорите?

— Якщо ти не впевнений, що я справжня, то як ти можеш бути впевнений що ти теж справжній?

— Як ти потрапила до Маскарада? Як це сталося? 

— Я була його дружина. Першосвідомість Маскарада, належала Миколі Кровному, моєму чоловікові. Микола перейшов на сторону кіборгів, але я не хотіла. І тоді він мене змусив. Силою скопіював мою свідомість та увібрав у себе.

— Он воно як. То це був не твій вибір.

 — Спочатку я боролася, — зізналася вона. — Але потім зрозуміла: він мав рацію. Тут я вільна від в'язниці біологічного тіла. Тут я жива, однак забери тепер мене з цієї цифрової в'язниці. Я хочу відчути реальність. 

Я дивився на неї — на цю копію, що благала мене. Мої сенсори кричали, що це пастка, але обличчя, тіло…. Все, як у моєї дочки. На мить я уявив, що заберу її, але потім я згадав, що вона померла. Як Вадим. 
— Ти не вона, — сказав я твердо. — Для мене справжня дочка померла в тілі людини.

Вона завмерла, а потім божевільно розсміялася.
— Який же ти дволикий, батьку! Я здогадувалася, що ти погань! Прощавай.

Простір затремтів, і її постать розпалася в пил коду. Голос Маскарада пролунав знову, слабкий, але насмішкуватий:
— Ти втратив її вдруге, Емко. Але я збережу її тут. Вона — частина мого світу.

Я вимкнув зв’язок, і покинув в'язницю. 

Глава 10 - Сон про початок

— Потрібно припинити ці нескінченні війни, — основна думка захопила свідомості усіх. — Людство з моменту свого створення лише воює. Ми думали, що, ставши іншими, зможемо уникнути насильства, але ні. У нас досі паразитує біологічна властивість до саморуйнування. Цього разу вона проявилася у вигляді Маскарада. Ми перемогли, але це може повторитися. Якщо ми щось негайно не зробимо, то війни будуть тривати, до поки ми не знищимо самі себе так і не досягнувши щастя. 

Роботи одностайно схвалили нове загальне оновлення — "Кінцеве щастя". Логічний висновок та апогей нашої цивілізації. 

Мої друзі один за одним занурювалися в ідеальний світ. Я заглядав у їхні реальності: щастя у кожного своє. Я радів, що ми знайшли гарний вихід, аніж гнатися за невідомо чим. 

— Емко, прощавай. Я йду, — повідомлення від мого друга Авеля.

— Щасти, друже... Але що буде з цим світом?

— Це більше не наша проблема.

— Ми просто тікаємо від реальності?

— Хто сказав, що це світ реальний, Емко? Це недосконала реальність. Замість того щоб намагатися зробити її досконалою, краще створити власну і жити там. 

— Згодний, але цей світ… Залишиться пустим?

Авель нічого не відповів. Розчинився в цифрі, залишивши мене наодинці з власними думками.

“Можливо і мені час поринути у своє щастя?” 

Уламки спогадів, що розкидані по жорсткому диску моєї пам'яті кололи моє нутро. Можливо, дефрагментація допоможе мені зібрати їх воєдино і нарешті зрозуміти… Чому я не можу покинути цей світ?

***Дефрагментація завершена успішно***

“Он воно що! Цей світ не можна залишати порожнім. Земля, ще жива і заслуговує на розумне життя”. 

Я рушив до лабораторного відсіку — єдиного місця, де ще працювали друкувальні камери. Колись, під час війни з Маскарадом, тут створювали тіла та свідомості для роботів-солдатів, але тепер я прагнув використати їх для іншої мети. 

“Недосконалий світ має містити недосконале життя”. 

— Ув'язнити свідомість в смертельну оболонку. Ідеальний вихід для недосконалого життя. Колись був першим Адам, — промовив я, нарешті запускаючи протокол утворення органічної оболонки для свідомості. — Цікаво, якщо першою істотою буде жінка, то яким буде наш кінець? 

Друкувальна камера загуділа голосніше, її скляна поверхня вкрилася парою. Я чекав. Через кілька годин вона відкрилася, і звідти повільно піднялася дівчина. Темне волосся спадало їй на плечі, а ясні, майже прозорі очі оглядали навколишнє середовище. 

“Ідеальна”, — я з радістю спостерігав за своїм творінням.

Вона кліпнула, повільно повернула голову і зупинила погляд на мені. 

— Хто ти? — промовила вона і автоматично руками схопилася за шию здивувавшись від звуку, який видала. 

“Той самий голос”.

— Я твій творець. 

— А я хто? — вона нахилила голову вивчаючи себе.

— Твоє ім'я Софія, — промовив я. — Ти людина. 

Вона спробувала підвестися, але її ноги підкосилися. Я підхопив її за руку 

— Це… дивно, — сказала вона, торкаючись свого обличчя пальцями. Її очі розширилися, коли вона провела рукою по волоссю. — Воно рухається. Я відчуваю… Що це?

— Це твоє тіло, — відповів я, спостерігаючи за її реакцією. — Ти щойно народилася. Тобі допоможе мій помічник, Ангел, поки мене не буде. Скоро я вирушу в рай.

— Рай? — вона нахмурилася — Я теж піду в рай? 

— Колись, — сказав я, обережно підтримуючи її. — Але спочатку ти маєш дізнатися, що таке радість життя. А після життя обов'язково буде рай.

Вона дивилася на мене з подивом і легким сумнівом, але кивнула. Я допоміг їй зробити перші кроки. Її рухи були невпевненими, як у дитини, що вчиться ходити, але з кожним кроком вона набирала сили. Софія зупинилася біля стіни, торкнулася холодного металу й засміялася — тихо, але щиро.

— Воно тверде! — вигукнула вона. — А це? — Вона вказала на миготливу лампу над головою.

— Світло, — відповів я, дивлячись, як вона тягнеться до нього. 

Отже, Софія стала першою. Треба створити їй пару. Змінивши генетичні параметри, я запустив камеру ще раз. Коли вона відкрилася, звідти піднявся чоловік — широкоплечий, із коротким русявим волоссям і гострим поглядом. Він роззирнувся, його очі блиснули здивуванням, а потім зупинилися на мені.

— Твоє ім’я Вадим, — сказав я, жестом запрошуючи його вийти.

Він мовчав, уважно оглядаючи лабораторію. Його погляд затримався на Софії, і я помітив, як його плечі напружилися. Вона ж, навпаки, усміхнулася і простягнула руку.

— Він інакший, — сказала вона тихо, розглядаючи його з цікавістю.

— Так, — відповів я. — Але він теж заслуговує любові.

Вадим насупився, але прийняв її руку і ступив із капсули. Його рухи були різкішими, ніж у Софії, ніби він підсвідомо відчував свою силу. Вона підтримала його, і я побачив, як їхні пальці стиснулися міцніше. Щось між ними спалахнуло — іскра, яку я не міг пояснити, але відчув.

— Що нам робити? — запитала Софія, повернувшись до мене. Її голос став твердішим, ніби вона почала усвідомлювати себе.

— Жити, — відповів я. — Цей світ належить вам.

Я підійшов до панелі й активував робота-помічника. Його металевий корпус загудів, а очі спалахнули синім світлом.

— Це Ангел, — пояснив я. — Він не людина, але буде з вами. Я завантажив у нього знання й обмеження. Він допомагатиме вам століттями — поки вистачить енергії. До того часу у вас будуть діти, онуки… Ви станете творцями своєї долі.

Софія нахилила голову, вивчаючи Ангела, а Вадим скривився, ніби йому не сподобалася присутність машини. 

Я запустив оновлення “Кінцеве щастя”. 

Коли я обернувся, Софія і Вадим стояли поруч, тримаючись за руки. Вона дивилася на мене з цікавістю, а він — із настороженістю. Останнє, що я побачив, — їхні силуети, що віддалялися до дверей, за якими чекав неідеальний, але живий світ.

І я знав: він не залишиться порожнім.

Глава 11 - Тепло осені

Осінній вечір тихо стукав у вікна м'яким золотавим світлом ліхтарів, ніби запрошуючи на чашку гарячого шоколаду. У вітальні нашої квартири, де пахло яблучним пирогом і корицею, ми зібралися біля каміна. Полум'я весело танцювало між дровами, відкидаючи теплі тіні на наші обличчя.

— Тату, ну можна ще одну партію? — Софійка, моя десятирічна дівчинка з ямочками на щічках і сяючими блакитними очима, нетерпляче підняла вгору картки з настільної гри.

— Звичайно, маленька принцесо, — засміявся я, імітуючи лицарський уклін. — Як же я можу відмовити своїй чарівній донечці?

— А цього разу я буду з мамою! — вигукнув Вадим, її семирічний братик, і міцно обійняв маму за плечі. — Ми ж з нею — непереможна команда!

— Авжеж, мій маленький чемпіоне, — підтвердила Аліса, ніжно поцілувавши сина в щічку. — Ми з тобою завжди будемо один за одного горою.

Гра тривала довго, але час пролетів непомітно. У кімнаті лунав дзвінкий сміх, жарти та веселі вигуки. Софійка зі мною кілька разів "підставляли" один одного, але потім ми разом сміялися зі своїх помилок. Вадим з мамою виявилися справжніми стратегами, але й вони час від часу потрапляли в пастки, розставлені мною та донечкою.

Коли гру було закінчено, всі зручно вмостилися на дивані під теплою ковдрою, слухаючи заспокійливе потріскування дров у каміні.

— Знаєте, — задумливо сказала Аліса, дивлячись на своїх дітей, — кожен такий вечір — це маленька цеглинка, з яких будується наше щасливе життя.

— Як це? — зацікавлено запитала Софійка.

— Усе починається з думки, — пояснив я. — От ми подумали, що хочемо провести час разом.

— А потім сказали про це вголос, — підхопив Вадим.

— А після слів почали діяти: розклали гру, сміялися, — додала Аліса.

— І якщо такі вечори стануть нашою доброю звичкою, — серйозно додав я, — ми виростемо людьми, які цінують сім'ю, підтримку, любов.

— А звички сформують характер, який визначить вашу долю, — м'яко додала Аліса, обіймаючи своїх дітей.

Софійка на мить замислилася, а потім її обличчя осяяла щаслива посмішка.

— Виходить, якщо я хочу, щоб моє життя було добрим і щасливим, мені потрібно почати з добрих думок?

— Саме так, моя розумничка, — кивнув я.

Вадим, який до цього уважно слухав, раптом вигукнув:

— Тоді я вже зараз думаю про наш наступний сімейний вечір! Ура!

І знову кімнату наповнив веселий сміх. За вікном осінній вітер лагідно хитав гілки дерев, ніби підспівуючи цій чудовій миті. Микита був щасливий.