Вітаю друзі,
Давно не писав, бо щось муза спить. Але от написав доволі непогане коротеньке етнофентезі - "Потороч". Приємного читання:
Анотація:
Зануртесь у світ, де війна не лише забирає життя, а й породжує жахливих потвор. Відважний козак Северин Ярош прибуває до шинку з історією, що змусить кров холонути в жилах та розповість де ховаються найстрашніші чудовиська.
Потороч
Давно не писав, бо щось муза спить. Але от написав доволі непогане коротеньке етнофентезі - "Потороч". Приємного читання:
Анотація:
Зануртесь у світ, де війна не лише забирає життя, а й породжує жахливих потвор. Відважний козак Северин Ярош прибуває до шинку з історією, що змусить кров холонути в жилах та розповість де ховаються найстрашніші чудовиська.
Потороч
У шинок ступив козак чия кремезна постать заповнила собою простір у дверях. Широкі плечі, поголена голова та вицвілі від років і воєн очі палали холодним вогнем. Вигорілий жупан був припорошений дорожнім пилом, а два шрами, що тягнулися через ліве око, надавали обличчю грізної сили. На боці погойдувалася шабля в потертих шкіряних піхвах, яка, судячи з плям на руків'ї, знала більше крові, ніж шинкова зала пива. Окинувши корчму поглядом змусив усіх на мить завмерти.
Повільно підійшовши до шинкаря, козак кинув монету на стіл.
— Гальбу міцного пива, — проголосив він гучно, щоб чули всі. — До доброї оповіді!
Шинкар, не кажучи ні слова, хутко схопив монету й налив пива. Козак гримнув кулаком по столу, від чого кухлі загрозливо задвигтіли, а пиво вихлюпнулося на грубу дерев’яну стільницю.
— Слухайте сюди, хлопці! — гаркнув він, його голос рознісся по залі, змушуючи кількох відвідувачів здригнутися. — Думаєте, ви бачили життя? Думаєте, знаєте, що таке пекло? Та вам і не снилося те, що я пережив! Сідайте, пийте своє пиво й слухайте, що старий козарлюга розкаже, бо мої історії вашим кошмарам і не снилися!
Один із слухачів, молодий чоловік із рудим чубом, раптом подав голос: — А що ж то за пекло, козаче? Чи не вигадки твої? — його тон був зухвалим, але очі видавали цікавість.
Северин глянув на нього гостро, наче шаблею полоснув, і посміхнувся крізь зуби.
— Вигадки, кажеш? Слухай, хлопче, та тримай язик за зубами, бо правда страшніша за будь-які байки.
Деякі слухачі нервово перезирнулися, інші відвели погляд. Зробивши жадібний ковток пива, козак на мить примружився, ніби відганяючи видіння.
— Я бував у багатьох війнах, і проти татар, і проти ляхів, — щойно гучний голос козака став глибшим, хрипким, наче витягував спогади не просто зі слів, а з самого дна душі, де вони засіли, мов скалки. — Але одна історія, одна… переслідує мене і досі. Почалося це так давно, що вже й не згадаю точного дня, але відчувається — мов учора. Те, що сталося змінило мене. Гризе, мов отой шашіль, душу щоночі.
Так от, було це після битви з татарами. Так, панове, ми їх перемогли, але якою ціною… Залишки нашого загону, понівечені, виснажені, розбрелися хто куди, шукаючи порятунку. Йшов з невеличкою групою. Було нас лише семеро — ледве живих, обдертих, голодних, продиралися крізь Чорний ліс, що під Бродами. Кожен крок віддавався болем у втомлених ногах, горло пекло від спраги, язик прилипав до піднебіння. Йшли без крихти їжі, без краплі води, тримаючись лише на незламному козацькому дусі. Зупинитися? Е, ні, браття! Це б означало здатися смерті в лапи. І от, коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мене і таки віддам Богу душу, то натрапили на село. Наче звичайне: хати, городи, крива церква, що хилилася до землі. Та щось було не так. Повітря застигло, ніби перед бурею. Тихо...
От тоді сказав мій друг Тарас Наливайко: “Місце лячне, може, підемо далі?”. Але куди нам було йти? Куди? Таки мусили переночувати, інакше кінець. Усі згодилися. А дарма...
Козак провів пальцями по шрамах на лиці і погляд потемнів, ніби спогади оживали перед ним. Слухачі, затамувавши подих, спостерігали за кожним його рухом.
— Що ж там сталося, козаче? — не втримався старий дід із сивою бородою. — Чи не бісівщина яка?
Северин кивнув.
— Слухай, діду, і не перебивай, бо бісівщина — це ще м’яко сказано. Ми йшли, а село здавалося мертвим. Думали, може, чума спустошила чи татари всіх вирізали. Але ні — хати цілі, худоба в хлівах мукає. І тут! Серед моторошної тиші, побачили його. Немов привид, виник на порозі однієї з хат – хлопчик, на вигляд років семи. Сидить собі, пригинаючись до землі, і тонкою палицею бездумно пил ганяє. Підійшли ближче, і від жаху серце стиснулося. Не було це обличчя дитини, кажу вам! А зморщена, висушена шкіра щільно обтягувала череп, мов пергамент. Очі… Боже, очі були порожні, як дві випалені діри, без жодної іскри життя. А з тонких, блідих губ стирчали гострі, жовтуваті ікла, немов у якогось звіра. Тягнуло від нього смородом – запах сирої землі, гнилої трави, аж до нудоти. І тепер верне, як згадаю.
Той малий глянув, і в ту ж мить, наче крижаний мороз охопив мене, пронизав до кісток! Наче це створіння висмоктувало з мене не лише тепло, а й саму надію. Тарас, мій вірний побратим, ступив до нього, а малий лише дико вишкірився, оголюючи свої ікла, і, немов тінь, розтанув у темряві. Ми стояли, приголомшені, ще не второпавши, що за біс це був. Голова відмовлялася вірити, шукаючи пояснення: чи може, хворий, чи привиділося? Але страх вже міцно сидів у наших серцях, віщуючи щось набагато гірше.
Кілька слухачів зблідли, а один чоловік схрестив пальці, ніби відганяючи зло.
— Невдовзі знову дивина! Дівчина, років двадцяти, сидить біля колодязя. Волосся — довге, зелене, ніби водорості, а очі, як у риби, блищать холодним світлом. І шкіра слизька. Мугикає собі під ніс, а коли ми підійшли ближче, пірнула прямо в колодязь! Щезла. Русалка, трясця її матері! Це була справжня русалка!
Шинкова зала загуділа, тоді козак гримнув кухлем об стіл, змушуючи всіх замовкнути.
— Тихіше! Вихопили зброю. Йдемо, прислухаючись до кожного шурхоту. Аж тут жіночка — на вигляд звичайна, але обличчя зморене, мов у смерті. Дивиться на нас і каже: «Швидко йдіть до діда Панаса на околиці. Тільки там безпечно». Махнула рукою, вказуючи напрям, й розтанула в повітрі, як примара. Пішли ми в той бік. Йдемо — сидить дід, старий, мов світ. Борода, як павутина, очі тьмяні, наче життя з них витекло. Сидить на призьбі, тримає ціпок і на нас зиркає.
Каже: “Я знахар Панас, заходьте”.
Заходимо до нього, а в хаті пахне травами й воском запашним. Добре нам стало. Дав нам і каші просяної, налив медовухи та повідає нам: “Не прокляття тут, а знаки війни, що гризе наші землі. Люди забули, як дітей любити, як добро показувати. Замість того, щоб учити, як хліб росте чи землю орати, дітей кидали напризволяще, думаючи лише про себе. А діти — вони ж, як губка, вбирають усе, що бачать. А як навколо ж тільки смерть, злість і брехня, то і виростають нелюди.
Козак замовк. Погляд застиг на свічці, що тремтіла на столі. Вогник гойдався, мов боявся почути, що буде далі. Усі в шинку затихли — навіть шинкар перестав протирати стійку.
— А дід нам далі розповіда “Отой малий, що ви його бачили раніше — то злидень. Злидні худі, вічно голодні діти, з очима, порожніми, як вигорілі хати, і руками, холодними, мов зимовий вітер. Людського в них майже не лишилося. Спершу крали хліб із комор, шматки сиру чи картоплю з погребів. Але згодом стали ненаситними. Крадуть тепло з хат, надію з сердець, а подекуди — і саме життя. Не злими народилися — війна вирвала з них усе людське.
Козак опустив погляд, задумавшись над власними словами. Деякі слухачі похитували головами, зітхаючи.
— Це, каже дід, ще не все. Старі бабці стали Кікіморами. Шепотять прокльони з темних кутків, від чого паморочилося в голові. Втратили усе — дім, рідних, надію. Їхньою єдиною втіхою стало сіяти розбрат. Ховаються в тінях, а їхній скрипучий шепіт проникає у душу, сіючи сумніви й відчай, що гризе, мов іржа залізо. Дівчина біля колодязя — русалка. Молоді дівчата, чиї кохані не повернулися з війни. З горя, втративши близьких, топилися, і тепер співають біля річок, заманюючи подорожніх у глибину. Їхні голоси — крик душі, що не знайшла спокою. Такі ж і мавки. То їх сестри земні. Війна теж забрала їхні мрії, домівки, щастя. Блукають лісами, бо дому не мають. Їхня краса — смертельна пастка, адже в очах лише біль і туга.
Шинок загудів немов не вірячи в те, що козак розповідає.
— Правду кажу Вам браття, бо чув їх спів у лісі — такий ніжний, що ноги самі несли до нього. Тоді, ще живий Тарас схопив мене за руку й прохрипів: «Не йди, то смерть співає». До цих днів вдячний йому, що життя моє вберіг.
— А дід Панас продовжує: “Війна усіх змінює. Бачу Вас уже й в сон хиле. Ви ж теж, семеро мужів, поріддя війни. Дарма прийшли сюди. Змінитесь та й понесете цю нечисть по світу. Тому не міг вас відпустити. То не сон, а смерть іде. Їжа, яку ви з'їли, отруєна”. Та чи то він був надто старий, чи недолугий, але отрути в їжі не виявилося. Розлютившись за те, що зі світу хотів нас звести, зарубали його.
При цих словах один із слухачів скривився, а козак тільки глянув на нього скоса.
— Але казав він правду. Спіткало нас сімох те прокляття, про яке казав. Наприклад Тарас Наливайко, товариш мій, здурів. Вирішив залишитися в тому селі, бо закохався в одну із жінок, що там жили. Чи, може, відьма то була та причарувала його? Бог його зна, але розум помутився. Блукав між хатами, на нас не зважав. Наче тінь. Отак і зник, поглинутий тими проклятими землями.
Усі люди в шинку сиділи та не відривали вух від розповіді козака. Деякі похитували головами, деякі кривилися, але ніхто вже не смів перебити розповідь.
— А Іван Кожедуб став вовкулакою. Знаєте хто це такі? Оці шрами на моєму обличчі, то від пазурів вовкулаки. — Козак провів пальцями по шраму, а в шинку пронісся тихий шепіт. — Вовкулаки то молоді козаки, що повернулися з війни, але загубили там усе людське. Війна вирвала з них спокій, залишивши лише лють і біль. Очі палають жагою помсти, а серця не відає миру. Не можуть спати спокійно. Муки війни їх переслідують. Саме тому під повним місяцем виють, мов звірі! Блукають лісами й полями, шукаючи ворога, якого давно немає. Я був присутній під час перетворення Івана на вовка-хижака. Руки звірячі, очі горять, а з вуст зривався лай та прокльони ворогів, давно похованих. Напав на мене, бо здичавів. Мусив позбавити його життя — заради себе та нього самого.
Козак важко зітхнув, погладивши руків'я своєї шаблі.
— Інший, Михайло Льоновий, обернувся на Водяника. Загруз у болоті війни, у безвиході й одноманітності. Не знав ані любові, ані радості, ані миті для себе. Душа потонула у темряві, і тягнув інших у безодню відчаю. З болота долинав голос — тихий, але липкий, мов грязюка. Шепотів про марність життя, про те, що боротися немає сенсу. Ті, хто слухав його надто довго, відчували, як ноги грузнуть у безвиході, а серце — у темряві. Втрачали іскру життя, і він все затягував та затягував у своє болото зневіри. Мусив і його зарубати цією шаблюкою! Щоб не ламав визвольний дух у серцях українців.
Козак стиснув кулаки, насупив брови від чого його погляд став ще похмурішим.
— А ще, Степан Підручний — вурдалака. Хороший був козак, хоч і крові вражої пролив багато — не наситився. Голод до крові мав невгамовний. Почав пити та проливати її в безневинних людей і худоби різної, сподіваючись знайти в ній життя, яке війна у нього відібрала. Бачив сліди його нападів у селі: бліді тіла в канавах, очі, що дивилися в небо, ніби шукали відповіді “За що?”. Вурдалаки не пам’ятають, що таке жити — війна залишила в них лише спрагу до крові. Мусив убити й цього.
Козак похитав головою та піджав губи.
— П'ятий, Ігор Ковалишин, обернувся на дводушника. Такі, як він, живуть на межі добра і зла, наче стоять однією ногою у світлі, а другою — в темряві. Вдень усміхався, допомагав сусідам, ділився хлібом. Але вночі очі темніли, а серце шепотіло зрадливі думки. Він не прагнув хаосу, але й не боровся з ним — торгував з татарами, видаючи слабкі села, бо в душі його жили два єства: одне прагнуло спокою, а друге — вигоди. Війна зробила його вічним брехуном, що сам не знав, ким є. Мусив зарубати його, щоб та дводушність не отруїла інших.
Деякі слухачі з огидою кивнули, а шинкар, що досі стояв нерухомо, ледь помітно смикнувся.
— Але найстрашніші серед усіх потвор — чорти. Найгірше з нечисті, що породила війна. То люди, які продали свою душу не просто вигоді, а самій війні. Вони моляться, щоб кров лилася рікою, бо в хаосі — їхня сила. Наживаються на біді, сміються, коли села палають, і сіють брехню, що війна — це доля. Ховаються серед людей, прикидаючись добродіями, але їхні солодкі слова про мир — лише маска, за якою криється жага до безладу. Якщо бачите того, хто обіцяє золоті гори, але підкидає дрова у вогонь війни, знайте — перед вами чорт.
Козак різко випростався, його погляд зупинився на шинкарі.
— Саме тому я, Северин Ярош, один із семи зараз у цьому шинку. Моя справа незакінчена. Остання потороч, Володимир Сіряч — чорт у людській подобі тут! Змінив свою зовнішність та думав я його не знайду. Тримає шинок, де поїть людей до смерті, вичавлюючи з них останні копійки. Руки липкі від золота, що тече від татарських гаманців, яким він служить, зраджуючи рідну землю. Слова його — мов мед, але за ними — отрута зради.
— Та що ти верзеш, козаче?! — вигукнув шинкар чий голос тремтів від обурення. — Я простий шинкар, а ти городиш нісенітниці!
Северин лише холодно посміхнувся.
— Від тебе тхне за версту, Сіряче! Запах чорта я ні з чим не сплутаю, чи, може, ти забув ким я став? — відрізав він.
Раптом шинкар, змінився. Обличчя скривилося, очі спалахнули багряним вогнем, а з рота вирвався хрипкий сміх. Потім шкіра потемніла, мов обвуглена, пальці видовжилися, мов пазурі, і став він схожий до чорта.
Северин блискавично вихопив шаблю і лезо свиснуло в повітрі. Голова чорта-шинкаря покотилася по підлозі, а з шиї вирвався чорний дим.
У шинку запала тиша, лише тремтіння свічок порушувало її. Відвідувачі посхоплювалися з місць, але завмерли, немов закам'янілі, з широко розкритими очима та ротами.
— Я, — прогримів голос козака обводячи поглядом, що спопеляв, присутніх. — Песиголовець. Ходжу рідною землею, винюхую та викошую цю погань створеною війною. Ця нечисть не ховається в лісах чи болотах — а гніздиться в серцях людей, що забули, що таке добро та людяність. Тож будьте обачні, бо одного дня я завітаю і до вас, якщо ваші душі потемніють.
Северин кинув монету на стіл — і звук падіння ще довго дзвенів у вухах відвідувачів. Сам ступив до дверей, і чорний силует зник з очей наче ворон у нічному небі.
Холодний вітер завивав, а з темряви злегка вчувалося відлуння кроків злоборця.
Повільно підійшовши до шинкаря, козак кинув монету на стіл.
— Гальбу міцного пива, — проголосив він гучно, щоб чули всі. — До доброї оповіді!
Шинкар, не кажучи ні слова, хутко схопив монету й налив пива. Козак гримнув кулаком по столу, від чого кухлі загрозливо задвигтіли, а пиво вихлюпнулося на грубу дерев’яну стільницю.
— Слухайте сюди, хлопці! — гаркнув він, його голос рознісся по залі, змушуючи кількох відвідувачів здригнутися. — Думаєте, ви бачили життя? Думаєте, знаєте, що таке пекло? Та вам і не снилося те, що я пережив! Сідайте, пийте своє пиво й слухайте, що старий козарлюга розкаже, бо мої історії вашим кошмарам і не снилися!
Один із слухачів, молодий чоловік із рудим чубом, раптом подав голос: — А що ж то за пекло, козаче? Чи не вигадки твої? — його тон був зухвалим, але очі видавали цікавість.
Северин глянув на нього гостро, наче шаблею полоснув, і посміхнувся крізь зуби.
— Вигадки, кажеш? Слухай, хлопче, та тримай язик за зубами, бо правда страшніша за будь-які байки.
Деякі слухачі нервово перезирнулися, інші відвели погляд. Зробивши жадібний ковток пива, козак на мить примружився, ніби відганяючи видіння.
— Я бував у багатьох війнах, і проти татар, і проти ляхів, — щойно гучний голос козака став глибшим, хрипким, наче витягував спогади не просто зі слів, а з самого дна душі, де вони засіли, мов скалки. — Але одна історія, одна… переслідує мене і досі. Почалося це так давно, що вже й не згадаю точного дня, але відчувається — мов учора. Те, що сталося змінило мене. Гризе, мов отой шашіль, душу щоночі.
Так от, було це після битви з татарами. Так, панове, ми їх перемогли, але якою ціною… Залишки нашого загону, понівечені, виснажені, розбрелися хто куди, шукаючи порятунку. Йшов з невеличкою групою. Було нас лише семеро — ледве живих, обдертих, голодних, продиралися крізь Чорний ліс, що під Бродами. Кожен крок віддавався болем у втомлених ногах, горло пекло від спраги, язик прилипав до піднебіння. Йшли без крихти їжі, без краплі води, тримаючись лише на незламному козацькому дусі. Зупинитися? Е, ні, браття! Це б означало здатися смерті в лапи. І от, коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мене і таки віддам Богу душу, то натрапили на село. Наче звичайне: хати, городи, крива церква, що хилилася до землі. Та щось було не так. Повітря застигло, ніби перед бурею. Тихо...
От тоді сказав мій друг Тарас Наливайко: “Місце лячне, може, підемо далі?”. Але куди нам було йти? Куди? Таки мусили переночувати, інакше кінець. Усі згодилися. А дарма...
Козак провів пальцями по шрамах на лиці і погляд потемнів, ніби спогади оживали перед ним. Слухачі, затамувавши подих, спостерігали за кожним його рухом.
— Що ж там сталося, козаче? — не втримався старий дід із сивою бородою. — Чи не бісівщина яка?
Северин кивнув.
— Слухай, діду, і не перебивай, бо бісівщина — це ще м’яко сказано. Ми йшли, а село здавалося мертвим. Думали, може, чума спустошила чи татари всіх вирізали. Але ні — хати цілі, худоба в хлівах мукає. І тут! Серед моторошної тиші, побачили його. Немов привид, виник на порозі однієї з хат – хлопчик, на вигляд років семи. Сидить собі, пригинаючись до землі, і тонкою палицею бездумно пил ганяє. Підійшли ближче, і від жаху серце стиснулося. Не було це обличчя дитини, кажу вам! А зморщена, висушена шкіра щільно обтягувала череп, мов пергамент. Очі… Боже, очі були порожні, як дві випалені діри, без жодної іскри життя. А з тонких, блідих губ стирчали гострі, жовтуваті ікла, немов у якогось звіра. Тягнуло від нього смородом – запах сирої землі, гнилої трави, аж до нудоти. І тепер верне, як згадаю.
Той малий глянув, і в ту ж мить, наче крижаний мороз охопив мене, пронизав до кісток! Наче це створіння висмоктувало з мене не лише тепло, а й саму надію. Тарас, мій вірний побратим, ступив до нього, а малий лише дико вишкірився, оголюючи свої ікла, і, немов тінь, розтанув у темряві. Ми стояли, приголомшені, ще не второпавши, що за біс це був. Голова відмовлялася вірити, шукаючи пояснення: чи може, хворий, чи привиділося? Але страх вже міцно сидів у наших серцях, віщуючи щось набагато гірше.
Кілька слухачів зблідли, а один чоловік схрестив пальці, ніби відганяючи зло.
— Невдовзі знову дивина! Дівчина, років двадцяти, сидить біля колодязя. Волосся — довге, зелене, ніби водорості, а очі, як у риби, блищать холодним світлом. І шкіра слизька. Мугикає собі під ніс, а коли ми підійшли ближче, пірнула прямо в колодязь! Щезла. Русалка, трясця її матері! Це була справжня русалка!
Шинкова зала загуділа, тоді козак гримнув кухлем об стіл, змушуючи всіх замовкнути.
— Тихіше! Вихопили зброю. Йдемо, прислухаючись до кожного шурхоту. Аж тут жіночка — на вигляд звичайна, але обличчя зморене, мов у смерті. Дивиться на нас і каже: «Швидко йдіть до діда Панаса на околиці. Тільки там безпечно». Махнула рукою, вказуючи напрям, й розтанула в повітрі, як примара. Пішли ми в той бік. Йдемо — сидить дід, старий, мов світ. Борода, як павутина, очі тьмяні, наче життя з них витекло. Сидить на призьбі, тримає ціпок і на нас зиркає.
Каже: “Я знахар Панас, заходьте”.
Заходимо до нього, а в хаті пахне травами й воском запашним. Добре нам стало. Дав нам і каші просяної, налив медовухи та повідає нам: “Не прокляття тут, а знаки війни, що гризе наші землі. Люди забули, як дітей любити, як добро показувати. Замість того, щоб учити, як хліб росте чи землю орати, дітей кидали напризволяще, думаючи лише про себе. А діти — вони ж, як губка, вбирають усе, що бачать. А як навколо ж тільки смерть, злість і брехня, то і виростають нелюди.
Козак замовк. Погляд застиг на свічці, що тремтіла на столі. Вогник гойдався, мов боявся почути, що буде далі. Усі в шинку затихли — навіть шинкар перестав протирати стійку.
— А дід нам далі розповіда “Отой малий, що ви його бачили раніше — то злидень. Злидні худі, вічно голодні діти, з очима, порожніми, як вигорілі хати, і руками, холодними, мов зимовий вітер. Людського в них майже не лишилося. Спершу крали хліб із комор, шматки сиру чи картоплю з погребів. Але згодом стали ненаситними. Крадуть тепло з хат, надію з сердець, а подекуди — і саме життя. Не злими народилися — війна вирвала з них усе людське.
Козак опустив погляд, задумавшись над власними словами. Деякі слухачі похитували головами, зітхаючи.
— Це, каже дід, ще не все. Старі бабці стали Кікіморами. Шепотять прокльони з темних кутків, від чого паморочилося в голові. Втратили усе — дім, рідних, надію. Їхньою єдиною втіхою стало сіяти розбрат. Ховаються в тінях, а їхній скрипучий шепіт проникає у душу, сіючи сумніви й відчай, що гризе, мов іржа залізо. Дівчина біля колодязя — русалка. Молоді дівчата, чиї кохані не повернулися з війни. З горя, втративши близьких, топилися, і тепер співають біля річок, заманюючи подорожніх у глибину. Їхні голоси — крик душі, що не знайшла спокою. Такі ж і мавки. То їх сестри земні. Війна теж забрала їхні мрії, домівки, щастя. Блукають лісами, бо дому не мають. Їхня краса — смертельна пастка, адже в очах лише біль і туга.
Шинок загудів немов не вірячи в те, що козак розповідає.
— Правду кажу Вам браття, бо чув їх спів у лісі — такий ніжний, що ноги самі несли до нього. Тоді, ще живий Тарас схопив мене за руку й прохрипів: «Не йди, то смерть співає». До цих днів вдячний йому, що життя моє вберіг.
— А дід Панас продовжує: “Війна усіх змінює. Бачу Вас уже й в сон хиле. Ви ж теж, семеро мужів, поріддя війни. Дарма прийшли сюди. Змінитесь та й понесете цю нечисть по світу. Тому не міг вас відпустити. То не сон, а смерть іде. Їжа, яку ви з'їли, отруєна”. Та чи то він був надто старий, чи недолугий, але отрути в їжі не виявилося. Розлютившись за те, що зі світу хотів нас звести, зарубали його.
При цих словах один із слухачів скривився, а козак тільки глянув на нього скоса.
— Але казав він правду. Спіткало нас сімох те прокляття, про яке казав. Наприклад Тарас Наливайко, товариш мій, здурів. Вирішив залишитися в тому селі, бо закохався в одну із жінок, що там жили. Чи, може, відьма то була та причарувала його? Бог його зна, але розум помутився. Блукав між хатами, на нас не зважав. Наче тінь. Отак і зник, поглинутий тими проклятими землями.
Усі люди в шинку сиділи та не відривали вух від розповіді козака. Деякі похитували головами, деякі кривилися, але ніхто вже не смів перебити розповідь.
— А Іван Кожедуб став вовкулакою. Знаєте хто це такі? Оці шрами на моєму обличчі, то від пазурів вовкулаки. — Козак провів пальцями по шраму, а в шинку пронісся тихий шепіт. — Вовкулаки то молоді козаки, що повернулися з війни, але загубили там усе людське. Війна вирвала з них спокій, залишивши лише лють і біль. Очі палають жагою помсти, а серця не відає миру. Не можуть спати спокійно. Муки війни їх переслідують. Саме тому під повним місяцем виють, мов звірі! Блукають лісами й полями, шукаючи ворога, якого давно немає. Я був присутній під час перетворення Івана на вовка-хижака. Руки звірячі, очі горять, а з вуст зривався лай та прокльони ворогів, давно похованих. Напав на мене, бо здичавів. Мусив позбавити його життя — заради себе та нього самого.
Козак важко зітхнув, погладивши руків'я своєї шаблі.
— Інший, Михайло Льоновий, обернувся на Водяника. Загруз у болоті війни, у безвиході й одноманітності. Не знав ані любові, ані радості, ані миті для себе. Душа потонула у темряві, і тягнув інших у безодню відчаю. З болота долинав голос — тихий, але липкий, мов грязюка. Шепотів про марність життя, про те, що боротися немає сенсу. Ті, хто слухав його надто довго, відчували, як ноги грузнуть у безвиході, а серце — у темряві. Втрачали іскру життя, і він все затягував та затягував у своє болото зневіри. Мусив і його зарубати цією шаблюкою! Щоб не ламав визвольний дух у серцях українців.
Козак стиснув кулаки, насупив брови від чого його погляд став ще похмурішим.
— А ще, Степан Підручний — вурдалака. Хороший був козак, хоч і крові вражої пролив багато — не наситився. Голод до крові мав невгамовний. Почав пити та проливати її в безневинних людей і худоби різної, сподіваючись знайти в ній життя, яке війна у нього відібрала. Бачив сліди його нападів у селі: бліді тіла в канавах, очі, що дивилися в небо, ніби шукали відповіді “За що?”. Вурдалаки не пам’ятають, що таке жити — війна залишила в них лише спрагу до крові. Мусив убити й цього.
Козак похитав головою та піджав губи.
— П'ятий, Ігор Ковалишин, обернувся на дводушника. Такі, як він, живуть на межі добра і зла, наче стоять однією ногою у світлі, а другою — в темряві. Вдень усміхався, допомагав сусідам, ділився хлібом. Але вночі очі темніли, а серце шепотіло зрадливі думки. Він не прагнув хаосу, але й не боровся з ним — торгував з татарами, видаючи слабкі села, бо в душі його жили два єства: одне прагнуло спокою, а друге — вигоди. Війна зробила його вічним брехуном, що сам не знав, ким є. Мусив зарубати його, щоб та дводушність не отруїла інших.
Деякі слухачі з огидою кивнули, а шинкар, що досі стояв нерухомо, ледь помітно смикнувся.
— Але найстрашніші серед усіх потвор — чорти. Найгірше з нечисті, що породила війна. То люди, які продали свою душу не просто вигоді, а самій війні. Вони моляться, щоб кров лилася рікою, бо в хаосі — їхня сила. Наживаються на біді, сміються, коли села палають, і сіють брехню, що війна — це доля. Ховаються серед людей, прикидаючись добродіями, але їхні солодкі слова про мир — лише маска, за якою криється жага до безладу. Якщо бачите того, хто обіцяє золоті гори, але підкидає дрова у вогонь війни, знайте — перед вами чорт.
Козак різко випростався, його погляд зупинився на шинкарі.
— Саме тому я, Северин Ярош, один із семи зараз у цьому шинку. Моя справа незакінчена. Остання потороч, Володимир Сіряч — чорт у людській подобі тут! Змінив свою зовнішність та думав я його не знайду. Тримає шинок, де поїть людей до смерті, вичавлюючи з них останні копійки. Руки липкі від золота, що тече від татарських гаманців, яким він служить, зраджуючи рідну землю. Слова його — мов мед, але за ними — отрута зради.
— Та що ти верзеш, козаче?! — вигукнув шинкар чий голос тремтів від обурення. — Я простий шинкар, а ти городиш нісенітниці!
Северин лише холодно посміхнувся.
— Від тебе тхне за версту, Сіряче! Запах чорта я ні з чим не сплутаю, чи, може, ти забув ким я став? — відрізав він.
Раптом шинкар, змінився. Обличчя скривилося, очі спалахнули багряним вогнем, а з рота вирвався хрипкий сміх. Потім шкіра потемніла, мов обвуглена, пальці видовжилися, мов пазурі, і став він схожий до чорта.
Северин блискавично вихопив шаблю і лезо свиснуло в повітрі. Голова чорта-шинкаря покотилася по підлозі, а з шиї вирвався чорний дим.
У шинку запала тиша, лише тремтіння свічок порушувало її. Відвідувачі посхоплювалися з місць, але завмерли, немов закам'янілі, з широко розкритими очима та ротами.
— Я, — прогримів голос козака обводячи поглядом, що спопеляв, присутніх. — Песиголовець. Ходжу рідною землею, винюхую та викошую цю погань створеною війною. Ця нечисть не ховається в лісах чи болотах — а гніздиться в серцях людей, що забули, що таке добро та людяність. Тож будьте обачні, бо одного дня я завітаю і до вас, якщо ваші душі потемніють.
Северин кинув монету на стіл — і звук падіння ще довго дзвенів у вухах відвідувачів. Сам ступив до дверей, і чорний силует зник з очей наче ворон у нічному небі.
Холодний вітер завивав, а з темряви злегка вчувалося відлуння кроків злоборця.