Моє перше оповідання, яке я розбивав на глави (якщо не вважати фанфік по термінатору). Було трохи сирувате, але тепер доробив і можу представити для читання.

Дуже довге 60 тисяч символів, але думаю для любителів фантастики сподобається. :)

Его
Анотація:
Аварія космічного корабля кидає чотирьох незнайомців на безлюдну планету. Втративши пам’ять, вони намагаються згадати своє минуле та знайти шлях до порятунку. Але вороже середовище, обмежені ресурси та внутрішні конфлікти перетворюють їх виживання на справжнє випробування. Чи зможуть вони подолати розбіжності та об’єднатися заради спільної мети?

Его

Herbert Marshall McLuhan

Герберт Маршалл Маклуен

 

Тепер я знаю, як відчувають себе люди після аварії. У мене гуділа голова, я не знав, де я, хто я, і що далі робити. Повний хаос у мізках.

Нарешті я почав приходити до тями та зрозумів, що лежу на піску. Я намагався згадати, що сталося, але постійний колючий біль у голові не давав мені це зробити. Я провів рукою по піску — занадто шершавий у порівнянні з земним. Я підвівся та озирнувся навколо. Так, я точно не на Землі.

Небо на цій планеті було фіолетового кольору, і ніде не було видно зірки, яка давала світло навколо. Здавалося, що зараз сутінки. Біля мене на відстані приблизно ста метрів знаходився невеликий космоліт. Напевно, він здійснив аварійну посадку, бо за ним тягнувся рів по піску на кількасот метрів. Його остаточною зупинкою стали буро-зелені хащі явно неземного походження. Принаймні таких рослин я ніколи не бачив на Землі. Від хащів, скільки сягав погляд до горизонту, тягнулася рівна піщана пустеля. 

“Мабуть, тут не буває вітрів”.

Я був не сам. Тут було ще кілька людей, які уже піднялися на ноги, та, як і я, виглядали розгубленими. Навколо була гнітюча тиша, і я вирішив її перервати.

— Агов! Хто ми такі? — крикнув я якомога гучніше, щоб мене почули усі. — Я втратив пам'ять… — трохи пізніше додав я, щоб не виглядати повністю дурним в їхніх очах.

— Я теж нічого не пам'ятаю! — крикнув мені у відповідь молодий хлопець, який був найближче до мене. — Але я знаю, що ми космонавти!

— І я не пам'ятаю… — відповіла людина, яка була найдалі від мене, але найближче до космольоту. Здається, це був підліток.

— Ми усі втратили пам’ять, — хриплим старечим голосом пролунало позаду мене. 

Отже, усіх нас було четверо. Ще з хвильку вони роздивлялися навколо, як і я, а потім найстарший чоловік, що був найдалі від космольоту зробив перші кроки до мене. Інші чомусь наслідували його приклад і теж вирушили до мене. Двоє молодших рухалися від космольоту, а старший — з боку пустелі.

Врешті-решт усі люди наблизились до мене. Всі троє були чоловіками. Голос, який я помилково здалеку розпізнав як підлітковий, насправді належав хлопцю років двадцяти. 

“Сумніваюся, що дітей беруть в космонавти” — подумав я і продовжив розглядати інших чоловіків.

Трохи старшому було десь під тридцять, а найстаршому — десь за шістдесят. Нарешті тишу перервав голос найстаршого.

— Як вас звати? — він звернувся швидше до усіх нас, ніж до когось конкретного, бо переводив погляд по черзі на кожного із нас.

— Я не знаю, — чесно відповів я.

— Я теж не пам'ятаю свого імені. В голові гуде… — сказав трохи молодший, скривившись та хапаючись руками за голову.

— Я нічого не знаю, — сумно, з нотками розпачу, відповів наймолодший похитавши головою.

Найстарший трохи зігнувся спершись руками на свої стегна та коліна та важко видихнув.

— Зрозуміло, — протягнув він випроставшись. — Зі мною аналогічно. Ми усі не знаємо, як нас звати. Пропоную, допоки не згадаємо свої власні імена, зватись іменами грецького алфавіту відповідно до віку. Ти, наймолодший, будеш Альфа, — і показав пальцем на наймолодшого. — Ти Бета, — перевів палець на старшого. — Ти Гамма, — тицьнув на мене. — А я буду Дельта… Якщо не помиляюся, я найстарший.

 — Я бачу, у нас уже й командир з'явився, хоч ми знайомі тільки кілька хвилин, — зауважив чоловік, якого ми повинні були називати Бета.

— Командир чи ні, але звучить розумно! — заступився я за найстаршого, тобто Дельту.

— Мені теж подобається. Буду зватися Альфа, — підтримав наймолодший.

— Ну, якщо всім подобається, то буду вже Бетою, — промовив Бета, скривившись так, ніби робив усім нам послугу.

— Пам’ять мені трохи проясняється, — продовжував розмову Дельта. — На корпусі космольоту є кнопка допомоги, яка дасть змогу послати сигнал для нашого порятунку.

— Дивно, але я теж пам'ятаю, де знаходиться ця кнопка, — додав я, раптово розуміючи, що пам'ять трохи прояснюється. 

— Так-так, це, напевно, усі пам'ятають, — припустив Бета. — Я піду та натисну її, — кинув нам Бета та вирушив до космольоту, не чекаючи нашої згоди.

— Я з ним, — похапцем додав Альфа і підбіг до Бети, що вже пройшов кілька метрів.

Я і Дельта мовчки дивилися їм услід, не рушивши з місця. 

— Ти їм довіряєш? — нарешті перервав мовчанку я, коли Альфа із Бетою пройшли половину відстані до космольоту. Особисто мені, Дельта здавався найбільш досвідченим і найрозумнішим з них усіх.

— Так… Вони ж і свої шкури рятують… — промовив він, дивлячись, як Бета з Альфою уже підійшли до космольоту, у тому місці, де треба розблокувати кнопку «Порятунку».

— Дивно, що ми все геть-чисто забули, а за кнопку «Порятунку» пам'ятаємо, — промовив я. 

— Мабуть, цю інформацію відкладають усім космонавтам десь глибоко у свідомості, щоб у разі екстреної ситуації чи втрати пам'яті це було тим найважливішим, що потрібно знати, — припустив Дельта.

— А як ми опинилися за межами космольоту, якщо ми його екіпаж? — запитав я.

— Хмм… — задумався Дельта не відводячи очей від космольоту та хлопців. — Не знаю, але у мене є припущення, що у разі катастрофи працює якесь катапультування, яке дозволяє екіпажу бути біля космольоту. Під час аварійної ситуації космоліт заморожується зсередини, щоб не спричинити вибух, який міг би нашкодити катапультованим космонавтам. Час до повного розмороження космольоту може зайняти понад тиждень, і то при умові наявності температури, схожої до земної. Тому нашим єдиним шансом вижити — це протриматись кілька днів біля космольоту, допоки до нас не прибуде допомога після натискання кнопки. Якщо пощастить і космоліт розморозиться швидше, то тоді можна буде перечекати решту часу у ньому, а можливо навіть злетіти.

— Так, до мене вже теж повернулися ці уламки пам'яті, — перервав я Дельту. — Пам’ять повертається якимись дивними частинами, чи не так?.

Дельта кивнув.

— Ці костюми, що на нас, — і я подивився на свої руки, що були повністю вкриті сірим латексно-тековим матеріалом. — Дадуть нам змогу вижити ці кілька днів. Якщо я не помиляюся вони зв'язані з нашою шкірою та дозволяють нам пристосуватися до будь-якого середовища, змінюючи наш метаболізм відповідно до планети, на яку ми потрапимо. Одначе потрібно стежити за зарядом, який ми повинні поповнювати. Порятунок зазвичай приходить через сто земних годин від моменту натискання кнопки «Порятунку» на комсоліті.

 — Саме так, — підтвердив киваючи Дельта. — Схоже, ми усі володіємо однією і тією ж інформацією. Мабуть, усім нам у свідомість вклали загальний інструктаж про виживання у разі форс-мажорної ситуації. 

За цей час Альфа з Бетою уже поверталися від космольоту до нас та весело про щось розмовляли.

— Ви натиснули кнопку? — крикнув здалеку Дельта, коли вони підійшли трохи ближче.

Бета подивився на Дельту та трохи скривився.

— Ні, бляха, ми пішли прогулялися та помочитися на космоліт, щоб він швидше розмерзся, і вертаємося вам розказати, щоб ви зробили те саме! — з ноткою роздратування відповів Бета.

Цей жарт сподобався Альфі та він голосно засміявся. Дельта промовчав.

— Не хвилюйтеся, — після реготу вклинився Альфа. — Ми все зробили, як треба. Навіть загорілася та зелена лампочка, що сповіщає, що ми все зробили правильно. За сто годин уже будемо летіти додому. 

“Ага, отже Альфа і Бета теж володіють тією ж інформацією, що і ми з Дельтою” — подумав я. 

— Так що? — обвівши поглядом усіх, запитав Альфа. — Які у нас плани? 

— Пропоную зробити хоча б базовий прихисток, — запропонував я. Ми не знаємо, що за істоти тут живуть та які небезпеки нас можуть чекати за цих сто годин. Плюс треба роздобути хоч щось їстівне, щоб підживити наші костюми. 

— Я думаю, що ресурсу костюмів вистачить на цих сто годин, — відрізав Бета. — Можна легко обійтися без їжі. Краще сісти та чекати тут, у безпеці,

— Ти дуже переоцінюєш свої можливості та можливості костюма, — заперечив хрипло Дельта. — Хоча ці костюми дозволили нашому організму пристосовуватися до атмосфери цієї планети, але це триватиме недовго. Саме тому кожен із нас має «Аналізатор їжі» та карбасовий ніж.

І Дельта показав на своє праве передпліччя, де був пристрій під назвою «Аналізатор їжі». 

Це був пристрій довжиною приблизно двадцять сантиметрів, який був вживлений в костюм. Я знав, що коли натиснути на кнопку, то «Аналізатор» просканує об'єкт та повідомить нам, чи придатне скановане для вживання в їжу, чи ні. Крім сканера, але вже на лівій руці, кріпився карбасовий ніж. Я знав, що цей ніж після ввімкнення може різати навіть метал, та майже не втрачає своєї гостроти.

— Поглянь, — продовжував Дельта. — Біля «Аналізатора їжі» є невеликий екран, на якому зараз у мене світиться “97%”. Це заряд костюму. Якщо буде нуль відсотків — це означатиме, що костюм розрядився. І твоє слабке непристосоване людське тіло відчує усю красу атмосфери цієї чужої планети. Коротко кажучи, ти помреш швидко і болісно.

Дельта закінчив свій монолог не зводячи очей з Бети, а потім сплюнув на землю.

 — Так, — вирішив згладити розмову я. — Як це прикро не звучить, але костюм живиться нашими резервами та поглинає частину глюкози, яка у нас у крові. Якщо глюкози недостатньо, то утворюються кетони. Від кількості кетонів в крові обернено пропорційно залежить і заряд костюма. Тобто чим більше кетонів, тим менший заряд. Цей костюм висмоктує нашу енергію, даючи нам шанс вижити, однак коли рівень кетонів досягне критичного значення — костюм відключиться. Скільки ми зможемо прожити після відключення, залежить від навколишніх умов. В найгіршому випадку — це лише кілька секунд, і аж ніяк не сто довбаних годин!

Запанувала мовчанка, кожен глянув скільки відсотків залишилось на його костюмі. У мене було 98%.

 Планета не виглядає ворожою, як і її атмосфера, — раптово промовив Альфа, — Он там, за космолітом, є якісь рослини. Я за те, щоб пройтись подивитися, як виглядає планета. Це ж до біса цікаво, ще й користь буде для нас усіх! 

Потім Альфа навів свою праву руку на Бету та натиснув кнопку, що була на “Аналізаторі їжі”. З пристрою вирвався легкий червоний промінь, що потрапив на тіло Бети та пролунав машинний голос з “Аналізатора”: «Їстівне».

 — Не світи на мене більше! — роздратовано крикнув Бета. — Ти зрозумів?!

 — Без образ, — ніяково вимовив Альфа. — Я тільки перевіряв, як воно працює…

 — Ви, двоє молодих, — втрутився наказовим тоном Дельта, — обійдіть периметр навколо космольоту і проскануйте все, що бачите. Можливо, тут є щось придатне до їжі. Беріть усе їстівне, що знайдете. А ми з Гаммою спробуємо зробити якийсь прихисток — невідомо які небезпеки нас чекають. 

 — Чому я? — заперечив Бета скривившись. — Нехай іде Альфа і хтось із вас! 

 — Я старший і вже не такий спритний, як ви, молоді, — пояснив свою думку Дельта.

 — Все окей, — втрутився в розмову я. — Я можу піти з Альфою. 

 — Та вже не треба… — передумав Бета. — Я піду з Альфою. Мені таки кортить випробувати цей карбасовий ніж у дії. 

Після цього Бета витягнув карбасового ножа з кишені на лівій руці та утримуючи пальцем його основу протягом п’яти секунд увімкнув його. Металеве лезо засвітилося червоним кольором наче усередині металу була лампа. Бета з цікавістю оглянув ножа, а потім так само вимкнув ніж і лезо стало звичайного сірого відтінку. Бета не кажучи ні слова розвернувся та попрямував вбік інопланетних джунглів. 

Альфа теж дістав свого ножа, але не вмикав. Він наздогнав Бету і вони разом попрямували у бік хащів. Альфа по дорозі час від часу підкидав «не ввімкнений» ніж вгору та ловив його на льоту. Бета дорогою крутив рукою з ножем так, наче вбивав невидимих ворогів.

 — Боже, ці двоє як діти… — пирхнув Дельта, проводжаючи хлопців поглядом. — Як їх взагалі узяли у космонавти? 

Я теж дивився на цих двох молодих і думав, що якби я був на років десять молодшим, то, мабуть, теж залюбки пішов би з ними у розвідку.

 — Ну що, приступаємо до праці? — запитав у мене Дельта, хоча це було більше риторичне питання, бо він витягнув свого ножа, ввімкнув його і спокійно попрямував в сторону космольоту.

 — Ти ж не хочеш різати космоліт? — занепокоєно поцікавився я у Дельти, доганяючи його та одночасно витягуючи ніж з кишені на лівому передпліччі.

 — Ти ж знаєш, що навіть якщо захочу, то не вийде. космоліт занадто міцний навіть для карбасового ножа, — відказав Дельта. — Ми будемо різати отой чагарник біля космольоту, щоб з нього на нас нічого неочікувано не напало. Все-таки спати біля космольоту, на мою думку, є найрозумнішим рішенням, тому спробуємо збудувати якийсь прихисток там. Вхід зробимо тільки з одного боку від стіни космольоту. Так буде легше чатувати комусь одному, коли решта команди буде відпочивати.

Я подумки згодився з Дельтою. Дійшовши до космольоту, ми відразу ж взялися до роботи. Протягом кількох годин ми вирізали усю рослинність, що була поряд з космолітем. 

Карбасовий ніж однаково різав та рубав стовбури, гілки, та й взагалі все, до чого торкалося його лезо. У нас більше часу забирала не сама вирубка, а аналіз кожної рослини. Отруйні та неїстівні ми складали в одну купу. А Їстівні — в іншу. Стовбури та гілки ми скидали у вигляді трикутника, де однією зі сторін була стінка космольоту. Вхід зробили поруч попри космоліт, а за кілька годин зробили інші дві сторони з природних матеріалів висотою приблизно у два метри та з дахом із гілок. 

Трималося конструкція не дуже міцно, але ми з Дельтою вважали, що на сто годин вистачить, звісно, якщо не прийде якийсь ураган.

Заряд костюма невпинно зменшувався. За кілька годин цифра біля «Аналізатора їжі» у мене вже показувала 74%.

За цей час прийшли Альфа і Бета. Вони несли якусь істоту, завбільшки з велику подушку, з лапами, як у малого кенгуру.

 — Зацініть, що ми вполювали! — прокричав Бета здалеку, підіймаючи невідому істоту за ноги. — Не знаю, що це, але «Аналізатор їжі» сказав, що воно їстівне. Першого ми убили відразу, як побачили. Другий втік через Альфу. Вони їдять стовбури цих дерев, а Альфа хотів подивитись, що буде, якщо ця штука відліпиться від дерева. Ця тварюка поскакала доволі швидко, як заєць. Ми не змогли наздогнати її, тому убивати треба відразу, як побачите.

 — Ми ще назбирали різної їстівної трави, тому вегетаріанці теж будуть раді, — додав, жартуючи, Альфа.

 — Це добре, — похвалив їх я, — а ми вирубали хащі навколо космольоту та зробили нам таке-сяке лігво. 

 — Ви ще щось бачили живе? — запитав Дельта.

 — Тільки рослини, — відповів Альфа. — Були, звісно, і різні дрібні комахи, але вони в їжу не годяться, дуже миршаві та й мало їх було.

Я запросив Альфу й Бету у наше лігво та показав на дві купи порізаних рослин, які були скидані біля лігва.

 — Це неїстівні та отруйні, — показав на ворох, який знаходився якнайдалі від лігва, — а це — їстівні, — показав я на найменшу купу біля самого входу. 

 — Але все одно, перед тим, як їсти, додатково проаналізуйте «Аналізатором», — додав Дельта. — Роботи було багато, ми могли й помилитися. 

Альфа та Бета оглядали лігво, а потім усі посідали на невеликі колоди, які ми залишили всередині, щоб було зручно сидіти. Бета почав різати ножем впольовану тварину на чотири більш-менш рівні частини та поділив між нами. 

Я отримав свій шмат та відрізав невеликий кусень. Потім проаналізував “Аналізатором” та кинув до рота. 

Смак був гидкий, наче я жував слимака. Кожен робив так само як я, а «Аналізатор їжі» весь час промовляв: «Їстівне».

 — Їстівне, їстівне… А на смак не дуже… — перекривив «Аналізатор їжі» Бета.

 — А мені нормально, — сказав Альфа, відрізаючи ще один шматок від тушки тварини. — Я думав, інопланетна сира їжа буде гіршою, 

 — Дякуйте костюму, що змінює ваші рецептори, інакше б взагалі не змогли їсти, — старечим голосом прохрипів Дельта. — Крім того, смак — не головне, а головне, що поживно. У мене уже підзарядився костюм на кілька відсотків, хоч я з'їв тільки п’ять шматочків. Якщо хочете жити, не крутіть носами.

Решту тварини ми їли мовчки, час від часу дивлячись, як підзаряджається костюм. Частину нутрощів їсти ніхто не став, бо смак був, наче гострий перець, хоч «Аналізатор» вказував, що їстівне. 

Я спробував інопланетну рослинність, після того, як побачив, що Дельта після зайця її активно поглинав. На смак була як сирі водорості. Пожувавши трохи, я виплюнув. 

“Все-таки мій костюм не настільки розряджений, щоб силувати себе їсти всяку гидоту”.

 — Ви знаєте, нам пощастило упасти саме на цю планету. — бадьоро сказав Альфа. — Всього за кілька годин ми знайшли з Бетою цих тварин. Я їх буду називати «зайці», бо утікають вони стрибками. І на смак вони не найгірше, що я колись їв, та й костюм підзаряджає. Вижити нам вдасться! 

 — Ми тут лише кілька годин, Альфо. Ми ще не зустрічали хижаків, які полюють на цих зайців. Не знаємо, як змінюється погода. Тому ще невідомо, чи пощастило нам, чи ні, — понуро промовив Дельта.

 — Ну не знаю…. але я згоден з Альфою, — підтримав я Альфу. — Справи не найгірші, і мені здається, ми витримаємо ті години, що залишились, доки прийде допомога.

 — А як щодо води? — спитав Дельта. — Ви надибали щось питне? 

 — Все, з чого витікала якась рідина, було отруйне, — відрізав Бета.

 — Я не бачив зірки, що освітлює цю планету, хоча світла достатньо, — продовжив розмову Дельта. — Це можуть бути сутінки або ранок, але за ці кілька годин освітлення не змінилося.

 — Може, й не сутеніє, але я трохи полежу, — позіхнув Бета, вкладаючись на купу листя, яким була всипана підлога нашого лігва. — Я відчуваю себе дуже втомленим. Костюм підзаряджено, можна і полежати.

 — Будемо спати та відпочивати по черзі, — наказовим тоном промовив Дельта. — Троє відпочивають, а один на варті. Чергувати знову будемо по старшинству: спочатку Альфа, потім Бета, потім Гамма, потім я. 

 — А може, давай навпаки? — відгризнувся Бета. — Спочатку ти, потім Гамма, потім Бета, потім Альфа.

 — Для мене не проблема бути першим на сторожі, — втрутився Альфа.

Бета скоса глянув на Альфу, буркнув під ніс: «Як хочеш», та влігся ближче до стіни космольоту. Я теж відчував себе втомленим, тому підклав собі трохи рослин під голову і теж ліг. Після важкої праці я швидко задрімав.

 

 

Я прокинувся від того, що мене хтось трясе рукою.

 — Вставай, Альфо, треба полювати. Сторож із тебе так собі. Ти заснув на посту, — наді мною стояв Гамма. Хоча його слова були різкі, вигляд його був спокійний, він не злився на мене.

Я озирнувся навколо і нікого не побачив. На вулиці все ще були сутінки і я не пам'ятав, коли заснув. Пам'ятаю, що сидів біля входу у лігво, а тепер от мене розбудили.

 — Де Бета і Дельта? — запитав я.

 — Вони пішли на полювання, — промовив Бета та махнув рукою в бік хащів. — Тут дуже ворожа атмосфера. Наші костюми дуже швидко розряджаються. За ці кілька годин, що ми спали, костюми розрядилися до 60%. Ці рослини залишимо на потім. Треба вполювати якомога більше тих “зайців”. 

 — Ага. Добре… — тільки й зміг вимовити я. Потім скоса кинув погляд на заряд костюма біля «Аналізатора їжі» красувалося число шістдесят шість. 

“Після зайця заряд був 100%, — подумав я. — Гамма мав рацію, в атмосфері цієї планети було щось, що швидко поглинало нашу енергію.”

 — Давай швидше, бо якщо не знайдемо зайців, то помремо, — квапив мене Гамма та вирушив до хащів.

Я швидко встав, витягнув ніж і пішов вслід за Гаммою.

 — Чому мене відразу не розбудили, коли побачили, що я сплю? — запитав я доки ми крокували углиб лісу.

 — Дельта встав першим та вирішив тебе не будити, а дати тобі відпочити, — відповів Гамма крокуючи по інопланетних джунглях та уважно вдивляючись у стовбури дерев. — Потім прокинувся я і Бета, та ми обговорили подальший план дій. Коли вони пішли я вирішив тебе збудити, бо ти вже довго спав. До речі, як ви з Бетою не заблукали в цих хащах, коли були на полюванні? 

 — Бета помітив, що великі дерева покриті слизом в напрямку до пустелі. Тому під час полювання ми йшли лицем до слизу. Коли вполювали зайця, верталися спиною до слизу. Коли ми вийшли до пустелі, то побачили великий рів на піску, який залишив за собою космоліт. Я думаю, якщо будемо робити таким же чином, то не заблукаємо, — пояснив я. — До речі, ці зайці їдять цей слиз, що на деревах, тому тварин треба шукати на деревах.

 — Зрозуміло. Дякую за пораду, — промовив Гамма та зупинився вдивляючись кудись попереду себе, але потім знову пішов повільним кроком.

 — Чому Бета не пішов зі мною? — трохи згодом запитав я. 

 — Коли ти спав, ми вирішили, що треба піти на полювання двома групами, щоб мати більший шанс щось вполювати. Оскільки ти з Бетою вже були на полюванні, то у вас було більше досвіду. Ви можете навчити мене та Дельту. Тому ми розділилися на дві групи: я з тобою, а Бета з Дельтою.

 — Ясно, — розчаровано промовив я. 

“Мені подобалося минулого разу полювати з Бетою. Він був природжений мисливець. Взагалі Бета справжній лідер. Впевнений, безкомпромісний, відстоює свою думку. Авторитет! Я б хотів бути таким, як Бета” — роздумував я доки ми лазили по цих нетрях.

 Хоч навколо і росли хащі, бачили ми непогано. Я думаю, що цей костюм допомагав міняти наше світловідчуття, бо в мене складалося враження, наче ми весь час ходимо у сутінках. 

Ми йшли кілька годин, час від часу аналізуючи щось нове, що не бачили до цього. Зазвичай це було або отруйне, або неїстівне. Аж ось я помітив зайця, який знаходився в кількох десятках метрів від нас, присмоктавшись до стовбура дерева.

 — Гамма, ходи сюди, — покликав я стиха Гамму та вказав йому пальцем на зайця, що був на дереві. — Подивися. Он там, на дереві, заєць. Бачиш? 

 — Ага, бачу. І як вполювати? — очікувально поглянув на мене Гамма.

 — Бета казав, що вбивати треба швидко. Минулого разу я зволікав, і заєць утік. У нас є трохи часу, поки він відсмоктується від дерева.

Ми включили ножі. Тоді швидко вискочили і наввипередки побігли до зайця. Заєць почав відсмоктувався від дерева зі звуком, наче наклейку віддирають від поверхні. Але тварина не встигла. Першим добіг я та вдарив ножем прямісінько в тулуб. За секунди це саме зробив Гамма.

 — Одного разу вистачить? — спитав Гамма, тримаючи ножа по саме вістря в зайці.

 — Краще ще кілька ударів. Щоб не втік, — порадив я.

Ми ще кілька разів штрикнули зайця ножем, і він звалився з дерева мертвий. Гамма відразу ж розрубав зайця ножем на дві частини і кинув мені одну.

 — Їж! — мовив мені лише одне слово й почав відрізати шматки “зайця” та пхати собі до рота.

 — А як же Альфа і Дельта? — здивувався я не взявши тушу до рук.

 — У нас лише п’ятдесят відсотків, — відповів Гамма жуючи. — Треба їсти, бо помремо усі. Вони теж мусять щось вполювати і підживитися.

Я не сперечався, взяв половину “зайця” і почав краяти невеликі шматки. У мене на костюмі дійсно було лише 53%. Після того, як ми з’їли зайця, мій костюм зарядився вже на дев’яносто вісім відсотків.

 — У мене дев'яносто два відсотки, а в тебе? — запитав Гамма.

 — Дев'яносто вісім. 

 — Треба вполювати ще щось, на запас.

Через кілька годин Гамма спіймав ще одного зайця. Я тільки почув звук, характерний для зайця, коли він відсмоктується від дерева, як побачив, що Гамма біжить до дерева і завдав кілька ударів ножем. 

— Вертаємося до космольоту, — промовив Гамма піднявши мертвого зайця. — Ми не знаємо, як далеко вглиб ми зайшли за цей час. 

А дійшли ми дійсно далеченько. Десь з годину ми поверталися, щоб вибралися до пустелі. Рів від космольоту був набагато далі, ніж минулий раз, коли я з Бетою були на полюванні, але все одно добре видний. Ми дійшли до рову, а від нього до нашого лігва. Біля лігва стояв Бета і їв половину свого зайця.

 — Я з цим придурком на полювання більше не піду! — Бета тицьнув, пальцем на лігво.

 — Що сталося? — запитав Гамма.

 — Цей мудило, Дельта, думає, що він більше за всіх знає, — незадоволено промовив Бета дивлячись собі під ноги. — Почав мені вказувати, як мені полювати та що мені робити. Він мені відразу не сподобався зі своїми правилами. Старий мудак. Мабуть, через нього ми і попали в космічну аварію. Був би я капітаном, ми б точно на цій планеті не були!

 — Спокійно, Бета, — якомога спокійніше сказав Гамма. — Зараз потрібно бути холоднокровним. Я поговорю з Дельтою. Альфа, лишайся з Бетою, а я владнаю конфлікт. 

Після цього Гамма зайшов до лігва.

 — Бачу, полювання вдалося, — сказав Бета, показуючи на нашого зайця, якого я тримав у руках.

 — Ага, це другий, — похвалився я. — Першого ми відразу з’їли. 

 — Слухай, ми коли ходили з цим придурком, я жував різні рослини, щоб підживлювати костюм, — стишив голос Бета. — Так от, одна з рослин володіє стимулюючим ефектом. Слух підсилюється, зір стає кращий, рефлекси, сила… Загалом, усе зростає. Я назвав цю рослину «панацея». На, спробуй! — і Бета простягнув мені якісь червоні листки невідомої рослини.

Я просканував листки «Аналізатором»: «Їстівне». 

 — Не їж цю хрінь! — прокричав Гамма позаду мене. 

Я обернувся. З лігва уже вийшли Гамма і Дельта, і в обох був сердитий вигляд. 

 — Бета, як ти не розумієш? Ця рослина — це якийсь наркотик! — голосно вигукнув Гамма. — Дельта мені розказав, що ти її весь час жував, поки ви були на полюванні, а потім напав на звичайне дерево та бив його ножем, кричачи весь час, “Від мене не втечеш!” Але на дереві не було нічого! Коли Дельта тебе спробував зупинити, ти ледь не напав на нього. 

 — Мені здалося, що на дереві був заєць, — спокійно відповів йому Бета. — Саме той заєць, який утік від нас з Альфою. А Дельта почав відразу горлати на мене. Тому я вдав, ніби нападаю на нього, щоб втихомирити цього старого. І це допомогло, він нарешті заткнувся. А панацею я буду вживати далі, — впевнено мовив Бета. 

Дельта тільки пхикнув.

— Та ви хоч спробуйте, і самі зрозумієте, що вона безпечна, — продовжував Бета. — Вона придає сили, енергії, і настрій після неї суперовий. Ця рослина допоможе нам вижити на цій убогій планеті! Ще й смак нормальний, наче жуйка. От спробуйте! — промовив Бета та простягнув червоні листки Гаммі.

 — Ти здурів? — крикнув Дельта. — Ми в кризовій ситуації, а ти вживаєш якусь інопланетну херню, яка створює галюцинації. Ти мене ледве не вдарив ножем, коли я намагався тебе привести до тями. Якщо ти збожеволієш, я буду першим, хто тебе заріже! — пригрозив йому Дельта.

 — Старий маразматик! — зневажливо кинув йому Бета і запхнув кілька листків собі до рота.

 — Тупий наркоман! — відгукнувся Дельта і пішов всередину до лігва.

 — Щоб не було конфлікту, відтепер Дeльта буде полювати з Альфою або зі мною, — вирішив Гамма. — Будь обережний з цієї штукою, Бето, ми не знаємо, чим це для тебе може закінчитись.

 — Ви ще пожалкуєте, що не послухали мене відразу. Це реально допоможе вижити, — промимрив Бета з набитим ротом, жуючи ті листки.

Мені страх як хотілося спробувати червоні листки Бети. 

“Може, вони мені дозволять бути таким же крутим, як Бета” — подумав я. —  “Певно, й полювати буду краще. А то Гамма уже вполював зайців стільки, як я, хоч я був на полюванні двічі, а він лише раз”.

Гамма пішов до Дельти в лігво. Сьогодні час чергувати Беті. Я трохи посидів поряд з Бетою та вагався чи не попросити трохи червоних листків для себе, але вирішив, що перед сном краще не брати, тому пішов теж відпочивати в хижку.

 

 

Я прокинувся, як завжди, швидше за своїх молодших колег. Гамма і Альфа ще спали. Я глянув на заряд костюма, який показував 48%. 

“Коли я лягав, було більш як 80%. Тут дуже ворожа атмосфера — костюм швидко розряджається”.

Я оглянувся навколо. Все спокійно.

“Дивно, що на нас не напала якась тварюка і не розірвала нас на шматки, адже цієї ночі на варті був цей придурок Бета. Цікаво, Бета хоч був на посту чи спав? Добре, що сьогодні ловити зайців я не піду з ним. Сьогодні піду на полювання з Альфою. Він молодий, але не такий конфліктний, як Бета”.

 Я встав, підійшов до Альфи та злегка потрусив його.

 — Вставай, пора на полювання. Мій заряд уже менше ніж 50%.

Альфа прокинувся та відразу подивився на свій заряд костюма, який показував 62%. 

“Все ж таки в молодих костюм розряджається повільніше, ніж у мене” — подумав я.

— Іду… — сонно пробурмотів Альфа і почав підводитись.

Я вийшов із лігва і побачив Бету. Він сидів і жував різні рослини. 

“Дивно, але на цей раз це були звичайні рослини, а не ті наркотичні червоні листки. Напевно, знайшов собі новий наркотик… Оце так пощастило — потрапити на планету з божевільним наркоманом!”

— Я іду з Альфою, — кинув я йому. — Не забудь збудити Гамму.

У відповідь він тільки кивнув.

 Я витягнув свого ножа та попрямував до хащів, не чекаючи на Альфу. За хвильку той мене наздогнав. Він теж уже тримав ножа у руках.

 — Чому ми весь час вмикаємо та вимикаємо ніж? Невже не простіше тримати його завжди увімкненим? — запитав Альфа.

— Це основи техніки безпеки, — терпляче відповів я. — Тебе хіба мама не вчила, що будь-яким ножем можна порізатися? Коли ніж вимкнений, то це лише легкий поріз, але коли увімкнений, то можна ненароком відрізати і цілу руку.

— Яка техніка безпеки, коли ми на полюванні?! — здивувався Альфа. — А як на нас щось нападе, то що будемо робити?! Ви як хочете, але я буду іти з увімкненим ножем. Якщо щось накинеться, я зможу відразу оборонятися, — промовив Альфа та увімкнув ніж.

— Ввімкнути ніж забере кілька секунд, — промовив я скоса глянувши на червоне лезо у руках Альфи. — Це ж лише кнопку натиснути. А втім… Роби собі як хочеш. Але до мене близько не підходь із увімкненим ножем.

Решту маршруту Альфа ішов із увімкненим ножем та час від часу зрубував різні гілки та листя. В мене складалося враження, наче Альфа думає, що ми на прогулянці у лісі, а не на невідомій планеті, де намагаємося вижити. 

“Як таких молодих, як Альфа і Бета, могли взяти у космонавти?!” — Ця думка вже неодноразово виникала в моїй голові. — “Цей Альфа занадто малий і недосвідчений… Нема що з нього взяти!”

Цього разу нам не щастило в полюванні. За кілька годин ми нічого не знайшли, а заряд костюма постійно зменшувався. Імовірність, що ми помремо на цій планеті, невпинно збільшувались, і я трохи нервував, хоч і намагався цього не показувати.

Аж тут я побачив зайця. Він був з боку Альфи. 

— «Заєць!» — крикнув я і показав пальцем. 

Ми обоє кинулися до дерева за метрів двісті, де висів приклеєний заєць. Схоже, заєць почув мій крик, бо відразу почав відчіплятися від стовбура. Дерево було далекувато, і я бачив, що не встигаю. Єдиний шанс був хіба що в Альфи, адже він ближче до зайця десь на двадцять метрів, ніж я.

— Я не встигну, убий його! — крикнув я Альфі, біжучи з усіх сил.

 Заєць відліпився від дерева та впав на землю. Потім миттю став на свої кенгурячі ноги та хотів уже втікати. Альфа в останній момент стрибнув на зайця та ударив його ножем. Заєць у відповідь смикнувся та влупив своїми ногами у руку з ножем Альфи. Рука з ножем відскочила, і я побачив, як ніж Альфи полетів кудись у траву. Потім помітив струмінь крові та Альфу, який відразу ж схопився за серце обома руками. 

Заєць зробив кілька стрибків в бік від нас, але впав. Схоже Альфа його смертельно поранив. 

 Коли я підбіг до Альфи, весь його костюм зліва був у крові. 

“Як виявилося, поранений був не тільки заєць” — майнуло в мене в голові. 

Карбасовий ніж ударив Альфу у верхню частину грудної клітки зліва та розсік костюм та ключицю. Схоже, ніж надрізав якусь велику артерію, бо хоч Альфа стискав рану обома руками, але кров все одно пробивалась крізь пальці. Альфа сперся на стовбур дерева, а я схилився над Альфою. Альфа виглядав розгубленим, як маленьке дитя, яке випадково розбило вазу. Скривавлений включений карбасовий ніж лежав за кілька метрів від нас.

— Чорт забирай. Довбаний заєць… — простогнав Альфа, стискаючи рану сильніше обома руками, щоб зупинити кровотечу, але не виходило.

— Дай подивлюсь на рану, — мовив я. Але як тільки Альфа забрав руки, кров порснула фонтаном. Без сумніву, була пошкоджена велика артерія. Якщо це дійсно так, його життя тепер вимірювалося в хвилинах.

За кілька хвилин даремних спроб зупинки кровотечі я та, мабуть, і Альфа зрозуміли, що він скоро помре.

Він продовжував безпорадно стискати рану руками, але кров безупинно заливала його тіло. Я ніколи не здогадувався, що у людини може бути стільки крові…

Зрештою Альфа вже дуже ослаб. Він майже опустив руки та дивився, як я намагаюся затиснути рану обома своїми долонями. Альфа весь час повторював:

— Я не хочу помирати … Не хочу помирати ТУТ. Я ще молодий… Можливо, кров перестане текти? Це не насправді, не насправді чи не так?... — повторював безперестанку Альфа, не чекаючи від мене відповіді. 

“Мабуть, він так намагається себе заспокоїти” — подумав я, але вголос цього не сказав. 

— Я хочу спати, Дельто, — з останніх сил ледь чутно промовив Альфа. — Віднесеш мене у лігво. Добре? Не кинеш тут? 

 — Ні, не кину, — промовив я та схопив його міцно за руку. Ми виберемося із цієї ситуації! Разом!

Він втупився на мене благальними очима і тримав мене за руку. Я дивився у його молоді очі й розумів, що він помирає. В його очах читалося, що він це теж знав, але до кінця не міг в це повірити. Для нього смерть весь час існувала десь далеко за горизонтом, а виявилося, що вона була весь час тут, поруч.

— Не хочу… ТУТ… — прошепотів востаннє Альфа і втратив свідомість. Руки ослабли, а кров продовжувала в’яло струменіти із рани. Це були його останні слова.

Я зрозумів, що він помер, і нічого не міг вдіяти. Я сів поряд і закляк. 

“Не можу повірити! Як?!” — крутилося у мене в голові і я не знаю як довго я так сидів. 

Пізніше, трохи оговтавшись і змирившись з думкою, що Альфа помер, я зрозумів, що треба діяти. Я не міг залишити тіло хлопця тут. Я віднесу його до космольоту. Коли прилетить рятувальна команда, його поховають удома.

Мій задум був благородний, але складний у виконанні. Альфа був важкий. Нести його на шиї я не міг, а заряд мого костюма показував 31%. 

“Треба негайно підживити костюм” — подумав я та пішов за тим зайцем, якого перед смертю убив Альфа.

Я відрізав куски зайця, та пхав їх до рота.

“Навіщо я крикнув йому, щоб він убив зайця? Хай би той заєць утік, ми б вполювали нового. Заряд ще був на костюмі достатній. Це не було так критично важливо для нас. Це я винний, що Альфа помер. От як таке могло статися?!” — подумки запитував я у себе. 

“Бо ми занадто недбало ставилися до карбасового ножа” — сам собі дав відповідь на своє питання. — “Це смертельна зброя, і на місці Альфи міг бути будь-хто з нас. Жага вполювати зайця за будь-яку ціну закінчилася для хлопця трагічно. Така незначна помилка коштувала йому життя”. 

Мені було дуже шкода Альфу. Він був наймолодшим із нас, і мені він навіть трохи подобався. Доївши зайця, я глянув на заряд костюма, який вже показував 96%.

Тепер уже достатньо енергії, щоб дотягти тіло до космольоту. Мабуть, ми не так далеко відійшли від нього.

Я взяв Альфу за ноги та поволік у напрямку до нашого табору. Це було нелегко, кілька разів я мусив зупинитися, щоб відпочити. Ґрунт та рослини добряче понівечили костюм та спину Альфи, але я намагався про це не думати.

Нарешті я побачив попереду пустелю. Я зрадів, бо мої руки та ноги боліли від утоми. 

“Ще трохи — і буде допомога” — подумки заспокоював себе я.

Я поглянув на заряд на костюмі — 54%. 

“Так багато втратив енергії” — з сумом подумав я.

Рів від космольоту був приблизно — в трьохстах метрах від мене. Я вирішив, що мені потрібна допомога і що тут уже не загубиться тіло Альфи, тому пішов до табору сам. 

Дійшовши до табору я зрозумів, що Бета та Гамма ще не повернулися з полювання. 

Я сів на колоду ззовні лігва та вирішив відновити трохи заряду рослинами, що лежали неподалік. Через паршивий смак місцевої флори їх зазвичай ніхто, крім мене, не їв.

Жуючи рослини, я розумів, що вижити цих кілька днів не так уже і просто.

 “Чому ці костюми зробили такими недовготривалими? Без харчів ми б тут не протрималися і двох днів. Тепер ще й Альфа загинув”. 

Я навіть не здогадувався, як можуть сприйняти цю новину Бета і Гамма.

Траву доводилося дуже довго жувати, щоб ковтнути. У мене складалося враження, наче я жував недоварене м’ясо зі смаком водоростей. Але заряд потрохи збільшувався, тому я продовжував їсти. Інколи доводилося робити перерви, бо втомлювалися м’язи щелеп. Доки я жував траву та робив передишки, пройшло кілька годин. 

За цей час нарешті повернулися Бета і Гамма. Бета ніс половину зайця у руках.

— Нам пощастило, вполювали двох зайців. Одного з'їли відразу. Другого з’їли лише половину. А як у вас справи? — запитав мене Гамма. 

Бета лише зневажливо на мене глянув.

 — У нас справи дуже погано. Альфа помер… — відповів я, намагаючись не дивитися на Бету та Гамму.

 — Що?! Не може бути!!! — скрикнув Гамма. — Це якийсь жарт? 

Бета стрімко побіг у лігво, мабуть, в надії побачити там Альфу.

— На жаль, ні, — важко видихнув я. — То був нещасний випадок. Я приволік його тіло сюди. Але трохи недотягнув, бо він важкий. Він лежить за триста метрів у той бік, на межі між пустелею і лісом, — відповів я, показуючи напрям, де я залишив тіло Альфи.

За цей час із лігва вибіг Бета і він був у  люті. 

 — Ах ти ж старе мудило! — сердито почав верещати Бета. — Це ти його вбив! Спочатку ми через тебе опинитися на цій клятій планеті, а тепер через тебе помер Альфа!! 

Під час своїх звинувачень він весь час тицяв у мене своїм пальцем та час від часу поглядав на Гамму, чекаючи його підтримки.

 — Нікого я не вбивав, — відмахнувся я. — Коли Альфа хотів убити зайця, то заєць його ударив по руці. Рука Альфи відскочила і карбасовий ніж перерубав ключицю і пошкодив велику судину. Альфа стік кров'ю. Ми намагалися зупинити кровотечу, але нічого не допомагало. 

 — Ти брехло! Зайці ніколи не б'ють у відповідь! — горланив далі Бета.

— Заткнись! Він помер у мене на руках, тому навіть не думай мене звинувачувати, — огризнувся я.

 — Послухайте, може, Альфу ще вдасться якимось чином оживити? — намагався якось заспокоїти нас Гамма. 

“Дурнішої фрази я ще в житті не чув” — подумав я та глянув з презирством на Гамму.

 — Ми весь час убивали зайців на деревах, коли вони були приклеєні до стовбурів, — пояснив ситуацію я якомога спокійніше. — Той заєць уже встиг відчепитися, тому коли Альфа його ударив, він махнув ногами у відповідь.

 — Ти паскуда, я тобі не дам нас тут усіх порішити! — кричав далі своє Бета дістаючи ніж.

 — Заспокойся, Бето, — намагався зберегти спокій Гамма. — Негайно сховай ніж! Дельто, покажи нам, де зараз Альфа!

Бета неохоче поставив ніж назад до кишені, але все одно не зводив із мене свого лютого погляду.

 — Ходімо за мною… — промовив я коли Бета сховав ніж. 

Я встав, і ми разом пішли у тому напрямку, де я залишив Альфу. Гамма одразу йшов за мною, а Бета кинув рештки зайця на землю і нас наздогнав. 

Бета час від часу бурмотів собі під ніс прокльони в мій бік. Коли ми знайшли Альфу, думаю усім стало зрозуміло, що оживити його точно не вийде. 

 — Це ти його вбив, визнай це! — кричав своє, як навіжений, Бета. — І мене тоді в лісі хотів убити!

 — Не хотів я нікого вбивати! Ти вже здурів зі своєю наркотою. Тупий торчок! — підсумував я його поведінку.

 — Гамма, ти як хочеш, але я цьому старому не вірю, — не вгамовувався Бета, а слина час від часу бризкала з його рота в різні сторони. — Альфа помер не просто так. Треба робити висновки. Хай виживає тепер сам. Я з ним не піду полювати, ніколи! Він ще відповість перед трибуналом.

 — Замовкни! І так важко… — прикрикнув Гамма на Бету.

 — Гамма, якщо ти віриш цьому старому, то ви обоє божевільні, — говорив Бета, а його очі бігали від мене до Гамми, як у божевільного. — Лише Альфа був нормальним, а через цього стариганя він загинув! 

Потім він плюнув на землю і пішов геть.

Бета йшов від нас, і ніхто його не зупиняв. Гамма мовчав та весь час дивився на тіло Альфи. Я теж мовчав. Чесно кажучи, частково я відчував на собі провину за смерть Альфи.

 — Ну що, допоможеш мені дотягти Альфу до космольоту, раз вже Бета забрався геть? — нарешті запропонував я Гаммі.

 — Добре, — сухо мовив Гамма.

Ми взяли Альфу за руки і за ноги та почали нести до космольоту. Навіть для двох він був доволі важкий. 

“Як я один його дотягнув сюди?” — розмірковув я під час ходьби.

Нарешті ми доволокли його тіло до космольоту та поклали зі сторони пустелі.

 — Ти знаєш, сьогодні не моя черга вартувати, — почав я. — Але мені буде важко заснути. Я буду вартувати, а ти трохи відпочинь після полювання. 

 — Дякую, — щиро промовив Гамма. — Сьогодні всім буде важко заснути. Альфа був частиною нашої команди. Ще й Бета кудись пішов. Знаєш… Ти не переймайся так... Ще невідомо, чи ми виживемо на цій планеті. Костюми розряджаються дуже швидко. Я вважаю, що краще померти так, ніж коли закінчиться заряд на костюмі, — сумно резюмував Гамма. 

Я мовчав, а Гамма пішов до входу в лігво, а перед входом повернувся до мене та сказав.

— Після відпочинку можемо разом піти на полювання.

 — Згода, — кивнув я йому. 

Гамма зайшов у лігво. А я сидів на пості і обдумував сьогоднішній день та все, що сталося. Але сон таки виявився сильнішим за мене і це, мабуть, було вперше, коли я заснув на посту.

 

 

“Після того, як я покинув Гамму і Дельту, мені потрібно завжди тримати себе у тонусі”, — роздумував я. — “Спати у нашому лігві дуже небезпечно, коли вони обоє живі. Як добре, що я відкрив цю рослину-панацею. Без неї я б, напевно, помер, але за її допомогою я дочекаюся порятунку та доповім про Дельту, і він буде гнити у в'язниці до кінця своїх старечих днів”.

“Але все ж таки, щось тут явно не так... На цій планеті відбуваються дивні речі. Як ми тут опинитися? Чому пам'ять повертається частинами? Чому Дельта убив Альфу? Чому Дельта напав на мене в лісі? Так багато питань і так мало відповідей. Треба далі їсти панацею, шкода, що її не так легко знайти… Але тільки вона мені допоможе розібратися у всьому цьому хаосі”.

Я знову знайшов рослину-панацею, зірвав усі червоні листки та позапихав у кишеню попри карбасовий ніж. Те, що не помістилося, я взяв до рота.

“Панацея — мій шанс вижити, — роздумував я насолоджуючись смаком рослини. — “Вона дає енергію та робить мій розум чистішим. Ефект довший і триваліший, якщо весь час жувати листя та не ковтати його. Я буду завжди в тонусі!” 

“Панацея найкраще смакує серед усієї тої погані, що росте на цій грьобаній планеті. Смак — наче жуйка з дитинства. Шкода, що Альфа так і не спробував панацеї. Він би, мабуть, був ще живий. А все через Дельту та Гамму… Вони хотіли його смерті.. Вони посіяли у ньому сумнів, як дияволи…”

Я глянув на заряд свого костюма, який показував шістдесят шість відсотків. Не так уже й мало, але краще вполювати ще одного зайця. 

“Треба не спати, адже поруч може бути вбивця — Дельта! Швидше за все, Дельта скоро уб’є Гамму. Тоді лишуся тільки я і він. Старий думав, що загнав усіх нас у пастку, але ще подивимося, хто буде сміятися останнім”.

“Але чому Дельта убив Альфу? Мабуть, Дельта убив Альфу, бо той був найслабший і наймолодший. Я мав би бути наступною жертвою старого, але я це зрозумів швидше. Його пастка не пройде…” — роздумував я та мимоволі посміхався. 

“Так. Його хитрий план захлинеться, і він сам вдавиться ним. У мене є панацея, а у нього її нема. Я на крок попереду. Я йому ще покажу, хто справжній мисливець, а хто жертва. Я зрозумів. Я все зрозумів! Я розгадав його підступний план!”

 “Але невже я дозволю йому так просто убити Гамму? Невже я буду чекати та тікати від нього, як якась жертва? Ні, це я мисливець. Я повинний захистити усіх. Я природжений мисливець. В мені дух цього лісу. Я відчуваю усе, що тут є. Я відчуваю кожного зайця в радіусі десятків кілометрів. Мене будуть боятися усі хижаки цього лісу. Бо я — найстрашніший хижак!” 

 “Весь ліс відчуває мою могутність, тому усі зайці повтікали дуже далеко”. 

Я знову глянув на заряд костюма, що показував лише 43%. 

“Такого низького заряду я ще не мав. Треба щось робити, і швидко” — роздумував я.

 “Навіщо полювати на малих зайців, якщо я знаю, де сидить їхній вожак. Яка геніальна думка!” — я аж підпригнув від задоволення.

“Як вона раніше мені в голову не прийшла! Це все панацея. Вона реально допомагає думати краще. Я готовий убити найголовнішого зайця. Зайця, який вбив Альфу. Я не дозволю цьому зайцю убити Гамму. Я хижак! Я! Ніхто мене тепер не переможе!”

 Я побіг назад до нашого лігва. Я продовжував підживлювати себе панацеєю, щоб тримати себе у формі. Аж нарешті я вибіг на лінію між лісом та пустелею. Зліва на відстані кілометра виднівся рів від нашого космольоту. 

“Там чекає основна здобич. Найбільший і найнебезпечніший заєць на цій планеті. Як тільки уб'ю його, я стану головним. Ніхто не буде сумніватися, що з нами, людьми, краще не зв'язуватися”.

 Я прийшов якраз вчасно. Головний заєць присмоктався до колоди. 

“Треба діяти швидко і бити блискавично”. 

Я підбіг і швидкими ударами убив зайця прямо на місці. Він не встиг відчепитися від свого дерева. 

“Цікаво, чи встиг він убити Гамму?”

 Я зайшов у лігво. Гамма ще спав. 

“Я врятував йому життя!”

Я підійшов до Гамми і струснув його.

 — Вставай, — промовив я відчуваючи радість. — Нема чого боятися. Я убив зайця. Нам нічого не загрожує! 

 — Якого зайця, ти про що? — спросоння промовив Гамма.

 — Я убив головного зайця! — повторив радісно я. — Того, що убив Альфу. Того, що заманив нас у пастку. Швидко убив. Так, як треба. Він не зміг утекти.

 Гамма, здається, нарешті прокинувся та дивно дивився на мене кілька секунд. Потім він побачив панацею в моїй руці. Його очі округлилися, і він різко підвівся та вибіг із лігва. Я почув крик. 

“Невже я не убив зайця і він напав на Гамму? Ні, я ж пам'ятаю, я тварині навіть шию перерізав. Він мусить бути мертвий.”

 Коли я вибіг з лігва, то побачив, як Гамма стоїть та дивиться на мертвого зайця. 

“Я таки його убив, все добре”, — заспокоївся я.

— Ти що! Убив Дельту? — крикнув Гамма та перелякано дивився на мене наче не розумів, що я зробив.

— Це не Дельта, — промовив я максимально спокійноо, щоб пояснити Гаммі, де він помиляється. — Цей заєць видавав себе за одного із нас. Але він із них. Цей заєць убив Альфу. Поглянь, він же зовсім не такий, як ми! 

 — О Боже! — вигукнув Гамма та чомусь схопився за голову. — Ти збожеволів. У тебе геть мізки розплавилися від тої наркоти! 

— Ні, ти не розумієш, я врятував нам життя. Він ворог, а я друг! — я намагався заспокоїти Гамму.

 Гамма витягнув карбасовий ніж. 

 — Не підходь до мене! — закричав він. — Ти вбивця! Убив Дельту! Ти псих!

— Це не Дельта! — кричав я йому у відповідь. — Це заєць! Як ти не розумієш?! 

 — Не підходь до мене! Чуєш! Я використаю ніж! 

 — Це заєць! Не віриш? — я намагався втовкмачити все Гаммі, але його розум був затьмарений. — От спробуй його. На смак буде, як заєць, і ти все зрозумієш. 

 — Бляха, ми застряли на цій планеті, а в живих лишився лише я і цей божевільний. — кричав десь у порожнечу Гамма. — За що мені таке покарання?! 

“Потрібно діяти, щоб переконати Гамму” — подумав я та підійшов до головного зайця і відрізав його шматочок.

 — Дивися, бачиш? Це заєць, — я показав йому шматок головного зайця. — І смак буде як у зайця! — і я кинув шматочок зайця до рота насолоджуючись смаком.

 — О Боже! Це все не насправді! — прокричав Гамма та миттю відвів погляд від мене, коли я просто смакував м’ясо.

 — Ти знаєш, а смак навіть кращий, чим у тих звичайних зайців, яких ми вполювали, — поділився своїм досвідом я.

 — Ти псих. Забирайся негайно геть, інакше я тебе уб’ю!!! — кричав на мене Гамма та включив карбасовий ніж.

 — Добре, добре, заспокойся! — намагався спокійно говорити я, коли зрозумів, що Гамма, мабуть, із зайцями заодно. — Я трохи погуляю, ти трохи відпочинеш, перекусиш, і все налагодиться.

 — Тепер вже нічого не налагодиться. Ти ходячий труп! — почав погрожувати мені Гамма.

Я вирішив поки що залишити Гамму і обережно відступив у ліс. 

“Нічого, коли він все обміркує, він зрозуміє, що я врятував йому життя” — роздумував я, але потім глянув на заряд свого костюма. Там було лише 33%. 

“Чорт! А зрештою… Чого це Гамма має з’їсти мого головного зайця, а я ні? Це я його вполював! Чого я зараз маю ходити у лісі й вишукувати зайців, якщо там лежить моя здобич? Це мій найбільший заєць. Треба повернутися та забрати свого зайця. Це я його вполював! Це моя здобич! Якщо Гамма не хоче зі мною ходити на лови, нехай виживає сам”.

 Я повернувся до нашого табору. Гамми десь не було. Головний заєць лежав там, де я його і залишив. Я схопив зайця за ноги і поволік подалі від цього місця.

“Якщо Гамма такий розумний, нехай сам собі ловить зайців” — подумав я. Відійшовши подалі від табору, я вирішив трохи підзарядити костюм. 

Я не з’їв навіть половини цього зайця, а в моєму костюмі було уже 84%! 

“Цей заєць точно був їхній вожак” — подумав я відрізаючи шматочок за шматочком і споглядаючи, як продовжує підзаряджатися мій костюм.

 

“Пройшло, мабуть, багато часу, як я останній раз бачив Бету. На цій клятій планеті не мінявся час доби. Весь час були ці довбані сутінки!”

“Бета остаточно збожеволів. Мабуть, від тієї наркоти, або від безнадії… Напевно, все ж від наркоти, адже він уже зайнявся канібалізмом… Повірити не можу, що він не сприймав убитого Дельту, як мертву людину. Весь час повторював про якогось зайця, а потім викрав тіло старого у мене з-під носа. Це сталося за той час, коли я вирішив перетягнути тіло Альфи до тіла Дельти. Однак коли я притяг тіло Альфи, то тіло Дельти вже зникло. Тому я вирішив сховати тіло Альфи подалі від космольоту, інакше Бета і його теж забере та з’їсть”.

 Відтягнувши Альфу в безпечне місце я заховав його у піску та листі. Потім поглянув на заряд костюму. Там було лише 34%. 

Я повернувся у табір, знайшов та доїв половину зайця, якого ми колись вполювали разом із Бетою. Бета залишив цю половину здобичі і, мабуть, забув про неї, коли дізнався про смерть Альфи.

“Цієї половини зайця надовго не вистачить. Мій костюм підзаряджений лише до шістдесяти трьох відсотків. Треба іти полювати. Але треба ловити обережно. На мене може напасти у будь-яку мить Бета” — подумав я та вирушив у глиб лісу, постійно тримаючи карбасовий ніж увімкненим. 

Час від часу я жував їстівну траву та оминав червоних листків, які жував Бета. Від них можна збожеволіти. Дивно, але тепер у мене складалося таке враження, наче ці листки тепер ростуть усюди…

Не знаю, скільки я блукав по лісу, але я зненацька відчув, що хтось за мною стежить. Я причаївся і вслухався. Не було сумніву — мене хтось переслідував.

“Крім мене і Бети, з людей тут нікого не залишилось. Отже, це Бета. Він, напевне, за цей час доїв Дельту і тепер теж полює. Але тепер він буде полювати не на зайців, а на мене”.

 — Бета, виходь! — я крикнув голосно, так, щоб Бета мене точно почув. — Я знаю, це ти. Вирішимо це по-чесному. Двобій на ножах. Як тобі ідея? 

 — Скажи, куди ти заховав Альфу? — крикнув мені у відповідь Бета.

 — Навіщо він тобі? — запитав я, весь час намагаючись зрозуміти, звідки долинає голос. 

— Його треба поховати як людину! — прокричав мені Бета.

— Не бреши! — вигукнув я. — Ти і його хочеш з’їсти. Так, як ти з'їв Дельту, чи не так? 

Я спеціально провокував Бету. Він завжди був дуже емоційним і міг видати своє місцеперебування. 

— Дельта не був одним із нас! Ти цього не зрозумієш, — пролунав невідомо звідки голос Бети. 

— На жаль, я не скажу тобі, де Альфа, — голосно відповів я Беті.

— Тоді ти теж на їхній стороні. Тебе також треба убити. — пригрозив мені Бета. — Ти не залишаєш мені вибору! 

 — Про що ти говориш, покидьку? На чиїй стороні? — продовжував перегукувався я з Бетою. — Дельта був нашим другом. А ти його вбив. А тепер ще хочеш убити мене!

 — Це Дельта! Дельта! Убив! Альфу! — несамовито кричав мені Бета. — Він помер від ножового поранення. Невже ти не бачиш істини? 

Нарешті я зрозумів, звідки долинає голос. Він позаду дерева приблизно за п’ятдесят метрів від мене.

 — Це був нещасний випадок, — продовжував говорити я, щоб впевнитися у своєму здогаді. — Дельта би ніколи не убив Альфу. 

— Звідки ти знаєш?

 — Тому, що люди, коли потрапляють в халепу, намагаються триматися разом. А ти просто божевільний! — відповів йому я. — У тебе закінчувався заряд костюма. Саме тому ти убив Дельту, щоб його з'їсти! 

— Це неправда! Я вбив Дельту, щоб врятувати нам життя!

— Якщо це так, тоді чого ти зараз хочеш вбити мене?

— Я не хочу вбити тебе. Я хочу знати, де Альфа.

— Щоб його з'їсти?

— Ні, Альфа був людиною.

— Дельта теж був людиною.

— Дельта убивця!

— Ти теж!

— Скажи мені, де Альфа, і мені не треба буде тебе вбивати.

— Ні, на жаль, це мені доведеться убити тебе, — я зайняв оборонну позицію не зводячи очей з дерева, за яким ховався Бета. 

“Цей поєдинок мусить статися. Єдина надія на космоліт допомоги, але він запізнюється. За цей час ми точно один одного повбиваємо…” — вирішив я.

—  Виходь я знаю де ти! — крикнув йому я.

— Тоді нехай буде так, — промовив Бета та вийшов із-за того дерева, за яким спостерігав. Він потрохи почав підходити до мене з увімкненим ножем. 

Я знав, що не можна недооцінювати Бету. Він був молодшим за мене і вже убив Дельту. Шансів у чесному двобої у мене мало, тому я розмірковував, як перехитрити Бету. 

 — Зачекай! — промовив я, бо у мене з'явилася ідея. — Спочатку я з'їм трохи червоного листя, щоб було чесно. Воно підсилить мої здібності, щоб вони були такі, як і в тебе! 

І однією рукою почав зривати червоне листя, та потроху відступати.

— Я не їв листя уже кілька годин, тому я теж трохи підзаряджуся, — сказав Бета і почав також зривати листя та пхати до рота.

Однак я листя лише зривав та кидав на землю. Я його не їв. А от Бета — зривав та жував червоне листя. Я здогадувався, що у певний момент у нього виникнуть галюцинації, це і буде моїм шансом.

— Ти вже готовий? — запитав Бета, потрохи скорочуючи відстань між нами.

— Ще ні, ще трохи листя і буду готовий, — я тягнув час, потрохи відступаючи, але не випускаючи Бету із поля зору.

 — Я вже сильний, як звір. Я тебе і голими руками подолаю! — похвалявся Бета.

— А ну, спробуй! — провокував я того придурка.

— Е ні, ти хитруєш. Тобі не вдасться мене обдурити. Бій буде на ножах.

— Добре.

 — На тобі! — закричав Бета та почав бити стовбури дерев ножем. — Я тебе посічу! Я на вершині еволюції! Тобі зі мною не впоратися!

 — Хтозна, ще трохи листя і я буду, як ти, — я продовжував провокувати Бету.

— Я теж їм панацею, тобі ніколи не досягти мого рівня! — вже горланив Бета у явно ейфоричному стані. 

“Ще трохи і у нього буде передозування” - роздумував я.

— Я не буду чекати! — верескнув Бета і незграбно побіг прямо на мене.

Я розвернувся і щосили помчав від нього. Якщо я маю рацію, він скоро або втомиться або спіткнеться через порушену координацію.

— Не тікай, боягузе. Я тебе наздожену! — кричав мені услід Бета.

Я біг і час від часу оглядався, щоб тримати його на видноті. За кілька хвилин Бета зупинився. Він важко дихав. Я теж втомився, але не так, як він.

Тепер мій час контратаки. Я підходив до Бети з ножем.

— Ах ти ж гад! Я тебе посічу! — крикнув Бета і кинувся на мене з ножем.

Його рухи були хаотичні та дуже незграбні. Я з легкістю ухилився від його випаду та завдав йому удару ножем у ділянку шиї.

Бета відразу ж упав на землю.

Я стояв за кілька метрів та дивився на переможеного Бету. Він лежав лицем до землі. Я обійшов його навколо. Підходити близько до нього я ще боявся, бо був не впевнений, чи він дійсно помер. За кілька хвилин я побачив, як під його шиєю утворилася здоровенна калюжа крові.

Схоже, мій єдиний удар карбасовим ножем був смертельний. Але я все одно сидів за кілька метрів від нього і чекав. Бета не ворушився. Не знаю, чи довго я сидів і дивився на Бету, але мій датчик костюма почав пищати. З усією цією історією я забув контролювати заряд. Тепер він показував лише 5%.

Далі чекати не можна. Я взяв довгу палицю та кілька разів з усієї сили вдарив нею Бету. Він не відреагував. Отже, тепер він точно мертвий. Я підійшов до нього ближче та вибив із його руки ніж. Потім перевернув Бету лицем догори. Так, він точно був мертвий. Рана на шиї була глибока та доволі довга. Я дивився з хвилину на Бету. Потім натиснув на “Аналізатор їжі” і скерував руку на Бету.

Пролунав голос: «Їстівне».

 

  

— Прокидайтеся, пане Реплік. Ви пройшли психологічний тест на профпридатність на міжзоряні перельоти в компанії «Спейстревел Інкорпорейтед», — почув я голос крізь туман у голові.

Тепер я знаю, як відчувають себе люди після аварії. У мене гуділа голова, я не знав де я, хто я, і що далі робити. Повний хаос у мізках..

У мене на голові був якийсь шолом. Я зняв його і намагався зрозуміти, що відбувається.

— Пане Реплік, як ви почуваєтеся? Ви щось пам'ятаєте? — це був жіночий голос, і він лунав звідусіль.

Я був у невеликій кімнаті з білими стінами та великим дзеркалом на пів стіни. 

— Голова болить, — відповів я у пустку кімнати. — Пам'ятаю, що хотів влаштуватися до Вас на роботу і треба було пройти якийсь тест. Одягнув цей шолом, а далі уже нічого не пам’ятаю…

 — Цей шолом створив ілюзію для Вашого мозку, щоб проаналізувати ваше Его. Це нам дало змогу визначити Ваші сильні та слабкі сторони при стресовій ситуації, які доволі часто трапляються під час космічних перельотів. 

 — Це так званий тест Ярмака-Блека, — продовжував голос. — Найбільш прикладний тест для нашої компанії. Він моделює космічну аварію з висадкою на невідомій планеті. В залежності від Вашого психотипу, Ваше Его ділиться на частини, для кращого аналізу особистості. У Вашому випадку це були чотири частини, які символізували Вас під час періодів дитинства, дозрівання, та сформованої дорослої особистості. Четверта частина була сформована на основі попередніх трьох та гіпотетично відображає Вас у зрілому віці.

Кожна Ваша частина має свої недоліки, і метою цього тесту було їхнє виявлення і прогнозування їхнього впливу на Вашу поведінку у стресовій ситуації. Згідно з результатами тесту, Ваше дитинство залишило на Вас відбиток необдуманості, необережності та легкомислення. Період дозрівання залишив дуже негативні якості для вашого характеру, які можуть вийти назовні під час стресової ситуації. Негативними якостями періоду дозрівання були: невизнання авторитету, порушення наказів, пихатість, агресія, схильність до зловживання наркотичних речовин, гоміцид. Період сформованої особистості позбувся цих негативних якостей, однак в залежності від рівня стресу, частина їх може проявлятися в тій чи іншій мірі. Проєкція періоду зрілого віку виявила такі негативні якості, як самовпевненість, небажання компромісу, твердолобість та надмірна жага керувати. 

Після детального аналізу Вашого Его ми змушені Вам повідомити, що Ваш психологічний портрет не відповідає нашим високим стандартам.

Ваше Его повністю руйнується протягом сімдесяти чотирьох годин від моменту активної стресової ситуації та проявляє стійкість до стресової ситуації лише перші сорок шість годин. Потім поступово починають проявлятися усі вищеописані негативні якості, які є неприйнятними для командної роботи.

Дякую за Ваш час, ми сподіваємося, що наш тест допоможе Вам краще зрозуміти себе. Пройдіть в зелені двері праворуч та не забудьте взяти свій результат. З повагою, корпорація «Спейстревел Інкорпорейтед».

 — Що? — я майже нічого не зрозумів з того, що мені наплів цей голос. Але що я зрозумів, що тест я не пройшов. Я взяв листок з результатом, що надрукувався з того шолому, який я зняв перед цим. Потім я вийшов в зелені двері праворуч. 

Коли я виходив із будівлі, голова далі гуділа, але з часом ставало трохи краще. Вже на вулиці я відчув, що мені треба розслабитись. Я витягнув цигарки зі своєї правої кишені та зробив затяжку. Стало легше.

“Треба ще трохи випити та щось з’їсти… Великий кусень м’яса був би саме тим, чого мені не вистачає. Так, мені точно треба відпочинок. І, звісно, їжа!”