Шостий клас. Замість уроку географії нам зробили сюрприз: презентація на цілих дві години про космос. Про Великий Вибух, про те, як сформувалась планети і зорі, про Сонячну систему і найбільші супутники великих планет. Там я вперше почула про Енцелад.
Енцелад - це один із місяців Сатурна. Далекий, маленький, повністю вкритий льодом місяць. Не найбільший з усіх, і далеко не найближчий з усіх ні до нас, ні до Сатурна. Голос у презентації захоплено розповідав, що на Енцеладі є гейзери, а значить - є рідка вода. А значить, можливо, цілком можливо, що під льодом біля термально-активних точок може існувати життя. І що вже є дрони, які летять дослідити Сатурн та його супутники куди краще і ми на порозі великого відкриття.
З того дня я була закохана у Енцелад. У цю блакитнувато-білу іскристу кульку з жовтистими переливами. На мій перший сенсорний телефон я встановила програму, яка дозволяла роздивлятися рендери планет Сонячної системи, і крутила його модель на пальцях. Його кратери на льоду нагадували мені про бульбашки на пахучій піні у ванні. Блакитні жилки схожі мені були на вени. Мені Енцелад уявлявся прекрасним блідим юнаком з білими кучерями і безкінечно сумними блакитними очима. Він був холодний на дотик, але дихав парою, як китайський дракон.
Існування життя на Енцеладі не викликало у мене сумніву. Ба більше, я щиро вірила, що життя розумне там може існувати. Я уявляла людей з Енцеладу схожими на морських драконів. Правда, не міфічних водяних змій, а родичів морських коників. У них мали бути напівпрозорі делікатні біляві тіла, вкриті наростами і рюшами, і майже сліпі очі. Вони були хижаками, полюючими на інших підльодових жителей Енцеладу. Проте, як і все інше життя, виживання цих створінь залежало від теплих течій. Вони будували свої міста довкола гарячих точок гейзерів, ці міста схожі були на кубла саргассуму з кульками-будівлями на нитях-якорях. Всі інші місця були просто непридатними для існування життя взагалі. Їх світ був жорстоким, ізольованим і здебільшого холодним та темним,освітленим лише блідими ліхтариками біолюмісцентних водоростей та риб. Тому вони були абсолютно нечуйні, не віддаючі пощади чи милості, і майже сліпі. Вся їх цивілізація - всього лише купка жервіючих острівців посеред океанічної пустелі мороку і льоду. Тому ми їх так до цього і не помітили.
Ми всі знаємо, що зараз огидні часи. Тому я хочу поділитися шматочком своєї любові до тої ідеї Енцеладу, що моя підліткова голова вмудрилась побудувати
Енцелад - це один із місяців Сатурна. Далекий, маленький, повністю вкритий льодом місяць. Не найбільший з усіх, і далеко не найближчий з усіх ні до нас, ні до Сатурна. Голос у презентації захоплено розповідав, що на Енцеладі є гейзери, а значить - є рідка вода. А значить, можливо, цілком можливо, що під льодом біля термально-активних точок може існувати життя. І що вже є дрони, які летять дослідити Сатурн та його супутники куди краще і ми на порозі великого відкриття.
З того дня я була закохана у Енцелад. У цю блакитнувато-білу іскристу кульку з жовтистими переливами. На мій перший сенсорний телефон я встановила програму, яка дозволяла роздивлятися рендери планет Сонячної системи, і крутила його модель на пальцях. Його кратери на льоду нагадували мені про бульбашки на пахучій піні у ванні. Блакитні жилки схожі мені були на вени. Мені Енцелад уявлявся прекрасним блідим юнаком з білими кучерями і безкінечно сумними блакитними очима. Він був холодний на дотик, але дихав парою, як китайський дракон.
Існування життя на Енцеладі не викликало у мене сумніву. Ба більше, я щиро вірила, що життя розумне там може існувати. Я уявляла людей з Енцеладу схожими на морських драконів. Правда, не міфічних водяних змій, а родичів морських коників. У них мали бути напівпрозорі делікатні біляві тіла, вкриті наростами і рюшами, і майже сліпі очі. Вони були хижаками, полюючими на інших підльодових жителей Енцеладу. Проте, як і все інше життя, виживання цих створінь залежало від теплих течій. Вони будували свої міста довкола гарячих точок гейзерів, ці міста схожі були на кубла саргассуму з кульками-будівлями на нитях-якорях. Всі інші місця були просто непридатними для існування життя взагалі. Їх світ був жорстоким, ізольованим і здебільшого холодним та темним,освітленим лише блідими ліхтариками біолюмісцентних водоростей та риб. Тому вони були абсолютно нечуйні, не віддаючі пощади чи милості, і майже сліпі. Вся їх цивілізація - всього лише купка жервіючих острівців посеред океанічної пустелі мороку і льоду. Тому ми їх так до цього і не помітили.
Ми всі знаємо, що зараз огидні часи. Тому я хочу поділитися шматочком своєї любові до тої ідеї Енцеладу, що моя підліткова голова вмудрилась побудувати