"Хліба", - стучав гіллям персик у вікно. "Хліба", - завивав покинутий сусідський пес. "Хліба", - шепотів пересохлими губами холодний вітер. "Хліба", - нявчала своїм деручим голосом Ренджя. "Хліба", - гуркотів безпечно далекий відгомін артилерії.
Ми були з удачливих, у нас була їжа і достатньо, ми би протрималися пару тижнів, не менше. Але от що швидко стало дефіцитом - так це хліб. Він зник з полиць. Не було газу чи світла його спекти самостійно. Мама намарно намагалась щось намісити у малих формах та сунути у нашу дровяну піч, але виходила глевка прісна маца. Хлібом обмінювались майже як грошима: буханець за воду, за консерву, за каву, за чай, за генератор, за тепло. Ніхто не казав, скільки вартує хліб. Ніби його давали за так, але було це мовчазне очікування, що всі будуть ділитися всім. Тільки коли не стало хліба починаєш розуміти, як ти сумуєш за його смаком, за його запахом, за тим, як м'якуш підминається під твоїми зубами, за хрустом скоринки, за тим, як борщ просочується в його пори.
- Буде голод, - з суворим спокоєм констатувала мама. Я не хотіла її слухати, зариваючись глибше у "Страх та відраза в Лас Вегасі". Голод був чимось страшним, нечуваним, прокляттям наших богом забутих предків-сіромах. Первісна сила, що відіймає твій розум. Прокляття, що з людей робить вовкодлак. Але десь там, десь у глибині мозку мого з макабричним реготом гарцювали апокаліптичні гравюри Дюрера. Білий кінь, червоний кінь, вороний кінь, і кістлявий немов холера кінь блідий. Білий кінь радісно волочив за собою тіло Варти, нашої бідної нещасної Варти, якби тільки ветеринар був у місті - вона б не висіла чорною овчиною у зубах проклятого звіра. Кінь червоний хвецяв по небу своїм полум'яним хвостом-ракетами, гримів підковами-вибухами, іржав виском колес БТРів, гриз вогняними зубами хати. Вороний кінь брикав давно розграбовані полиці, норовив сунути морду у підвали і саморобні холодильники надворі, як не пожерти - так розтовкти ті рештки, що у нас лишились. Мирно пасся у тумані на Яблінській блідий кінь серед солодкого запаху гнилого стерва.
Я боюся лишитися без хліба. Хліб - це надія. Це життя. Це те цивілізоване, що робить з людини людину. "Хліба", - молив мій втомлений мозок у ті страшні дні. Тільки б було хліба.
Ми були з удачливих, у нас була їжа і достатньо, ми би протрималися пару тижнів, не менше. Але от що швидко стало дефіцитом - так це хліб. Він зник з полиць. Не було газу чи світла його спекти самостійно. Мама намарно намагалась щось намісити у малих формах та сунути у нашу дровяну піч, але виходила глевка прісна маца. Хлібом обмінювались майже як грошима: буханець за воду, за консерву, за каву, за чай, за генератор, за тепло. Ніхто не казав, скільки вартує хліб. Ніби його давали за так, але було це мовчазне очікування, що всі будуть ділитися всім. Тільки коли не стало хліба починаєш розуміти, як ти сумуєш за його смаком, за його запахом, за тим, як м'якуш підминається під твоїми зубами, за хрустом скоринки, за тим, як борщ просочується в його пори.
- Буде голод, - з суворим спокоєм констатувала мама. Я не хотіла її слухати, зариваючись глибше у "Страх та відраза в Лас Вегасі". Голод був чимось страшним, нечуваним, прокляттям наших богом забутих предків-сіромах. Первісна сила, що відіймає твій розум. Прокляття, що з людей робить вовкодлак. Але десь там, десь у глибині мозку мого з макабричним реготом гарцювали апокаліптичні гравюри Дюрера. Білий кінь, червоний кінь, вороний кінь, і кістлявий немов холера кінь блідий. Білий кінь радісно волочив за собою тіло Варти, нашої бідної нещасної Варти, якби тільки ветеринар був у місті - вона б не висіла чорною овчиною у зубах проклятого звіра. Кінь червоний хвецяв по небу своїм полум'яним хвостом-ракетами, гримів підковами-вибухами, іржав виском колес БТРів, гриз вогняними зубами хати. Вороний кінь брикав давно розграбовані полиці, норовив сунути морду у підвали і саморобні холодильники надворі, як не пожерти - так розтовкти ті рештки, що у нас лишились. Мирно пасся у тумані на Яблінській блідий кінь серед солодкого запаху гнилого стерва.
Я боюся лишитися без хліба. Хліб - це надія. Це життя. Це те цивілізоване, що робить з людини людину. "Хліба", - молив мій втомлений мозок у ті страшні дні. Тільки б було хліба.