Багато моїх друзів, товаришів, однокласників, знайомих, колег уже роками служать у ЗСУ. Спілкуючись із спільними друзями у цивільному житті, помітив тривожну тенденцію: дуже мало хто з нас продовжує підтримувати зв’язок із тими, хто зараз на передовій.
Запитую, чому так. Адже у мирний час були на постійному зв’язку, а зараз спілкуєтесь рідко, а то й зовсім не спілкуєтесь. Відповіді різні, але зазвичай зводяться до одного: «А нащо йому, військовому, спілкуватися зі мною, цивільним дурнем?» Часто можна почути:
«Я не пишу другу, що служить, бо думаю, його обурить сам факт того, що я живу тут у безпеці, поки він ризикує життям. Ще й смію щось йому писати…»
«Навіщо йому мої повідомлення?»
«Не знаю, про що з ним говорити…»
«Він, мабуть, із цивільними вже й не спілкується…»
«Не можу донатити – совість не дозволяє його турбувати…»
«Мені соромно…»
Минуло кілька років. І мене лякає ця прірва в комунікації між цивільними і військовими. Лякає, що стає «нормальним» наративом думка: «Військовий має право засуджувати цивільного».
Ще до карантину Україна мала серйозні проблеми з психічним здоров’ям, із вмінням висловлювати свої емоції та приймати людину з іншим світоглядом. Під час карантину ситуація не покращилася. Під час повномасштабного вторгнення…
Здатність до адекватної комунікації – це необхідність для нас усіх.
Тримати свою «кукуху» у здоровому стані цивільним зараз складно. Військовим – ще складніше.
Війна має багато облич, триває довше, ніж чотири роки, і триватиме навіть після підписання якихось тимчасових угод. Підтримуйте зв’язок. Тепле слово – важливіше за тишу.
Маяк, друже. Сил тобі. Слава Україні!
Запитую, чому так. Адже у мирний час були на постійному зв’язку, а зараз спілкуєтесь рідко, а то й зовсім не спілкуєтесь. Відповіді різні, але зазвичай зводяться до одного: «А нащо йому, військовому, спілкуватися зі мною, цивільним дурнем?» Часто можна почути:
«Я не пишу другу, що служить, бо думаю, його обурить сам факт того, що я живу тут у безпеці, поки він ризикує життям. Ще й смію щось йому писати…»
«Навіщо йому мої повідомлення?»
«Не знаю, про що з ним говорити…»
«Він, мабуть, із цивільними вже й не спілкується…»
«Не можу донатити – совість не дозволяє його турбувати…»
«Мені соромно…»
Минуло кілька років. І мене лякає ця прірва в комунікації між цивільними і військовими. Лякає, що стає «нормальним» наративом думка: «Військовий має право засуджувати цивільного».
Ще до карантину Україна мала серйозні проблеми з психічним здоров’ям, із вмінням висловлювати свої емоції та приймати людину з іншим світоглядом. Під час карантину ситуація не покращилася. Під час повномасштабного вторгнення…
Здатність до адекватної комунікації – це необхідність для нас усіх.
Тримати свою «кукуху» у здоровому стані цивільним зараз складно. Військовим – ще складніше.
Війна має багато облич, триває довше, ніж чотири роки, і триватиме навіть після підписання якихось тимчасових угод. Підтримуйте зв’язок. Тепле слово – важливіше за тишу.
Маяк, друже. Сил тобі. Слава Україні!