Щоліта нас вивозили на базу відпочинку:така собі трикутна фаланга однакових дев'ятох білих будиночків з великих пористих цементних блоків з душем та туалетом на вулиці і наспіх збудованими дитячим майданчиком та футбольним полем. Нас могли заселити в будь-який з доступних домів, хоча частіше від другого до шостого, і я в житті своєму не відрізнила б їх один від одного, типові кімнати, типові меблі, типові колючі пледи... Крім одного.
Насправді, будиночків було не дев'ять, а десять. Десятий стояв трохи поодаль від табору, він був трохи більший і трохи відрізнявся плануванням. Але головна його відмінність була в тому, що в нього не можна було заселитися. Він, бачся, ніколи не був нормально оформлений і постійно знаходився у легальному лімбі. Повільно гнив лінолеум у його порожніх пильних кімнатах. Дешева деревина перегородок всередині позіхала набитими бородою скловати дірками. Замок на дверях давно заіржавів. Теліпався як коров'ячий хвіст провід без лампи. Веранда була пописана дряпанками графіті та сіткою тріщин. У одному богу відомо як вцілилих вікнах закривала сонце царство пилюги і павуків.
Ми боялись і любили цей закинутий всіми і вся дім. "Чортів будиночок" - звали ми його. Ми постійно гралися на його веранді. Час від часу найхоробріші з нас навіть лізли в його вічний напівморок: чи то щоб перемогти більш боязких у хованки, чи то щоб прикинутися на коротку хвилину, що у цьому домі може жити нормальна людська сім'я. Бо ми всі знали, що там живе насправді.
Ми боялися лишитися в цьому домі надто довго. Ми всі вірили, що всередині нього насправді живе Диявол. Моя старша сестра, тикаючи у потік непристойностей і карабуль на веранді, суворо розказувала нам про те зло, що жило всередині. Нібито той, хто будував цей дім, покінчили життя самогубством, повісившися. Нібито тут замордували маленьку дівчинку. Нібито мертва матір з дитиною лежать у його фундаменті. Що вночі там проходять шабаші і оргії і чутно крики, регіт і плач. Кожен раз - нова історія. Кожен раз - новий Диявол. Красивий до запаморочення молодик. Хромий на одну ногу вишуканий пан похилого віку. Чорноволоса гадалка з великою родимкою над губою. Криворожий огидний горбань, вкритий гулями і бородавками. Волохате рогате козлоподібне створіння, що п'є людську кров. Дівчинка в скривавленому платті.
Ми щиро вірили в ці байки. Ми завжди тікали від Чортового будиночка, як тільки сонце починало сідати. Ми намагались не затримуватися надто довго всередині. Хоча я особисто двічі ці неписані правила порушила.
Перший раз був майже хулою всьому нашому благоговінню перед нечистим місцем. Хвацьке моє вихваляння, парі з сестрою, що я не трусло і можу лишитися в Чортовому будиночку аж цілу годину після заходу сонця. Але я не збиралась йти туди без підготовки. Як сіромаха Хома Брут, я обсипала себе колом солі і, стискаючи свічку, бубнила по колу всі молитви, що знала моя одинадцятирічна душа. Царю Небесний, утішителю душе істини... Моя сестра запевняла, що святе коло і слово Боже врятувало мене від вірної смерті. Але ніяке святе коло не могло врятувати мене від різки бабуні за запізнення на вечерю, розсипану сіль і вкрадену свічку.
Другий мій раз був куди більш спонтанним. Жарту ради, дві мої сестри заманили мене всередину, закрили ззовні двері на засов і прикинулись, що почали виходити. Я добре пам'ятаю ту істерику, що я закатила. Я була щиро впевнена, що мене кидають на погибель. Я вже почала чути цокіт копит хазяїна дому. Я була певна, що бачу його холодну посмішку у склі вікна. А двері, хоч паршиві, а таки не піддавалися. У відчаї, я відчинила фіранку і якимось чудом вмудрилась вислизнути на вулицю, доганяти моїх сестер. Пам'ятаю, як кричала на мою тітку бабуля, доки я, скуйовджена, ображена і нещасна, розглядала картинку тікаючих імпал у моєму атласі. Пізніше сестра моя з сміхом згадувала цей свій трюк. "Чесно, ми були вражені, що ти додумалась в вікно полізти"-, гигикала вона, відпиваючи вино з бокалу.
Чи стоїть досі Чортів будиночок десь у далекому степі під Канівським водосховищем...
Насправді, будиночків було не дев'ять, а десять. Десятий стояв трохи поодаль від табору, він був трохи більший і трохи відрізнявся плануванням. Але головна його відмінність була в тому, що в нього не можна було заселитися. Він, бачся, ніколи не був нормально оформлений і постійно знаходився у легальному лімбі. Повільно гнив лінолеум у його порожніх пильних кімнатах. Дешева деревина перегородок всередині позіхала набитими бородою скловати дірками. Замок на дверях давно заіржавів. Теліпався як коров'ячий хвіст провід без лампи. Веранда була пописана дряпанками графіті та сіткою тріщин. У одному богу відомо як вцілилих вікнах закривала сонце царство пилюги і павуків.
Ми боялись і любили цей закинутий всіми і вся дім. "Чортів будиночок" - звали ми його. Ми постійно гралися на його веранді. Час від часу найхоробріші з нас навіть лізли в його вічний напівморок: чи то щоб перемогти більш боязких у хованки, чи то щоб прикинутися на коротку хвилину, що у цьому домі може жити нормальна людська сім'я. Бо ми всі знали, що там живе насправді.
Ми боялися лишитися в цьому домі надто довго. Ми всі вірили, що всередині нього насправді живе Диявол. Моя старша сестра, тикаючи у потік непристойностей і карабуль на веранді, суворо розказувала нам про те зло, що жило всередині. Нібито той, хто будував цей дім, покінчили життя самогубством, повісившися. Нібито тут замордували маленьку дівчинку. Нібито мертва матір з дитиною лежать у його фундаменті. Що вночі там проходять шабаші і оргії і чутно крики, регіт і плач. Кожен раз - нова історія. Кожен раз - новий Диявол. Красивий до запаморочення молодик. Хромий на одну ногу вишуканий пан похилого віку. Чорноволоса гадалка з великою родимкою над губою. Криворожий огидний горбань, вкритий гулями і бородавками. Волохате рогате козлоподібне створіння, що п'є людську кров. Дівчинка в скривавленому платті.
Ми щиро вірили в ці байки. Ми завжди тікали від Чортового будиночка, як тільки сонце починало сідати. Ми намагались не затримуватися надто довго всередині. Хоча я особисто двічі ці неписані правила порушила.
Перший раз був майже хулою всьому нашому благоговінню перед нечистим місцем. Хвацьке моє вихваляння, парі з сестрою, що я не трусло і можу лишитися в Чортовому будиночку аж цілу годину після заходу сонця. Але я не збиралась йти туди без підготовки. Як сіромаха Хома Брут, я обсипала себе колом солі і, стискаючи свічку, бубнила по колу всі молитви, що знала моя одинадцятирічна душа. Царю Небесний, утішителю душе істини... Моя сестра запевняла, що святе коло і слово Боже врятувало мене від вірної смерті. Але ніяке святе коло не могло врятувати мене від різки бабуні за запізнення на вечерю, розсипану сіль і вкрадену свічку.
Другий мій раз був куди більш спонтанним. Жарту ради, дві мої сестри заманили мене всередину, закрили ззовні двері на засов і прикинулись, що почали виходити. Я добре пам'ятаю ту істерику, що я закатила. Я була щиро впевнена, що мене кидають на погибель. Я вже почала чути цокіт копит хазяїна дому. Я була певна, що бачу його холодну посмішку у склі вікна. А двері, хоч паршиві, а таки не піддавалися. У відчаї, я відчинила фіранку і якимось чудом вмудрилась вислизнути на вулицю, доганяти моїх сестер. Пам'ятаю, як кричала на мою тітку бабуля, доки я, скуйовджена, ображена і нещасна, розглядала картинку тікаючих імпал у моєму атласі. Пізніше сестра моя з сміхом згадувала цей свій трюк. "Чесно, ми були вражені, що ти додумалась в вікно полізти"-, гигикала вона, відпиваючи вино з бокалу.
Чи стоїть досі Чортів будиночок десь у далекому степі під Канівським водосховищем...