Літо на Каневському водосховищі. Десь далеко на весь табір відраховує останні миті ультиматуму хованок сестра. Я біжу по степу перед табором. Всі хороші місця були зайняті. Тож моя єдина надія - втекти, втекти якомога далі від білих будиночків, перед Чортовим Будиночком, де цивілізований людотворний килим стерні дибиться дикою стіною неприрученого, невиманекюреного сухотраву. Спраглий степ сичить з кожним моїм рухом, як яма гадюк, я бреду по пояс у жовтувато-зеленому морі. Я не можу бігти довго. Я і так бігла надто довго і сестра вже кинула рахувати. Зморена, у марній надії сховатися, я даю трав'яним хвилям мене поглинути і пірнаю у них, припадаючи всим тілом до землі.
Стих крик сестри. Але я не назвала б те, що мене оповило, тишею. Гули у польових травах бджоли. Тріщали мов Геракл перед Стімфалійськими Птахами коники. Шелестіло приливами і відливами билля. Я лежу, я дихаю в такт зі степом. Бринять срібні нитки ковили у мене на обличчі. Мимо пробігає ящірка. Перекотиполе пестливо грається білим мереживом свого квіту на вітру. І на стінах трави - безмежно блакитний гарячий дах неба, і хмари перекочуться. І мені так хороше-хороше, як буває тільки в дитинстві.
Я пізніше часто поверталася до того місця. Я виваляла у високій траві собі подобу нори і замаскувала входи перекотиполем. Я лежала там, читала і слухала степ. Інші сестри скоро теж так почали робити. Бо степ був нам домом і ним можна було дихати безкінечно. Ти хотів тонути у ньому.