Черги до кабінету лікаря не було. Жінка з дівчинкою підійшли до дверей, де висіла табличка «Лікарка Сара Вуд, дитячий психіатр».

— Мамо, це тут? — запитала маленька дівчинка в жінки.

— Так, Лілі. Тут ми трохи поспілкуємося, — вимовила жінка та посміхнулася до дитини.

 Хоч здавалося, що мати спокійна, але її голос миттєво видав її внутрішнє переживання. Вона боялася, як для неї та її дочки може закінчиться та неприємна ситуація, яка сталася в дитячому садочку.

 Мати натиснула на дзвінок виклику та сіла разом з донечкою біля кабінету лікаря. За кілька хвилин з кабінету вийшла медсестра. Вона посміхнулася та запитала:

— Доброго дня, ви міс та місис Мірори?

— Так. Ми записані на прийом, — відповіла жінка.

— Заходьте та прямуйте відразу у лікарську. Лікарка Вуд уже чекає, — повідомила медсестра та широко відчинила двері.

Жінка взяла за тепленьку ручку свою шестирічну доньку, і разом вони пройшли всередину. Тут було затишно і спокійно, а серед кімнати стояв стіл, за яким медсестра працювала над різними документами.

Але основне чекало їх далі, коли вони перейшли у лікарську. Лікарська, навіть за стандартами медичного закладу, була чимось незвичайним. Інтер'єр кімнати створював враження, що ти потрапив не у лікарський кабінет, а в затишний дім, де кожен елемент був уважно підібраний. Великий стіл, за яким розташовувалася лікарка, не викликав страху, а навпаки, дарував відчуття впевненості. Місіс Мірорі придивилася до лікарки. Це була енергійна жінка, приблизно тридцяти років, яка випромінювала бездоганну професійність.

 Лікарка підвела погляд та встала з крісла, залишивши свою роботу, і направилася вперед. У її погляді було не лише зацікавлення, але й тепло. Вона відкрила руки назустріч матері та доньці, виражаючи приязнь і готовність допомогти.

— О, вітаю, ви, мабуть, Ніколь та Лілі Мірори? — люб’язно мовила лікарка, підійшла до них та потиснула руку жінці. Потім лікарка присіла до рівня очей Лілі та теж простягнула їй руку і сказала:

— А я лікарка Сара Вуд, приємно познайомитись.

Дівчинка теж потиснула руку та злегка посміхнулася. Потім лікарка Вуд продовжила розмову:

— Сідайте, будь ласка, на диван. Трохи з вами поспілкуємося, — після цього вона сіла в крісло, яке знаходилося біля дивану.

Дівчинка та її мати сіли на диван. По їхній поведінці було видно, що обом трохи ніяково. Розмову знову почала лікарка Вуд:

— Отже, Лілі, скільки тобі років?

— Шість, — промовила дівчинка.

— О-о-о, ти вже скоро до школи підеш. А зараз ти ходиш до садочка? — запитала лікарка.

— Так… — тихо відповіла дівчинка.

— Скажи, будь ласка, у тебе є друзі у садочку?

Дівчинка подивилась на маму, потім трохи скривилася і сказала:

— Так.

— А багато чи тільки один?

— Одна. Її звати Джессіка, — знову тихо вимовила дівчинка.

— Джессіка… А Джессіка тебе ображала коли-небудь?

Дівчинка мовчала. Мати струснула руку дочки, і Лілі промовила знову тихо:

— Так.

— Ага, значить, ображала… А як часто Джессіка тебе кривдить?

Після невеликої паузи дівчинка знову мовила стиха:

— Часто…

— Кожного дня?

— Так…

— Гм… Чому ж ти з нею дружила, Лілі? Друзі один одного не ображають.

На цей раз пауза була довшою, а потім прозвучала відповідь:

— Вона цього хоче. Вона хоче, щоб я з нею дружила. Джессіку слухають усі. — пробурмотіла дівчинка і ледве не заплакала наприкінці.

— А ти б із нею дружила, якби мала вибір?

— Ні.

— Зрозуміло... А крім приятелів із садочку, у тебе є інші друзі?

Дівчинка знову подивилась на маму, мама ствердно кивнула, і дівчинка сказала:

— Так.

— А багато друзів чи тільки хтось один?

— Один.

— А як його чи її звати?

Дівчинка мовчала. І мати знову злегка струснула руку дівчинки, і вона мовила:

— Її звати Астрід.

Психіатр та мама переглянулися.

— Як довго ти знаєш Астрід? — запитала лікарка.

— Весь час. Вона завжди зі мною. Вона хороша! — помітно пожвавішала дівчинка.

— Як ти з нею познайомилася?

— Ми не знайомились. Вона весь час була зі мною! — тепер дівчинка впевненіше почала відповідати на запитання.

— А Астрід знайома з Джессікою?

Дівчинка зробила паузу, а тоді сказала голосно:

— Астрід ненавидить Джессіку! Астрід їй показала! Джессіка не буде більше мене ображати.

— Лілі, а ми можемо поговорити з Астрід? — поцікавилась лікарка.

Дівчинка задумалась. Хвилинку мовчала, а потім кивнула.

— Астрід з Вами поговорить, — сказала тихо дівчинка. Кілька секунд Лілі сиділа рівно та дивилася в одну точку, а потім вигляд у дівчинки змінився. Страх в очах зник, з’явилася впевненість та її погляд став серйознішим, потім дівчинка сказала:

— Добрий день.

— Добрий день, ти Астрід чи Лілі? — уточнила лікарка.

— Я Астрід, — впевнено сказала дівчинка.

— Ти пам’ятаєш, що ти зробила у садочку минулого тижня? — запитала лікарка.

— Я захищала свою подружку Лілі. Джессіка її весь час ображала. Я просила Лілі, щоб вона мене випустила! Я б тоді раніше показала Джессіці, хто тут головний. Але Лілі занадто добра. Лише коли Джессіка дуже їй допекла, то Лілі здалася, і я тоді провчила Джессіку! — впевнено і голосно сказала Лілі.

— Ти не вважаєш, що це було занадто жорстоко? Ти спочатку вкусила її за руку, потім схопила Джессіку за волосся, вставила її голову в шафку для одягу та била її голову дверима від шафки. Це все тривало, аж поки не втрутилася вихователька! У Джессіки струс мозку! Ти розумієш, що могло статися, якби не втрутилася вихователька? — підвищила голос на дівчинку лікарка.

— А чому вихователька не втручалася останні два роки? Джессіка вчиняла погано з Лілі: штовхала, била та обзивала її. Де була вихователька, коли це траплялося? Чому вона не допомагала? Навіть ти, мамо, не допомагала, хоч вона тобі про це казала! — з цими словами вона встала, докірливо подивилася на матір, а потім повернулася до лікарки та продовжила: — Ви всі говорите, що треба дружити з усіма, але Джессіка не заслуговує дружби з Лілі. Я буду захищати Лілі й надалі! — дівчинка Лілі говорила голосно і впевнено, а її очі були на одному рівні з дорослими, які сиділи.

— Дякую, Астрід, ми зрозуміли твою позицію. Можеш, будь ласка, знову покликати Лілі? — запитала лікарка.

Дівчинка глянула на лікарку, а потім розвернулася та сіла на диван поруч з мамою. Потім кілька секунд дивилася в одну точку, її голова трохи схилилася, дівчинка кивнула, і в очах Лілі знову з'явилися невпевненість і страх. Лілі мимоволі нахилися ближче до мами. Розмову почала лікарка:

— Привіт. Ти Лілі?

— Так, — стиха мовила дівчинка.

— Ти знаєш, про що ми говорили тільки що з Астрід? — запитала лікарка.

— Так.

— Чи бувають моменти, коли ти забуваєш, що сталося?

— Інколи.

— Як часто?

— Лише коли я сильно лякаюся чи мені дуже сумно, — промовила тихо дівчинка Лілі.

— Тобі страшно, коли у тебе бувають ці моменти забуття? — спитала лікарка.

— Ні.

— А чи ти та Астрід мають різні голоси і відчуття?

Дівчинка мовчала, мати струснула знову руку Лілі, і вона видавила:

— Не знаю…

— А ти відчуваєш перехід від Лілі до Астрід?

— Так.

— Як саме? Опиши відчуття.

— Ну… Це як прокидатися. Ти ніби засинаєш, а потім встаєш.

— Що ти думаєш про Астрід? — продовжувала лікарка.

— Астрід — найкраща подружка у світі. Вона зі мною завжди грається. Вона мене любить і захищає. Лише інколи ми сваримося. Але я її дуже люблю!

— Дякую, Лілі. Тепер питання до твоєї мами. У дівчинки були якісь стресові ситуації, які могли вплинути на появу особистості Астрід?

— Думаю, що так. Коли Лілі було три роки, її батько здійснив самогубство. Він її дуже любив, але у нього була тяжка депресія і він з нею не впорався… Це був сильний удар для нас усіх, — відповіла мати та важко зітхнула.

— Зрозуміло. Тепер питання до тебе, Лілі: Астрід нагадує тобі тата? — запитала лікарка.

— Не знаю. Я його майже не пам'ятаю. Лише пам'ятаю, що він був добрий і лагідний, — відповіла Лілі.

— Місис Мірор, Ви, напевно, вже розумієте, що у вашої дочки зараз дві особистості: Лілі та Астрід. Вони розвиваються незалежно одна від одної. Це шкідливо — особливо, коли Лілі піде до школи, вона не встигатиме вчитися за двох. Наразі є технології, які дозволять видалити одну з особистостей. Я пропоную видалити особистість Астрід, тому що вона схильна до агресивних дій. Як Ви ставитеся до цієї пропозиції лікування?

— Ні я не дозволю! Астрід хороша! Це моя най-най-найкраща подружка! Я без неї не можу! — почала кричати, переходячи на плач, дівчинка.

— Заспокойся, доню, — мати обняла доньку та запитала: — А це не зашкодить Лілі?

— Місис Мірор, зараз Лілі й Астрід можуть вживатися і майже не конфліктують. Але чим старшою ставатиме Лілі, тим більше буде проблем. Після процедури Лілі буде розвиватися, як повністю нормальна дівчинка.

— Тоді я згодна, — ствердно кивнула мати.

— Ні, мамо! Ні!!!” — почала кричати та плакати дівчинка.

— Лілі, ми збережемо особистість Астрід на органіксі. Зможеш його весь час носити з собою, і так Астрід буде і далі з тобою, — намагалася заспокоїти дівчинку лікарка Вуд.

— А я зможу з нею спілкуватись? — почала трохи заспокоюватись дівчинка.

— На жаль, ні, для розвитку особистості потрібний людський мозок. Зазвичай ми видаляємо другу особистість, але я бачу, що Астрід тобі дуже дорога, тому ми залишимо її для тебе.

— Дякую Вам, лікарко. Ви дуже добра. Коли можемо розпочати лікування? — сказала місис Мірор.

— Але, мамо, я не дозволяю. Астрід моя подружка. Не забирайте у мене мою подружку! — намагалася суперечити дівчинка, але ніхто із дорослих уже не дослухався до протестів маленької Лілі та продовжували домовлятися за дату та час процедури.

 

-----------

 

— Доброго дня, лікарко Мірор. Проходьте та сідайте.

Лікарка Мірор пройшла до кабінету начальника відділення дитячої психіатрії Браяна Сміта та сіла на стілець навпроти. Лікар Браян Сміт продовжив:

— Я вже знаю, що усі наші методи лікування Маргарити не дали результатів. Психічна травма була занадто сильною для цієї дитини. Медсестри мені доповіли, що вона зовсім не виходить із себе. Я розумію, що це Ваша пацієнтка, але настав час повністю стерти її свідомість до рівня немовляти. Треба почати все з чистого аркуша.

— Але, лікарю Сміт, як вона надолужить сім років свого життя? Це ж потрібен постійний догляд та соціальна підтримка протягом хоча б трьох років. А у неї немає нікого з рідних. Хто їй дасть необхідну допомогу? Державне страхування не покриє цих витрат. Якщо лишити все на самоплив, через деякий час вона все одно повернеться до нас, але вже з іншою психічною травмою.

— Мене не цікавить, що буде потім. Страхова компанія вже прислала нам лист, що вони не будуть оплачувати подальше лікування Маргарити у нас.

— У мене є ще інший варіант лікування. Якщо він спрацює, то я удочерю дівчинку і буду з нею займатися.

— Ви серйозно? Лікарко Мірор, Ви не можете брати під опіку кожного важкого пацієнта, який не піддається лікуванню. Її психотравма надто сильна! Навіть якщо Ви зможете відновити її свідомість, періоди ремісії будуть дуже нетривалими. Навіщо Вам ламати своє життя, удочеривши травмовану дівчинку? Вам ще немає навіть тридцяти. Ви можете ще мати власних дітей!

— По-перше, мені вже за тридцять, а по-друге, давайте, ще й Ви не будете мені вказувати про дітей. Моя мати змогла виростити мене самостійно, і я теж зумію справитись.

— Але Ви ж були абсолютно здоровою дівчинкою в дитинстві, а у Маргарити повний негативізм. Вона навіть самостійно не їсть. Як Ви плануєте з нею впоратися? Крім того, щоб удочерити, потрібна згода дівчинки. А ми від неї за останній рік не змогли добитися елементарних слів, таких як «так» чи «ні»… Вона знаходиться глибоко у собі й навряд чи вийде колись звідти.

— Я згодна, що ситуація дуже складна, але для того я й обрала цю лікарню, бо чула, що тут лікують найскладніших пацієнтів. Тому залиште цю ситуацію на мене хоча б на тиждень. Вона все ж таки мій пацієнт!

— Я ніколи не сумнівався у Ваших професійних якостях, лікарко Мірор. Даю Вам три дні, але це потрібно завершувати. У всього повинна бути межа! До побачення! — сказав завідувач відділення, лікар Сміт, у такий спосіб показуючи, що розмова закінчена і жодні протести не приймаються.

  Лікарка Мірор вийшла з кабінету завідувача та пішла до свого кабінету. Там вона відкрила шухляду столу, витягнула щось та швидко поклала у кишеню. Потім підійшла до сестринської та сказала:

— Медсестро Мітчел, можете зараз, будь ласка, завезти пацієнтку Маргариту Крол до кабінету свідомотерапії?

— Так, за хвилинку пацієнтку Крол буде доставлено, — запевнила медсестра та попрямувала до палати з пацієнткою.

Лікарка Мірор дійшла до кабінету свідомотеріпії й почала включати усі пристрої, щоб вони були готові до роботи. За кілька хвилин медсестра завезла на ліжку дівчинку. Хоч їй і було сім років, але виглядала вона десь на чотири-п'ять. Дівчинка була бліда, дуже худа, і її погляд був повністю порожній. Вона лежала зовсім нерухомо та, здається, навіть не усвідомлювала, що відбувається навколо.

— Дякую, сестро Мітчел, далі я сама, — вимовила лікарка Мірор.

— Будь ласка. Якщо буде потрібна допомога, зателефонуйте нам, — сказала медсестра та вийшла з кабінету.

 Лікарка Мірор підняла Маргариту і помістила її на зручне крісло. За допомогою особливих защіпок вона надійно зафіксувала тіло, руки, ноги та голову дівчинки. Потім вона одягнула на Маргариту спеціальний шолом і так само дбайливо застібнула його безліччю міцних защіпок. Лікарка поглянула на екран пристрою, який раніше активувала, та відкоригувала деякі застібки на шоломі. Знову звернувши свій погляд на порожні очі Маргарити, вона натисканням на кнопку запустила процес. На мить пролунав звук, схожий на проколювання паперу. Це були нанотитанові голочки, які почали проникати через кісткову структуру черепа. Зазвичай ця процедура приносила трішки дискомфорту, але Маргарита не виявила жодних ознак болю.

— Добряче тебе побило життя, Маргарито. Ми спробували все, але нічого тобі не допомагає. Я чекала на таку, як ти, дуже довго. Але у тебе буде нове, нормальне життя.

 Лікарка Мірор ввмікнула на пристрої процедуру стирання свідомості. Дівчинка на кріслі миттю закрила очі. Після цього лікарка приєднала до апарату, те що було в її кишені та запустила інший процес. Під час виконання процедури лікарка рухалася нервово взад-вперед по кабінету, чекаючи на завершення.

— Процедура закінчена, — засвітилося на екрані свідоморегулятора. Лікарка Мірор підійшла до дівчинки та вимкнула шолом. Дрібні нанотитанові голки з характерним звуком втягнулися назад у шолом.

Лікарці Мірор здавалося, що час сповільнився у сотні разів — секунди тягнулися для неї годинами. Вона не могла дочекатися, коли дівчинка розплющить очі.

І ось повіки дівчинки відкрилися. Дівчинка повільно обвела поглядом кімнату, а тоді поглянула на лікарку Мірор. Подивившись їй в очі, дівчинка злегка посміхнулася.

— З поверненням, Астрід, — ласкаво промовила лікарка Лілі Мірор. 

***

Дякую за прочитання. 

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора: