Вітаю друзі, 

Запрошую вас до читання мого нового науково-фантастичного оповідання.

Якщо вас цікавлять психологія, нейронаука та моральні дилеми технологій, це оповідання точно не залишить вас байдужими. 

Що важливіше — стабільність чи справжнє «я»? 

Де проходить межа між лікуванням і втручанням у саму природу людини?

Пластичність думки

Анотація: 

"Пластичність думки" — це історія про межі медицини та особистості, про те, де закінчується хвороба і починається людина. Молодий чоловік наважується на революційне лікування, щоб нарешті  стати психологічно здоровим.

Приємного читання. Дякую.

Пластичність думки

Глава 1: Голоси в тиші

Кабінет, або, як називав своє місце праці лікар Гаврилюк, “конура”, був тісним приміщенням і вирізнявся простотою: білі стіни, пофарбовані дешевою фарбою, тьмяна лампа над столом, що був завалений паперами, та кілька старих дерев’яних стільців поруч.
— Як самопочуття сьогодні, Артеме? — лікар Гаврилюк відкинувся на стільці, перегортаючи тонку теку з історією хвороби.
Артем, що сидів навпроти, виглядав неспокійним. Згідно з історією хвороби йому було двадцять вісім років та він тривало лікувався з параноїдальною шизофренією. Його худі пальці нервово перебирали краї светра на рукавах. Раптом Артем провів рукою по своєму чорному волоссю, що трохи спадало на очі, наче намагався заспокоїти щось в голові. Його погляд хаотично блукав по кімнаті, немов намагаючись знайти загрозу. 
— Не працює, лікарю, — по змовницьки прошепотів він. — Я все одно їх чую. Стали тихіші, але говорять. Торочать, що це все змова, щоб змінити мене і ви зі змовниками заодно. 
Гаврилюк зітхнув не здивувавшись. 
— Розумію, Артеме. Однак, я тут, щоб допомогти, а не зашкодити Вам. Скільки Ви вже лікуєтеся з параноїдною шизофренією? — задав швидше риторичне запитання лікар, щоб нагадати пацієнту, що він таки хворий.
— Десь чотири роки.
— Так, саме чотири роки, — повторив він, кивнувши. — І бачу, що за цей час ми спробували майже все. Класичне лікування різноманітними типовими та атиповими антипсихотиками. Рисперидон, оланзапін… але краще ж не стає?
— Так, не дуже, — відповів Артем. — Чому я взагалі маю цю хворобу? 
— Однозначної причини не виявлено, — пробурмотів лікар швидше до себе чим до пацієнта. — Частково відіграє свою роль генетика, частково стрес… Однак, згідно з найновішої теорії, основним механізмом розвитку хвороби є порушення гальмування росту дофамінових рецепторів.
— Тобто? Можна простіше?
— Ну, в психічно здорової людини в мозку все дотримується балансу. Клітини мозку взаємодіють між собою за допомогою нейромедіаторів та рецепторів. Одні клітини дають нейромедіатор, інші їх отримують завдяки рецепторам. Нейромедіатори залежно від потреб можуть збільшуватися чи зменшуватися. А от рецептори завжди незмінні. Саме баланс між нейромедіаторами та рецепторами дозволяє індивідууму нормально функціонувати. Єдиний період життя, коли утворюються нові рецептори є дитинство. Тоді і розвивається мозок. В дорослої особи мозок вже збалансований. На нашу думку, у пацієнтів з шизофренією під час дозрівання мозку стається помилка, від чого у них кількість рецепторів до нейромедіатора дофаміну значно перевищує кількість рецепторів до інших нейромедіаторів. 
— То може забрати цей дофамін і все тоді врегулюється? 
— Ну, саме таким чином і побудовані ліки, які ви вже приймали. І що? Голоси залишились, настрій погіршився. Нейромедіатор дофамін потрібен в мозку. Він як посланець, що приносить відчуття радості, мотивації. Однак, саме через надлишок рецепторів до дофаміну у вас цей хаос в голові. Це як багато радіоприймачів, що уловлюють одразу сотні частот — так і формуються нереальні голоси, шуми, думки, галюцинації. 
— Чорт! — скривився Артем. — То я невиліковний? 
— Ну є ще один варіант, — протягнув лікар, та нарешті закрив теку поглянувши в очі пацієнту. — Так, як класичні ліки, що блокують рецептори дофаміну ми вже спробували, то можна спробувати щось нове. Експериментальний препарат “Дофарез”. Дуже обнадійливі результати. Він зменшує кількість дофамінових рецепторів в мозку — переважно D2-подібних. Саме вони часто пов’язані з емоційними сплесками і цими… голосами. Не хвилюйтеся він майже не впливає на рецептори, які відповідають за мотивацію та пам’ять, як-от D1 чи D5.
Артем знервовано стиснув підлокітник.
— І що буде? Що станеться, якщо я буду приймати цей препарат? 
— Ми нарешті досягнемо балансу у вашому мозку. Будемо поступово коригувати дозу в міру покращення симптомів. Можна сказати, ці ліки це як хіміохірургія мозку. Новинка! Речовини, що органічно та безповоротно змінюють мозок на молекулярному рівні. 
— Ого… а, є якісь негативні реакції?
— Якщо ми все будемо робити правильно, то їх не буде і Ви нарешті відчуєте справжнє життя без надокучливих голосів. 
Артем задумався. 
— Але все ж, — нарешті промовив він. В його очах читалася тривога. — Якщо ви видалите забагато рецепторів, то що буде зі мною?
— Ну, теоретично це може призвести до такої хвороби, як паркінсонізм. Проте це дуже малоймовірно. Ми будемо уважно слідкувати за дозуванням цього препарату.
— Паркінсонізм? — перепитав Артем злякано.
— Так. Паркінсонізм виникає, коли дофаміну замало. Це призводить до тремору, ригідності, сповільненості, апатії — лікар зупинився, даючи пацієнту час усвідомити сказане. 
— Виходить, — промовив Артем підозріло глянувши на лікаря, — якщо надто багато рецепторів — я втрачаю розум, якщо надто мало — втрачаю тіло.
— Ну можна і так сказати, — підтвердив думку лікар. — Баланс — ось ключ до здорового життя. 
Артем важко видихнув та довго мовчав, дивлячись у вікно. Лікар дав йому час на прийняття рішення. 
— Спробуємо, — нарешті твердо вимовив він. — Ці голоси заважають мені жити! 
— Тоді домовились, — промовив лікар, записавши щось у теці, — почнемо з мінімальної дози.

Глава 2: Хаос рівноваги

Через кілька місяців Артем знову сидів у тому ж кріслі. Цього разу тривога в очах зникла. Однак він поводився дивно — сидів не торкаючись спинки, руки були щільно притиснуті до колін, погляд спрямований вниз, а тіло ледь помітно похитувалося вперед-назад.
— Знаєте, — почав він тихо, не підводячи очей, — останнім часом я не сплю нормально. Але не через втому. Я… не можу вимкнути думки. Вони… не зупиняються. повторюються знову і знову… — він говорив постійно хитаючись, а потім швидко додав: — А Ви колись рахували скільки плиток на підлозі в цьому кабінеті?
Гаврилюк уважно спостерігав за Артемом. 
— Хммм… цікаво. А голоси?
— Майже немає. Іноді щось пробивається — уривки, шепіт. Але тепер усе інше. Як, наче світ інший, — голос пацієнта звучав рівно, майже відчужено. — він якийсь хаотичний, яскравий, гучний. Люди розмовляють, і я чую кожне слово, навіть якщо воно не для мене. 
Лікар кивнув.
— Думаю, це тимчасовий ефект, — промовив спокійно він. — Не схоже на паркінсонізм. Швидше зараз йде короткостроковий дисбаланс нейромедіаторів. Зниження дофамінових рецепторів після “Дофарезу” призвело до накопичення дофаміну. Останній за допомогою ферменту перетворюється на норадреналін. Зараз у Вас надлишок нейротрансмітера норадреналіну. Саме це призвело до Ваших симптомів. Схоже на аутистичне порушення. 
— Стоп! Але ж адреналін це ж гормон, так?
— І так, і ні. Адреналін і норадреналін є гормонами і нейротрансмітерами одночасно. Одна і та ж речовина в мозку та крові мають інші функції. 
— То що… — Артем підвів погляд — я вилікував одне безумство, щоб отримати інше?
— Це не безумство, — заперечив лікар насупившись. — Тимчасовий побічний ефект доки триває пошук рівноваги в Вашому мозку. Баланс нейромедіаторів тонке мистецтво. 
— І що тепер робити? — Артем стис підлокітник так, що побіліли кісточки. — Знову якісь препарати? Нові побічні ефекти?
— Ні, — впевнено промовив лікар Гаврилюк, — Лише трохи часу і все мало б нормалізуватися. Кількість нейротрансмітерів на відміну від кількості рецепторів, регулюється мозком. Зараз їх надлишок, але мозок вже зараз дає сигнал виробляти їх менше. В кінцевому етапі все буде в гармонії. 
Артем заплющив очі та глибоко дихав. 
— Гаразд, — видихнув він. — Довіряю Вам. Сподіваюся все нормалізується.
— Обов'язково, Артеме, — лікар легко торкнувся його руки, але одразу ж забрав її, помітивши, як пацієнт здригнувся.

Глава 3: Свій чужий

Через кілька місяців в кабінеті вже було двоє: Артем і його дружина Олена. Вона сиділа поруч, тримаючи свою мініатюрну рожеву сумочку на колінах, а її пальці нервово стискали ремінець. Артем же виглядав спокійним. 
— Лікарю, — голос Олени тремтів від гніву, — Як це ви так лікували мого чоловіка? Він же змінився!
— Та я в порядку, Олено, — тихо сказав Артем, повернувшись до неї, — Я ж тобі це вже казав. Почуваюся чудово. Ніяких голосів, зривів, проблем. Ти ж бачиш. І лікар казав, що я здоровий. 
— Але, лікарю, — перебила його Олена. — у ньому зникла його пристрасть, винахідливість! Він вже немає цікавих ідей, з ним нудно. Нікуди не ходить. Де той Артем, що захоплювався світом? Навіть я його вже не цікавлю як жінка. 
Лікар Гаврилюк посміхнувся.
— Пані Олено, зрозумійте. Артем вилікуваний. Так, можливо зараз трохи змінився, але Ви звикнете і будете спокійно жити з психічно здоровим чоловіком. 
— А я не думаю, що він здоровий — її голос поступово переходив у крик. — Він зовсім інший. Звідки ви знаєте, що йому тепер добре? Можливо колись йому було краще? Ви ж змінили його своїми таблетками! 
— Пані Олено, не змінили, а скорегували, — намагався спокійно вести розмову лікар Гаврилюк, хоч ця жіночка його вже знервувала. — Нові препарати лише нормалізували нейрохімічний баланс у мозку. Знизили кількість дофамінових рецепторів, що заважали жити Артему. Його префронтальна кора, яка відповідає за самоконтроль і прийняття рішень, працює чудово. Стабільність! 
— Про що ви говорите?! Яка стабільність? — покрикувала Олена, — Та його погляд став порожнім. Колись у ньому горів вогонь енергії — так, іноді некерований, але він був живий, енергійний. А зараз? Як ганчірка!
— Пані Олено, контролюйте висловлювання, — лікар насупився та глянув на чоловіка, який здавалося зовсім не відреагував на образу. — Артем нормально функціонує та працює. Ми повернули все до норми.
— Але що таке «норма»? — Олена стиснула кулаки та піднялася. — Хто визначив цю норму? Ви? Хто Ви такий? 
Лікаря Гаврилюка образили слова і він вже хотів вигнати її з кабінету, як тут в розмову втрутився Артем. 
— Олено, я розумію, що ти сумуєш за мною колишнім. Але той Артем жив у хаосі, а тепер я в гармонії. Я можу мислити чітко. Мені добре.
— А мені не добре, — кричала жінка. — Я любила тебе за те, як ти відчував цей світ. Як ти відчував мене. Тепер ти дивишся на мене, наче я… просто об’єкт, який ти аналізуєш. Наче живу з незнайомцем у тілі коханого.
— Пані Олено, — втрутився різко лікар Гаврилюк. — Особистість формується через взаємодію нейромедіаторів. Психічні хвороби це їх дисбаланс. У випадку Артема лікування, можливо, усунуло не лише хворобу, але й деякі риси, які Ви асоціювали з його характером. Якщо Вам не подобається теперішній здоровий чоловік, то Вам треба знайти іншого.
— То он, куди ви хилите! — перейшла вже у крик Олена. — То це я повинна знайти іншого чоловіка?! Та це ж Ви його скалічили! Забрали мого Артемчика. Та я на Вас в суд подам! 
— Пацієнт задоволений, — не стримався лікар та крикнув у відповідь. — Якщо хтось і подаватиме в суд, то тільки він! 
Олена хмикнула та демонстративно вийшла з кабінету грюкнувши дверима,
— Не зважайте на неї, — спокійно промовив Артем. — Після лікування мені дійсно стало значно краще. Мабуть, Ви маєте рацію, лікарю. Нам з Оленою краще розійтися. Дякую Вам.
Лікар кивнув намагаючись заспокоїтись після сварки. Артем встав і вже хотів вийти з кабінету, але раптом зупинився.
— До речі, лікарю. На роботі у мене теж не все добре складається. Я працюю вчителем художньої школи, але тепер… малювання більше не приносить мені задоволення. Якщо чесно, взагалі не розумію, як раніше цим займався. 
Лікар Гаврилюк здивувався.
— Це, мабуть, тимчасово, — невпевнено промовив він. — Можливо, просто адаптація до нового життя?
— Можливо. Останнім часом мене більше цікавлять машини. Думаю влаштуватися водієм або механіком. Цікаво, правда ж?
— Ну, це ж теж непогано, так? — промовив лікар з надією в голосі.
— Так… Думаю, так, — Артем кивнув, наче переконуючи себе. — Тоді до зустрічі через три місяці?
— Так… До побачення. 
Артем вийшов, зачинивши за собою двері. Лікар Гаврилюк стомлено зітхнув та провів рукою по обличчю.
— “Я ж зробив усе за протоколом. Повернув пацієнта до норми. Чому у мене відчуття, наче щось пішло не так?”