В кінці буде моя ілюстрація для цього оповідання, якщо ліньки читати, хоча б її зацініть))
********************

Марічка похмуро стояла в кутку. Вона водила очима по маленьких рожевих квіточках, що розсипалися по полотну шпалер. Чому мама розсердилася, коли вона намалювала фарбами такі самі, ще й поставила за це в кут? Її квіти були анітрохи не гірші. А зелена галявина на лінолеумі ідеально завершила композицію. Невеличка калюжа та акварельні зелені фарби. Макнути пензлик у фарбу, макнути слідом у воду - і ось прямо на очах розпускається ідеальний пухнастий кущик, гарний-прегарний.

- От же ж шкідниця, - долинуло до неї бурчання мами, - тепер на шпалерах бузкова пляма. Тебе в дитсадку навчили малювати, де заманеться?

- Ні, - буркнула Марічка. - Я хотіла, щоб гарно.

Дівчинка надулася й ображено потерла пальцем шпалери на стику. Шпалери під пальчиком ворухнулися, трохи надірвавшись, і Марічка побачила чорну цятку під ними. Вона підчепила кольоровий папір і відірвала до кінця маленький шматочок, розглядаючи чорноту під ним. Пляма блищала, як річковий вологий камінчик, і дівчинці здалося, що вона бачить, як ним продовжує текти вода.

- Мамо, тут чорне.

- Що там у тебе чорне? - обізвалась та. - Ти що, шпалери відривати надумала?! - Вона відігнала дівчинку вбік і нахилилася, розглядаючи пляму на стіні. - Сергію, йди сюди, тут, здається, пліснява!

- Ну яка ще пліснява, Дар’є, - чоловік підійшов до неї, і вони удвох витріщилися на злощасну пляму. - Може, тиньк відпав, і це колір бетону такий, будинок же старий.

- Який тиньк, Сергію, я ж казала, що треба з'їжджати з цієї однушки та шукати іншу квартиру! Тепер ще й пліснява!

- Це не пліснява!

- Мамо, воно ворушиться! - проголосила Марічка, що пробралася повз батьків і відірвала від шпалер ще один маленький шматочок. Чорнота на стіні сіпнулася і ніби підібралася вище, залишивши видимою лише свій крихітний шматочок, і встигнувши це зробити до того, як помітили дорослі.

- Марічко! - крикнула на неї Дар’я і злегка хлопнула по долонях. - Не відривай шпалери, що ти робиш! А ну марш чистити зуби та спати!

Марічка навмисно голосно потопала у ванну, "як слон", як казала мама, щоб та зрозуміла, як сильно дівчинка скривджена за сьогоднішній вечір. Поплювавшись піною від зубної пасти на дзеркало, натягнувши улюблену піжамку і закутавшись у теплу ковдру, Марічка нарешті була готова заснути. Мама клацнула вимикачем, і кімната поринула у темряву. Всі звичайні предмети відразу ж втратили свій вигляд, який мали при денному світлі. Стілець, на який Марічка складала одяг, виглядав великим чорним каменем, що приткнувся в кутку. Або скоріше великим страшним монстром, який причаївся і вичікував, поки Марічка заплющить очі й засне, щоб підібратися до неї та зжерти. І якщо дивитися на нього довго-довго, або лежати тихо-тихо, то можна буде побачити, як він спочатку задихає, видавши себе, а потім, нарешті, і розгорнеться, дивлячись на того, хто його помітив. Марічка здригнулася, в черговий раз, як і щоночі, жваво уявивши, як це станеться, і подивилася на улюбленого великого ведмедика, що сидів поруч зі злим стільцем. Ведмедик був надто далеко, а Марічці хотілося б спати разом з ним, але мама чомусь не дозволяла, хоча з ведмедиком вона б відчувала себе набагато безпечніше.

Марічка перевела погляд на дверний отвір. У склі виблискувало світло вуличного ліхтаря, даючи хоч крихітну краплю світла в непроглядній темряві. Дівчинка подивилася вище і витріщилася на чорну пляму, що висіла прямо біля стелі. Наче хтось завмер, виглядаючи з-за рогу, хтось дуже високий. Марічка витріщила очі, затамувавши подих, і спробувала згадати, чим це могло виявитися при денному світлі. Татова шапка на полиці у передпокої? Шпалери відклеїлися ще десь? Невже зовсім беззвучно відламався світильник і повис на проводку? Чим довше Марічка дивилася на нього, тим більше їй здавалося, що його там не повинно бути. Страх почав пекти в грудях, перебираючись кудись у живіт і водночас стукнувши в голову. І тоді пляма хитнулася. Вона повільно поповзла вниз, змусивши Марічку видихнути від жаху.

- Мамо, мамо, там на дверях щось чорне, - голосно пошепки сказала вона, боячись розбудити тата.

- Спи, Марічко, нічого там немає, - сонно пробурмотіла Дар’я з дивана в іншому кінці кімнати, очевидно, навіть не розплющивши очей, щоб подивитися на двері.

- Мамо, мені страшно, - пролепетала дівчинка, раптово втративши пляму з поля зору в темряві. Може, воно переповзло на підлогу і тепер повільно підкрадалося до неї по килиму?

- Марішо, тобі просто наснився поганий сон, перевернись на інший бочок і спи далі, - зітхнула Дар’я у відповідь.

Але Марічка не ризикнула повертатися спиною до кімнати, хоч би як хотілося. Вона натягла ковдру ще вище на маківку, залишивши зовні тільки очі та ніс. Дівчинка дивилася на свій стіл у кутку. Вдень вона любила за ним сидіти, малювати, читати великі книжки із гарними картинками. Вночі стіл спав, так само глибоко, як варто було б Марічці, якби вона не помітила випадкову тінь посеред ночі. На столі стояв її улюблений нічничок. Він похмуро зігнув металеву шию, схиливши велику скляну голову, щоб краще бачити кнопочку на своїй круглій підставці, яка його вмикала. Він нагадував Марічці Люм'єра з її улюбленого мультика «Красуня і Чудовисько», якби той був не свічником у замку, а старим електричним нічником в однокімнатній квартирі, що дісталася мамі у спадок.

- Мені так шкода, Марічко, - сказав світильник, підводячи скляну голову. - Хотів би я зараз тобі допомогти. - Марічка не повірила своїм вухам. Її улюблений світильник заговорив із нею! - Тобі треба було б увімкнути мене. Я б і сам… але я не можу, Марічко.

Дівчинка відкрила рота, щоб заспокоїти світильник, що він ні в чому не винен, але з рота не долинуло ні звуку. Вона тихо засипіла, намагаючись видавити з себе хоч слово, покликати маму, але виходив лише жалібний, ледь чутний писк. Її м'яка ковдра стала такою важкою, притискаючи до ліжка і не дозволяючи вибратися з-під неї, щоб втекти. Перед ліжком повільно почала підійматися тінь, заслонивши нічник, і ведмедика, і стіл. Вона була непроглядно-чорна, у неї не було форми, і здавалося, що вона нескінченно величезна, заповнювала собою все навколо, всю кімнату, переливаючись через край ліжка, підбираючись до Марічки. Дівчинка заплющила очі, але тінь так і не зникла, захлеснувши Марчіку з головою.

***

Сергій дивився на нескінченно величезну масу брудно-рожевого кольору, що відливала тією бузковою плямою, що Марічка сьогодні залишила на шпалерах. Ця маса коливалася і переливалася, як фарш у дуже повільному блендері, затягуючи його всередину себе, викликаючи почуття бридкості й гостре бажання вимитися, натертися милом, хоча напевно навіть хлором, щоб позбутися відчуття слизових шматків цієї безодні з темними частками, що нагадували гниле м’ясо. Маса випростала з себе довгий м'який пагін і обвила Сергія за пояс, смикнувши на себе, захоплюючи у свої надра, не даючи шансу на опір. Чоловік мляво спробував ухопитися за неї, з подивом розуміючи, що в його руках ніби не лишилося ні краплі сили. Наче він шкреб нігтями по бетонній стіні, якій було байдуже, що він з нею робить. І чим більше і відчайдушніше він борсався, чим сильнішим ставав його страх, тим більше пагонів з'являлося з цього потоку й обвивалося навколо його кінцівок, поки остаточно не знерухомили його, позбавивши найменшого шансу на опір.

- Що це за чортівня… - ледь чутно прошепотів Сергій, чомусь втративши змогу голосно вигукнути, покликати на допомогу, відлякати істоту своїм криком.

М'які пагони затверділи всі разом, смикнулися в різні боки, і Сергій відчув, як одна з них зламала йому руку. Він почув хрускіт своєї кістки, і хвиля болю захлеснула його, нагнітаючи паніку в душі.

Його кінцівка перетворилася на місиво, кольору тієї потворної маси, що його оточувала, засмоктуючи все глибше у свою утробу. Потім відросток обвив його ногу, виламавши її, прокрутивши по осі в стегні й відірвавши. В голові майнула думка, що він чомусь не втрачає свідомість, як це траплялося з людьми, що потрапили в м'ясорубку, з якої не вибратися. Найбільший пагін стиснув його грудну клітку, видавлюючи з нього повітря, ніби залишки зубної пасти з тюбика.

- Мамо ... - видихнув Сергій востаннє, і більше вже не зміг вдихнути. Легкі горіли кислотним полум'ям, перед очима гойдалася пурпурова пелена, ребра хрумтіли, і очікування неминучого засліплювало гірше за біль і страх.

Рожева маса різко розступилася. Вона підібрала всі мацаки, звільняючи свою покалічену жертву, посіріла, а потім скуйовдилася і почорніла, як аркуш паперу з малюнком, який підпалили з середини. Її рвані краї метнулися в сторони, відкриваючи Сергієві вид на його квартиру, занурену в тиху та безтурботну ніч. Чоловік помахав головою, проганяючи залишки кошмару, які відгукувалися в його голові неприємним дзвоном, а все тіло досі було трохи онімілим, ніби на ньому нещодавно лежав величезний камінь. Відлуння побаченого розвіялися зі спогадів так само легко, як дим від сигарети, залишивши лише поганий посмак, який через кілька годин уже й не згадати.

Сергій подивився на стіну, і йому на мить здалося, що та чорнота, що огортала його, досі ворушилась десь там, у темному кутку квартири. Тремтячою рукою він схопив телефон, що лежав поряд з диваном, і посвітив на стіну, де чорнота була особливо густою. Йому чомусь здалося, що він чітко побачив, як пляма поспішила вгору по стіні й влилася всередину картини, що висіла там. Сергій дивився туди, не вірячи своїм очам, і часто заморгав, намагаючись якнайшвидше позбутися кошмару, який, очевидно, частково перенісся в реальність. Щойно він остаточно віддихався, як почув дивний сиплий звук, що долинав з дивана, що стояв у глибині кімнати.

- Марічко? - гукнув він. - Дар’є, прокидайся, Марічка хрипить! - Він з жахом підскочив з дивана, перелазячи через сонну дружину.

- М-м-що? - пробурмотіла Дар’я, плутаючись у ковдрі та намагаючись прокинутися.

Сергій клацнув вимикачем, миттєво заливши кімнату світлом і засліпивши себе. Він підбіг до Марічки, вивільнив її з ковдри, в якій дівчинка мляво ворушилася і стогнала, і підхопив на руки.

- Марічко, Маріш, ну що ти, що з тобою таке? - забубонів він, підтримуючи маленьку голівку з пухнастим каштановим волоссям. Дівчинка голосно схлипнула і розплющила великі злякані очі.

- Тато! - вигукнула вона і залилася гіркими сльозами, відразу обхопивши його за шию. - Мені наснився поганий сон, дуже поганий сон!

- Мені теж, Марічко. Мені теж, - пробурмотів Сергій, впершись скляним поглядом крізь сонну жінку, що підійшла до них, на стіну, на життєрадісний сільський пейзаж, зображений на картині.

***

Чорна істота, усипана відростками різноманітних розмірів, протискалася через вузьку червоточину, тягнучи за собою схоже створіння менших габаритів. Крихітний прохід не мав однорідної форми чи якогось кольору. Він лише об'єднував два світи та дозволяв переміщатися між ними.

- Я що тобі казала! Я казала не ходити туди одному! Що ти наробив, навіщо туди помчав! - зло пробулькала велика істота, різко смикнувши маленьку і змусивши її пискнути. - Через тебе людина підпалила мені бік своїм маленьким світильником, поки мені довелося тебе витягати!

- Ну мамо, я просто їсти хотів, - проплакали у відповідь.

- Ти ж знаєш, що "задушливий страх" не буквально "душить"! Не треба мучити людину фізично до смерті, такий страх того не вартий! Що ми робитимемо, якщо вбиватимемо людей? Хто тоді нас годуватиме - тварини? Ти хоч раз пробував страх собак, шугаю? А мені ось у голодні роки довелося, і ти гадки не маєш, що це таке!

- Мамо, я правда не хотів, - прохникав малюк.

- Ну ви, мілкота безголова, світла люстр не бачили!

Істота протиснулася у вузьку тріщину наприкінці проходу і вирвалася на волю свого світу. Вона розтягнулася в просторі, розкочуючи кінцівки на всі боки й зітхаючи з полегшенням. Висмикнувши за собою маленького супутника, вона акуратно поправила і його, надавши більш-менш правильний вигляд, такий, яким воно мало виглядати в розумінні старшого.

- Значить так, - постановила вона. - Якщо ти так поводишся, значить, тобі ще рано бути таким самостійним. - Істота почала спритно і швидко обривати маленькі недорозвинені мацаки свого сина, що жалібно пищав, поки не залишилася лише безформна однорідна маса, не здатна зрушити з місця. Задовольнившись отриманим результатом, вона приліпила цю кулю на себе і міцно обвила її своїми мацаками з тією агресивною ніжністю, властивою лише матерям-монстрам. Закінчивши, істота одним розгонистим рухом, сповненим гнівом і невдоволенням, рушила в далечінь, у напівтемряву свого світу.

- Мамо, - долинув тихий винний голос з її спини.

- Ну, що таке в тебе знову?

- Я все ще хочу їсти…